Від спротиву до партнерства: як трансформується громадянське суспільство України та Швеції
Денис Решетіло ,
студент ІІІ курсу Державного університету
«Київський авіаційний інститут»
У 2024–2025 роках українські та шведські дослідники провели порівняльне дослідження, щоб краще зрозуміти, як саме громадянське суспільство співпрацює з державою у двох країнах. Результати цієї роботи стали темою для обговорення на міжнародному семінарі в Києві, де йшлося про довіру, партнерство та взаємодію між людьми й державними інституціями, особливо в умовах війни й зовнішніх загроз.
В українському контексті вже традиційно найвищий рівень довіри отримують Збройні сили: 93% громадян вважають їх найбільш надійною інституцією. Церква і благодійні організації також мають високий кредит довіри – понад 70% опитаних українців позитивно оцінюють їхню роботу. Така структура довіри радше горизонтальна: вона спирається не на класичні державні механізми, а на ті інституції, які наближені до повсякденного життя – армію, релігійні громади, волонтерські ініціативи.
У Швеції ситуація інша. Там громадянське суспільство давно вбудоване в державну систему як її партнер. Місцеві неурядові організації працюють пліч-о-пліч із державними структурами, підтримуючи їх у сфері соціальних послуг, культурного розвитку, екологічного регулювання. Ця співпраця спирається на стійку інституційну культуру, де довіра між державою та громадянами є не винятком, а нормою.
Натомість в Україні громадянське суспільство довгий час виконувало переважно опозиційну роль. Воно реагувало на корупцію, бездіяльність, несправедливість, які блокують реформи й демотивують громадян. І хоча ця роль була важливою, вона не передбачала системного партнерства з державою. Але повномасштабна війна багато чого змінила. Вона не лише мобілізувала суспільство, а й показала, що громадяни можуть діяти самостійно, ефективно, а головне – відповідально. Це стало поштовхом до нового типу взаємодії: від реакції – до співпраці.
«Ми бачимо, що ключовими параметрами стійкості є механізми її формування та чинники впливу. Ми розуміємо стійкість суспільства як його здатність відновлювати внутрішній баланс і консолідовано реагувати на зовнішні виклики, загрози та подразники», – прокоментував Тарас Жовтенко, в.о. виконавчого директора, безпековий аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.
Експерти, які брали участь у семінарі, наголосили: Україна має шанс перейти до моделі партнерства між державою та громадянським сектором. Але це не відбувається само собою. Така трансформація потребує не тільки ентузіазму, а й інституційної інфраструктури – прозорих процедур, зрозумілих правил, правових гарантій, а також спільного планування й фінансування.
«Великої суперечності між двома моделями організацій — формальними й неформальними — у демократичному суспільстві немає. Громадянське суспільство не протиставляє одне одному ці підходи, адже неформальні об’єднання можуть ефективно функціонувати, якщо мають підтримку з боку громадян», – вважає Михайло Міщенко, заступник директора соціологічної служби «Центру Разумкова»
Ключовим чинником, як би парадоксально це не звучало, залишається довіра. Без неї партнерство ризикує залишитися ситуативним — залежним від окремих особистостей або обставин, а не від сталих механізмів. Як зазначає одна з українських дослідниць, у Швеції держава й громадянське суспільство будують співпрацю на основі довіри, тоді як в Україні горизонтальна мобілізація суспільства часто компенсує слабкість інституційної вертикалі. Та водночас саме ця мобілізація — зокрема волонтерська активність і висока довіра до армії — формує підґрунтя для нової парадигми.
Поступове перетворення громадянського суспільства з критика на союзника держави –це складний, але логічний процес. І хоча Україна та Швеція просуваються різними траєкторіями, війна відкрила перед українським суспільством нову фазу розвитку. Це вже не лише боротьба за зміни, а й реальна участь у їх втіленні. І в цьому – найбільша надія на побудову стійкої демократії в умовах нової європейської безпеки.
