Чекістська тінь над Україною. Післямова до терору: Пайпс, Снайдер, революція і війна
Володимир Лакомов,
експерт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва,
Надзвичайний та Повноважний Посол України
Оригінал статті — Літературна Україна
«Історія не повторюється,
але римується» — Марк Твен
Терор як політична технологія
1917 року більшовики не просто захопили владу — вони винайшли нову політичну фізику, де страх став головною силою тяжіння.
ЧК, створена за кілька тижнів після жовтневого перевороту, не була тимчасовим інструментом. Вона стала серцем нової держави, її нервовою системою, її мовою.
Річард Пайпс у розділі «Терор і чекісти» («Russian Revolution») не залишає ілюзій: терор — це не ексцес, а принцип. Не збочення, а метод. Не хаос, а порядок. Не помилка, а доктрина. Це політична технологія, яка має свою логіку, свою інфраструктуру і свою ідеологію. Більшовики інституціоналізували терор як засіб управління.
«Терор — це необхідний елемент революційної тактики».
«Ми не воюємо проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас».
В. Ленін.
Ці висловлювання не були риторикою. Вони стали інструкцією, проактивною стратегією.
Російська держава ХХІ століття — не просто уламок СРСР. Це цілеспрямована реінкарнація чекістської вертикалі. Від Луб’янки до Кремля, від ФСБ до «Вагнера» — бачимо не еволюцію, а консервацію страху як інструменту влади. Чекізм — це ментальна матриця, де насильство виправдовується «державними інтересами», а свобода оголошується загрозою.
Це не просто економічне твердження — це геополітична формула залежності, яка виправдовувала репресії, голодомори, депортації. Терор проти української ідентичності був не лише фізичним, а й символічним: нищення мови, культури, еліт.
Війна як продовження терору
Буча, Ізюм, Маріуполь — це не просто географія болю. Це топографія чекістської спадкоємності.
Позасудові страти, катування, депортації — усе це має історичний прецедент. Пайпс описував, як ЧК знищувала «класових ворогів» без суду і слідства. Сьогодні ті самі методи прикриваються новими ярликами: «нацисти», «терористи», «зрадники». Лексика змінилася – сутність лишилася.
Тімоті Снайдер визначає мету Росії як «фашистську зміну режиму» — спробу знищити українську демократію та ідентичність через насильство, пропаганду й страх. Це не війна за територію. Це імперський терор, спрямований на ліквідацію самої можливості альтернативної політичної реальності.
«Російська війна — це не реакція на українську загрозу, а спроба знищити саму можливість української альтернативи», — наголошує Снайдер. У цьому сенсі терор — не засіб, а мета. Він має стерти пам’ять, зламати голос, знищити здатність бути інакшим.
Україна як антитеза
Україна — не декорація для чужих міфів і не театр імперської пропаганди. Вона — простір свободи, що не піддається монтажу.
«Занадто багато українців уже надто довго смакували свободу», — зазначає Снайдер. І це не лише політична характеристика, а антропологічна риса.
Від ЧК до ФСБ, від Луб’янки до Бучі — імперія відтворює себе через контроль над тілом, мовою, пам’яттю. Україна ж творить себе через відкритість, непередбачуваність і право бути собою. Її революції — це не завершення, а початки. Її Майдани — не фінали, а процес.
Публічна філософія спротиву
Україна прагне публічності, прозорості, правової держави — усього, що суперечить чекістській моделі. Тому вона є викликом для імперії. Уніфікація мислення, що супроводжує імперський терор, прагне не лише контролювати тіла, а й стерти здатність до самостійного осмислення.
У цьому контексті протест набуває епістемологічного виміру. Це спротив не лише насильству, а й монополії на істину. Епістемологічний опір — це здатність мислити вільно, створювати альтернативні наративи, зберігати пам’ять всупереч офіційним версіям. У цьому сенсі кожен текст, кожен символ, кожен жест — це не просто культурний акт, а форма боротьби за право знати і тлумачити світ на власних умовах.
Саме тому візуальні жести — від марок до плакатів — набувають значення не лише естетичного, а й етичного. Вони фіксують множинність голосів, що не піддаються уніфікації, і стають інструментами публічного мислення.
Кожен символ спротиву стає актом автономії, що ламає чекістський алгоритм. Від марок країн світу на підтримку України — до візуальних метафор тризуба, що розчиняє силует Луб’янки, чи маків, які проростають крізь бетон. Це дипломатична поезія й культурна зброя.
Від Холодного Яру до цифрового фронту український спротив — це не лише військова доблесть. Це етика свободи, закарбована у пам’яті, культурі, щоденних жестах.
Сьогодні, коли Україна виборює право на власну пам’ять, важливо не лише згадувати жертв, а й розуміти механізми. Терор — це не лише історія. Це алгоритм, який повторюється, коли суспільство втрачає пильність
Післямова до терору
Річард Пайпс писав про революцію, яка пожирає своїх дітей. Ми ж живемо у часі, коли імперія намагається пожерти свободу. Але свобода — непередбачувана. І саме тому — незнищенна.
«Українська перемога — це коли українці вірять, що перемогли. Але ще важливіше — коли росіяни визнають, що програли», — підсумовує Снайдер.
А ми додаємо: ця перемога вже народжується в кожному українському акті свободи.
