Як Путін намагається обіграти нас у звільненні Криму

В інтерв'ю заступника голови офісу президента України Андрія Сибіги, де він сказав про Крим, не треба шукати жодної зради. Бо питання методів звільнення Криму обговорюється, практично, з кінця березня 2022 року, відтоді, коли припинилися переговори між Україною і Росією, і Україна почала наполягати саме на повній деокупації української території, а не на якомусь гібридному поверненні до лінії розмежування згідно 23 лютого 22-го року.

І от саме про методи повернення Криму, ідея про те, що можуть поєднуватися і військові, і політичні методи, вся ця розмова велася. І експерти (я належу до цих експертів) теж намагалися заспокоїти багатьох на Заході, говорячи що про те, що для звільнення території не обов’язково має застосовуватися воєнна тактика у вигляді Першої світової війни, коли одна армія іде в лобову атаку на іншу армію. Бо елементарно — щоб підійти до адмінкордону з Кримом треба буде звільнити частину півдня України. А якщо нам це вдається в цьому році, то це достатньо серйозна поразка для Російської Федерації і це може запустити ряд інших механізмів — і дипломатичних, і політичних. Тому зради тут в цій заяві Сибіги немає.

Розмови про те, що ми будемо поєднувати в певний момент дипломатію і воєнні методи ведуться і велися. І, найголовніше тут, що не стоїть питання ні для Києва, ні для вже більшої кількості наших партнерів (як було раніше), що Крим так само має бути звільнений, як і решта території Українил

Росії тоді в 14−15 роках, коли буремними були події на полі бою на Донбасі, вдалося переконати світ, що Крим — це якийсь окремий кейс, він відрізняється від Донбасу, а тепер відрізняється ще більше від окупованої в 2022 році території. Це результат достатньо серйозних прорахунків України на інформаційній ниві в 2014—2015 роках, коли ми відділяли Крим від Донбасу, жодним чином не активізували дискусію про повернення Криму і зосередилися тоді на нормандському процесі, на Мінській тристоронній контактній групі. І, фактично, до появи Кримської платформи не говорили активно, не створювали жодних інструментів для навіть дискусій про повернення під контроль України Криму.

Росія натомість дуже серйозно попрацювала з цією темою і реально переконала не тільки країни умовного Глобального Півдня, але і багатьох на Заході, що Крим — це особливий кейс.

Але є і хороша новина.

Ця інформаційна кампанія за формою за суттю не є нічим, окрім як інформаційним конструктом. Тобто всі ці лякалки з боку Росії про те, що в разі спроб деокупації Криму війна обов’язково автоматично перейде на якийсь інший рівень, зокрема, на рівень ядерної війни, вони так само можуть виявитися не більше, ніж спробами на нинішньому етапі запобігти будь-яким потугам звільнити Крим.

А з тим, що на Заході говориться публічно, ми маємо дуже серйозний прогрес. Давайте пригадаємо, як ще всередині 22-го року західні лідери дуже обережно говорили про повернення до кордонів формату 1991-го року і натомість воліли говорити більше про такі компроміси у вигляді 24 лютого 22-го року. Та поступово Крим, як і окупована частина Донбасу, стали невід'ємною офіційною публічною вимогою і країн, які нас безпосередньо завжди в цьому підтримували, наприклад, східний фланг НАТО, і Німеччини, і Франції. Американці досі маневрують навколо цієї теми, але офіційно вони теж підтримують територіальну цілісність України, що є безперечно.

Але й інша сторона цієї медалі, і якраз от тут Росія намагається нас обіграти. Бо коли йдеться про реальні перспективи деокупації всієї території України, ми досі можемо за зачиненими дверима почути і від політиків, і від експертів на Заході дуже обережні, але все рівно певні пропозиції подумати. Зараз це звучить так: подумайте, наскільки це доцільно, наскільки у вас вистачає ресурсів, чи воно того вартує на цьому етапі, враховуючи втрати, потрібні ресурси для контрнаступу і ну ті потенційні втрати, яких ми зазнаємо.

Єдина тема, через яку Росія намагається зупинити використання нами далекобійних ракет, наприклад, для руйнації Керченського мосту, військової інфраструктури в Криму, залишків Чорноморського флоту — це ядерний шантаж. І те, що зараз Росія вкидає цю тему знову, таким чином Кремль розраховує запобігти варіанту своєї воєнної поразки на українському полі бою, зупинити повну деокупацію українських територій шляхом ультиматуму. Ультиматум цей — не тільки розмови, на які зараз Захід поки що не реагує, а має бути у вигляді практичних кроків.

Ми з колегами в Демократичних ініціативах вважаємо високою ймовірність розміщення носіїв тактичної ядерної зброї на території Криму і вважаємо те, що зараз увага прикута до білорусів — це треба сприймати як тільки перший, але далеко не основний крок в цій історії.

Реальна мета Путіна — це розмістити якусь ядерну зброю на території Криму, виставити заходу ультиматум, що жодної спроби деокупації не може бути. Росія підготувала для цього своє внутрішнє законодавство. Я нагадаю, що в 2020 році Путін підписав основи державної російської політики стосовно ядерного стримування, і там написано, що Росія визнає за собою, згідно зі своїм внутрішнім законодавством, право використовувати ядерну зброю в разі, якщо за допомогою конвенційних наступальних збройних засобів територія Росії буде атакуватись і буде існувати загроза самому існуванню російської держави.

Враховуючи наратив про те, що Крим це Росія з російської точки зору, враховуючи те, що Путін активізував, зокрема, в своєму останньому зверненні до федеральних зборів, тему, що Росія веде екзистенційну війну і якщо не виграє, то Росії як держави не буде, я думаю не складно скласти один плюс один і на середньострокову перспективу отримати розуміння, чого Росія добивається. Вона розраховує, що Захід не наважиться озброювати Україну для контрнаступу на Крим воєнними чи будь-якими іншими засобами в разі, якщо російська сторона програє на материковій частині України, але при цьому в Криму встигне розмістити тактичну ядерну зброю і в такий спосіб, принаймні Крим буде залишатися за Росією.

Такі вже реалії, що горизонт планування наших західних партнерів зараз короткостроковий. Зараз ставка зроблена на максимальне озброєння України для контрнаступу. Про жодні переговори не йтиметься доти, доки не буде зрозуміло, якими будуть результати цього контрнаступу. Наскільки вдасться українським збройним силам просунутися, і відповідно, з яких позицій тоді можна буде з Росією говорити.

У нас ще з’явився в 23-му році фактор Китаю, який теж не хоче розвалу Росії і Китай і разом з Індією є основними, з моєї точки зору, політичними і економічними бенефіціарами Росії, яка занепадає, і це очевидно Пекіну. Китай не хоче дозволити Росії програти в такому вигляді, щоб це призвело саме до розпаду Російської Федерації, принаймні в 23−24-му році. Китай — це держава яка розробляє свої стратегії на десятиліття вперед, і тому, в принципі, державна цілісність Російської Федерації не дуже то й потрібна Китаю, якщо говорити про 10−20 років наперед. Китаю треба буде нові землі, ресурси і так далі. Вони освоюють територію російську вже давно. Але зараз Китай буде активно використовувати своє місце в ООН, використовувати свої зв’язки з Францією з Німеччиною економічні (і в цьому Європа зацікавлена — не втрачати торгівлю і зв’язки з Китаєм) і пропонувати себе як потенційного якщо не брокера цієї домовленості, то, принаймні учасника, щоб враховувалися ще інтереси Китаю під час розробок поствоєнної архітектури безпеки. А ця архітектура безпеки з позиції Китаю має врахувати збереження поки що територіальної цілісності Російської Федерації.

Повну версію інтерв'ю з Марією Золкіною слухайте на Радіо NV: