Український націоналізм: перезавантаження. Від радикалізованого образу – до основи стійкості
Анастасія Стах,
студентка 2-го курсу магістратури ОНУ ім. Мечникова,
практикантка Фонду «Демократичні ініціативи»
імені Ілька Кучеріва
Націоналізм, що став буденністю
Довгий час у публічному просторі поняття "націоналізм" системно маргіналізувалося або свідомо спотворювалося пропагандою й зводилося до крайніх ідеологічних форм. Його ототожнювали винятково з правим радикалізмом, забуваючи про його політологічну суть. Проте націоналізм – це насамперед ідеологія, що ставить націю та національну державу в центр суспільного розвитку. Він може бути різним: етнічним чи політичним, правим чи лівим, ліберальним чи консервативним. У широкому сенсі – це різновид патріотизму, спрямований на захист власної суб'єктності.
Повномасштабна війна стала каталізатором, який змив нашарування міфів. Те, що раніше вважалося прерогативою "правого крила", сьогодні стає нормою для широкого загалу. Українці переосмислили це поняття. Як свідчать соціологічні дані, ставлення до націоналізму кардинально змінилося саме під час війни.
Згідно з дослідженням Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва, 67% опитаних погоджуються з твердженням про необхідність здорового націоналізму. Соціологи фіксують чітку тенденцію: з роками частка українців, які вбачають у націоналізмі необхідність, тільки зростає, паралельно знижується кількість тих, хто це заперечує. Націоналізм перестав бути маркером радикалізму, ставши синонімом виживання та стійкості нації.
Війна як точка перезавантаження українського націоналізму
Події останніх років довели, що національна ідентичність – це не просто культурний додаток, а безпековий фактор. Війна змусила багатьох, хто раніше був байдужим, визначитися зі своєю позицією.
Ми спостерігаємо складний, але показовий феномен консолідації, який підтверджується мовою цифр. За даними опитування до Дня Незалежності (серпень 2025), 83% українців хотіли б будувати своє майбутнє саме в Україні. Це суттєво більше, ніж до великої війни (для порівняння: у 2020 році цей показник становив близько 70%).
Водночас тривала війна впливає на настрої: віра в перемогу залишається домінантною — 73%, проте цей показник зазнав певної динаміки порівняно з "піковими" 90% попередніх років. З’явилася частка скептиків близько,`17% опитаних наразі не вірять у перемогу, що є відображенням втоми та переоцінки реальності. Втім, навіть серед тих, хто прагне якнайшвидшого завершення війни (а таких близько 55%), абсолютна меншість готова йти на реальні жертви заради миру: лише 8% згодні на територіальні чи політичні поступки агресору.
Щодо символів та національної пам'яті, то тут регіональні розбіжності стираються спільним визнанням героїв. Головний внесок у відсіч агресору українці приписують не політикам, а Силам оборони України (78%) та всьому українському народу (62%). Саме ці дві категорії стали тим "спільним знаменником" для Сходу і Заходу, витіснивши старі радянські чи локальні наративи.
Проте, чи є це піднесення сталим? Олексій Гарань, професор політології Києво-Могилянської академії та науковий радник Фонду "Демократичні ініціативи", коментуючи динаміку патріотичних настроїв у 2023–2025 роках, зазначає, що зростання почалося задовго до лютого 2022 року.
Олексій Гарань, професор політології Києво-Могилянської академії, науковий радник Фонду "Демократичні ініціативи" ім.Ілька Кчеріва
"Якщо ми говоримо про рівень ідентичності, то цифри зросли – більше тих, хто пишається бути українцем. Починаючи з 2014-го, почався підйом, а після початку повномасштабного вторгнення ще більше посилився", – пояснює експерт.
Водночас він застерігає від ідеалізації ситуації, вказуючи на природні процеси в суспільстві, яке перебуває у стані виснажливої війни:
"Чи є коливання? Так, коливання завжди є, але я не бачу в цьому ніякого драматизму. Втома, безумовно, є, всі перенапружені, абсолютно всі, не тільки військові", – вважає Олексій Гарань.
Це підтверджується і даними щодо цінностей держави на тлі війни: попри втому, стрижень ідентичності залишається міцним, хоча емоційний фон суспільства стає складнішим. Рекордні 88,5% опитаних відчувають гордість за те, що вони є громадянами України. Для розуміння глибини цих зрушень: у 2015 році цей показник становив близько 50%, а у 2002-му – ледве сягав 46%. Тобто націоналізм як форма ототожнення себе з державою став домінуючим.
Однак тривала війна вносить корективи в емоційний стан українців. Якщо головною емоцією, яку громадяни України відчувають щодо майбутнього держави, залишається надія (61%), то друге місце посіла тривога, яку відчувають вже 40% громадян. Динаміка показує, що ейфорія перших етапів спротиву поступається місцем прагматичній, але виснажливій стійкості. Українці не втрачають віри (оптимізм зберігають 23%), але ціна цієї віри стає дедалі відчутнішою у психологічному вимірі.
Тривала війна та нові виклики для ідентичності
Війна "в довгу" неминуче приносить нові виклики. Ейфорія перших місяців спротиву змінюється рутиною виживання. Соціологи фіксують не лише позитивну динаміку, але й певні відкати у поведінкових патернах, зокрема, у мовному питанні.
Аналізуючи зміни в національній культурі та мові, можна помітити цікаву, хоч і неоднорідну тенденцію. За даними громадської думки, протягом активної фази війни відбувся справжній мовний прорив: частка тих, хто спілкується вдома винятково або переважно українською, зросла до 59%, тоді як використання тільки російської в побуті впало до історичного мінімуму – 6% (хоча ще 12% спілкуються обома мовами).
Ще більш радикальним став розрив із російським інформаційним полем: близько 60% опитаних заявили про повну відмову від прослуховування російської музики, а понад 45% перестали дивитися російські фільми та серіали. Проте зараз ми спостерігаємо ефект "стабілізації плато". Якщо на початку вторгнення відмова була масовою, іноді навіть демонстративною реакцією на стрес, то з часом частина громадян повертається до звичних практик у приватному житті. "Культурний бойкот" залишається нормою для більшості, але певна частка аудиторії (особливо в розважальному сегменті YouTube чи соцмереж) через втому або звичку знову починає споживати російськомовний продукт, якщо він не має відверто пропагандистського характеру.
Пояснюючи явище, коли частина людей починає знову споживати російськомовний контент або переходити на російську в побуті, Олексій Гарань зауважує:
"Я думаю, що через те, що війна затягується, для частини людей це переходить в природнє становище. Дійсно, спочатку був бум, люди спеціально переходили на українську мову, а потім частина людей повертається до російської мови".
Проте професор переконаний, що стратегічно точка неповернення вже пройдена:
"Хоча я все-таки думаю, що в нас тенденція переходу на українську мову була дуже сильна, і вона не повернеться назад до того, що було раніше. Російська мова є тільки в неформальному спілкуванні, вся офіційна сфера – українською мовою".
Однак соціологічні тенденції – це лише верхівка айсберга. Якщо професор Гарань наголошує на незворотності стратегічних змін, то статистика Міністерства освіти і науки свідчить про тривожні коливання серед молоді.
30 жовтня цього року на форумі «Українська ‒ мова сильних» заступниця міністра освіти і науки України Анастасія Коновалова оприлюднила показові дані. Динаміка використання державної мови серед школярів нагадує синусоїду: якщо у 2022 році 46% дітей користувалися українською постійно, а у 2023-му цей показник зріс до 55%, то у 2024 році він знову знизився до 49%.
Опитування виявило і причини такого "відкату", які лежать здебільшого в площині психології та оточення. 33% підлітків спілкуються російською через звичку, 20% – тому що у родині переважає російськомовне спілкування, а 13% скаржаться на відсутність україномовного середовища поза школою.
Чому це відбувається? Політолог Артем Кройтор переконаний: корінь проблеми лежить у психології суспільства, що живе в хронічному стресі. За його словами, 2022 рік став часом масової мобілізації духу, коли питання "хто ми?" стало питанням виживання. Але емоційний ресурс не безмежний.
"Стрес 2022 року породив необхідність за щось триматися, і цим стала національна ідентичність. Але стрес вічно тривати не може, люди повертаються до буденного життя, а це провокує пошук комфортних умов існування. І ми бачимо зараз відкат від української мови в тих людей, які на неї перейшли у 2022 році, бо російська для них – це звичка, це зона комфорту" – пояснює Артем Кройтор.
Артем Кройтор, політолог
Експерт зауважує, що небезпека криється не лише у побутових звичках, а й у тому, що ворожа пропаганда майстерно використовує цю втому для розколу.
"В 2024 році з’явились негативні меми по типу «фортеця Львів», точаться дискусії щодо хвилини мовчання, в Одесі – знову суперечки навколо Пушкіна. В нас ще немає сформованої політичної нації, яка б чітко усвідомлювала свою ідентичність. Якби вона була сформована до 2022 року, то сьогодні б падіння патріотизму не було", – додає Артем Кройтор.
Окремим і, мабуть, найскладнішим фронтом боротьби за ідентичність залишається молодіжне середовище. Саме тут ілюзія остаточного розриву з російським інфопростором розбивається найшвидше. Алгоритми соціальних мереж часто нівелюють кордони, а "м'яка сила" музики та розважального контенту проникає туди, де безсилі танки. Тож виникає закономірне побоювання: чи не станеться так, що російський продукт, який став табу у 2022-му, через механізми вірусних трендів знову перетвориться на фонову норму для нового покоління?
На запитання, чи існує такий ризик, Артем Кройтор відповідає категорично:
"Російський контент був нормою і лише в 2022-2023 році ця норма похитнулася, сьогодні ми знову повертаємось. Мало того, наше молоде покоління залишається під інформаційним впливом російської попси, рок-культури і шансону. Українці мають зрозуміти, що російська культура є, але вона нам така ж іноземна, як польська чи французька. Французи не сперечаються з росіянами, хто кращий – Оноре де Бальзак чи Пушкін, їм все одно на Пушкіна. Адам Міцкевич для поляків свій, а Пушкін – чужий. От українці мають це усвідомити".
Політичний вимір: хто конвертує патріотизм у владу?
Очевидно, що нинішня національна єдність значною мірою тримається на екзистенційній загрозі. Війна спрощує світ до чорно-білого, де є "ми" і є "вони". Але що станеться, коли зовнішній тиск зникне? Історія знає чимало прикладів, коли після ейфорії перемоги суспільства поринали у внутрішні чвари або політичну апатію. Головне питання майбутнього – чи зможе український патріотизм трансформуватися з "оборонного" (проти кого ми дружимо) у "творчий" (яку країну ми будуємо).
Окрім того, післявоєнний період завжди несе ризик зачарування "сильною рукою". Емоційні гойдалки від горя втрат до тріумфу перемоги створюють ідеальний ґрунт для популізму. Суспільство, яке звикло до воєнного стану, може за інерцією шукати простих рішень і після настання миру.
Саме на цьому аспекті наголошує Артем Кройтор, відповідаючи на питання про майбутнє української ідентичності. Він переконаний, що перемога стане потужним цементом для нації, але попереджає про важливий ціннісний запобіжник:
"Якщо українська держава вистоїть – я сподіваюсь, так і буде – то це посилить національну ідентичність і об’єднання українців навколо державності. Буде піднесення патріотизму, бо будь-яка перемога формує це піднесення. Навіть ті, які вчора були розчаровані, стануть на бік хизування власною державою. Головне, щоб в цьому піднесеному патріотизмі українське суспільство консолідувалося навколо цінностей демократії, а не політичного лідера, це має значення".
Втім, реалії політичної боротьби можуть виявитися більш цинічними. Поки суспільство стоїть перед вибором між демократією та "сильною рукою", політичні гравці вже готуються перетворити цей патріотичний підйом на технологію. Існує великий ризик, що національна ідея стане лише зручною обгорткою, яка приховуватиме відсутність реального змісту.
"На мій погляд, саме націонал-патріотична тематика стане трендом майбутньої виборчої кампанії. Гра на почуттях громадян дасть можливість багатьом лідерам та партіям компенсувати реальну нестачу власної ідеологічності, небажання розробляти, озвучувати та виконувати програми розвитку держави та суспільства. І це при тому, що націоналізм в його європейському варіанті все ж є ідеологією, яка конкретизує такі засадничі поняття, як національний інтерес, національна безпека, економіка тощо", – зазначає експерт.
Фактор військових: реальна влада чи "вітрина"?
На тлі тотальної довіри до Збройних Сил України (яка, за різними даними, перевищує 90%), постає спокуса створення політичних проєктів суто з військових. Суспільство прагне бачити у владі "людей у пікселі", вважаючи їх носіями нової моралі. Однак кандидат політичних наук Олег Хорошилов застерігає: замість реальної суб'єктності ветеранів ми можемо знову побачити цинічні політтехнології.
Олег Хорошилов, кандидат політичних наук
"Окрема "партія ветеранів" цілком можлива, але, на мій погляд, вона виступатиме скоріше як чергове технологічне рішення (в тому числі і для розмиття патріотичного електорату), ніж як реальне об'єднання не менш реальних ветеранів. Скоріше за все, певних "брендових" військових буде включено до партійних списків старих та нових організацій. Нагадаю, ми вже мали Верховну Раду, в складі фракцій якої були "комбати", "сотники" тощо", – нагадує він.
Найбільша небезпека післявоєнного періоду криється в емоційному стані виборця. Втомлене війною суспільство, яке пережило величезні втрати, шукатиме швидких і простих рішень. У двобої між "раціональними реформаторами" та "емоційними популістами" перевага, на жаль, може бути на боці других.
На думку Олега Хорошилова, шанси популістів "осідлати" націоналістичну хвилю значно вищі, "тому, що гратися з "енергією революційної творчості мас" завжди легше та електорально вигідніше, ніж руйнувати стару корумповану систему та братися за раціональний політичний менеджмент".
Це створює небезпечний і, мабуть, найдраматичніший парадокс повоєнної України. У гонитві за безумовною справедливістю та безпекою суспільство ризикує власноруч демонтувати демократичні механізми, за які зараз проливається кров.
Ми опиняємося в ситуації складного ціннісного вибору. З одного боку, українці декларують прагнення до європейської правової держави. З іншого — глибина травми та жага відплати (як зовнішньому ворогу, так і внутрішнім корупціонерам) настільки велика, що довгі юридичні процедури можуть сприйматися масами як слабкість або "договорняки". У такій розпеченій атмосфері спокуса надати мандат довіри "сильній руці", яка наведе лад без зайвих церемоній, стає критично високою. Існує реальний ризик, що демократія може програти популізму, який пообіцяє "посадити всіх" вже на наступний день після перемоги.
Експерт попереджає про цей подвійний запит суспільства, який може стати фундаментом для авторитаризму:
"Є велика вірогідність, що запит буде подвійний: не припустити другої серії війни та покарати винних. Це, окрім дійсно запиту на справедливість, може створити соціальне підгрунтя для виникнення репресивного авторитарного режиму. З іншого боку, сподівань на спокуту старих елітаріїв та їхнього включення до управління країною з врахуванням національних інтересів небагато".
Геополітика: між образою та реальністю
Ще один вектор ризику стосується нашого місця у світі. Війна оголила не лише слабкість міжнародних інституцій, а й прагматичний егоїзм багатьох гравців. Українці побачили, що шлях до ЄС та НАТО — це не червона доріжка, а смуга перешкод із бюрократії та політичних ігор. Якщо до цього додасться зменшення фінансової допомоги на відбудову, ми ризикуємо отримати стрімку девальвацію самої ідеї євроінтеграції.
На цьому ґрунті може розквітнути ідеологія "скривдженого ізоляціонізму" – позиція "фортеці в облозі", де панує наратив "світ нас зрадив, покладаємось лише на себе". Чи загрожує нам сценарій, де Україна закриється від світу у власній образі?
Олег Хорошилов вважає таку емоційну реакцію можливою, але стратегічно безперспективною:
"Ідея ізоляціонізму як реакція на зраду зовнішніх партнерів цілком можлива. Інша ситуація в тому, що ми не можемо цього собі дозволити – ворожа держава на кордоні нікуди не зникне (принаймні в найближчій перспективі). Тому націоналізм як принцип буде провідним, але не ізоляціоністським точно".
Висновки
Підсумовуючи, можна стверджувати, що шлях українського націоналізму не є лінійним. Він парадоксально поєднує в собі стратегічний оптимізм соціологічних даних із тривожним реалізмом буденності. З одного боку, як зауважує Олексій Гарань, українська нація пройшла точку неповернення у своїй самоідентифікації. З іншого – статистика "мовного відкату" в школах та застередження Олега Хорошилова щодо ризиків політичного популізму свідчать, що інерція минулого все ще сильна. Виклик полягає не лише в тому, щоб виграти війну на фронті, а й у тому, щоб не програти її всередині країни – втримати молодь від ментального повернення до російського простору та вберегти виборця від спокуси авторитаризму.
Український націоналізм сьогодні переживає найскладнішу трансформацію. Ми бачимо дві паралельні реальності: стратегічну незворотність змін та тактичну втому. Майбутнє нації залежить від того, чи зможемо ми перетворити імпульсивний патріотизм на системну політику.
Артем Кройтор проводить влучну аналогію з біблійним Мойсеєм:
"Робота з молоддю – це найголовніше. До цього апелює Мойсей... Ті люди, які пам’ятали єгипетське рабство, не увійшли в землю обітовану... Молодь – це суспільство завтрашнього дня. Твір Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим» – це про те, що саме ці «ненароджені» будуть новою політичною нацією".
Тож "перезавантаження" націоналізму – це марафон, де фінішна стрічка розташована значно далі, ніж дата завершення бойових дій.
