Українські інтереси фактично нівелюються – Марія Золкіна про переговори США і Росії без Києва

Запланована в Саудівській Аравії зустріч Росії та США щодо війни в Україні проходитиме без участі України. Марія Золкіна, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, дослідниця Лондонської школи економіки й політичних наук, пояснила (з 34:12 хв.) в інтерв'ю Радіо Свобода, що означає сам факт таких переговорів без України, чи має Київ можливість відмовитися від запропонованих рішень, якщо вони його не влаштовують, і чим може бути корисним для України прагнення провідних європейських країн зменшити свою залежність від Сполучених Штатів.

– Про  що свідчить зустріч Росії зі Сполученими Штатами в Ер-Ріяді без України?

– Якби не низка заяв і подій, що передували цій зустрічі в останні дні, її можна було б сприймати зовсім інакше. Вона могла б сприйматися як підготовка до можливих переговорів або як підтвердження остаточної  ролі посередництва США у цьому процесі. Однак  низка сигналів, надісланих світові  й особисто Путіну, чітко вкладається  в  логіку саме «путінського призупинення» війни. Тому сам факт цієї зустрічі варто оцінювати критично. 

По суті, з процесу підготовки до переговорів було відсторонено об’єднану Європу. Україна та її інтереси  не лише не є ключовими  для американської сторони   в підготовці до цього переговорного процесу, а фактично  нівелюються. Вже відбулася риторична поступка щодо членства України в НАТО,  пролунало багато сигналів про те,  що повернення певних територій нібито не є критично важливим  для США на цьому етапі. Усе це робить зустріч у Ер-Ріяді негативним сигналом для України, послаблюючи її позиції на найближче майбутнє.

– У Держдепартаменті заявили, що цю зустріч не варто розглядати як таку, що стосується лише України. За їхніми словами, це лише перший крок, де США хочуть оцінити готовність  Москви до припинення війни. Чи допускаєте ви, що там можуть бути ухвалені домовленості, про які Україну просто поставлять перед фактом?

– Так, на жаль, допускаю. Причому не обов’язково саме на цій зустрічі. Головна небезпека таких зустрічей не тільки в тому, що Україна не бере в них участь, а якраз у тому, що українське питання і українські інтереси вписуються в більш широке розуміння адміністрації Трампа, а тепер і представників Росії, як врегулювати міжнародні відносини так, щоб обидві сторони виявилися задоволеними і на чомусь зійшлися.

Тобто, якщо в 2014-2015 роках (наші європейські колеги люблять порівнювати нинішню історію з можливістю Мінська-3) україно-російське питання було фактично україно-російським питанням, то зараз адміністрація Трампа намагається вести переговори з Росією не лише щодо війни в Україні, а й у ширшому геополітичному контексті.  І це якраз небезпечно,  оскільки пожертвувати чимось, що є лише одним з елементів багатовекторної домовленості, значно простіше, ніж якби ці переговори стосувалися винятково врегулювання і стабілізації ситуації на україно-російському фронті.

– Наскільки Україна може  сказати «ні», якщо їй щось не сподобається? Чи залишається  в неї  простір для дій?

– Цей простір значно звужений через позицію Трампа та його адміністрації, однак можливості в України все ж залишаються.  Одна із ключових – це позиція європейських партнерів. Україні зараз грає на руку те, що  інтереси об’єднаної Європи  фактично усунуті з  цієї потенційної угоди з Володимиром Путіним. Альянс, до якого Україна закликала країни Європейського Союзу, натякаючи, що безпека і виживання України в цій війні  – це не лише в інтересах східного флангу Європи, а й усього Європейського Союзу разом із  Великою  Британією, нарешті стає  реальністю. Особливо після того, як посадовці Трампа відкрито заявили про це, зокрема й на Мюнхенській конференції.

Так, ця єдність не охоплює весь Європейський Союз. Не всі держави-члени ЄС беруть участь у зустрічах на полях Мюнхенської безпекової конференції, підписують заяви з критикою Трампа чи долучаються до саміту, скликаного Макроном. Проте активну позицію займають ті, хто бачить пряму загрозу з боку Росії: північні країни Європи, держави Східної Європи та Франція.

Для України корисно й те, що Макрон захоплений ідеєю дещо зменшити залежність європейської безпеки від  Сполучених Штатів. Водночас попри виклики – проблеми з мобілізацією, залежності  від фінансування та постачання зброї – Україна вже зараз виробляє  сама ту зброю, що дасть змогу їй  певний час триматися, якщо ми опинимося відрізані від допомоги наших партнерів. Тобто ситуація складна, але внутрішньо є на що спиратися.

Я б порадила українським посадовцям, зокрема Володимиру Зеленському, бути  відвертішими не тільки в спілкуванні з західними журналістами, а  й з українським суспільством. І таким чином заручитися підтримкою українського суспільства, яке не є аналогічним російському суспільству і не зможе змиритися з поступками і ламанням через коліно.

– Наскільки реалістичною здається ідея розміщення миротворців в Україні?

– Я на це дивлюсь практично. В Європі немає такої кількості збройних сил, щоб  відправити в Україну щонайменше 200 тисяч військових, про які говорив Володимир Зеленський, пізніше скоригувавши цю цифру на 100 тисяч. Але  досвід міжнародного врегулювання конфліктів свідчить, що для стабілізації такої протяжної лінії розмежування, як в Україні, початкова цифра у 200 тисяч, яка налякала європейських партнерів, насправді ближча до реальності.
Якщо після 2014 року Україна офіційно не ініціювала розміщення миротворців на Донбасі, хоча експерти опрацьовували такі сценарії, то тоді йшлося щонайменше про 30–40 тисяч військових. Але варто врахувати, що на той момент лінія розмежування була в кілька разів коротшою.
Сьогодні ж ситуація зовсім інша – фізично і математично довжина лінії фронту значно більша, тож цифра у 200 тисяч є виправданою.

Проте навіть для відправлення 100 тисяч військових потрібно, щоб країни були готові надіслати відповідні контингенти. Найбільші армії в Європі – це Німеччина, Франція та Польща. Наприклад, Польща за останні кілька років наростила чисельність своєї армії зі 100 до понад 200 тисяч і планує до кінця року подальше розширення. Але вона постане перед серйозним вибором: як  їй спрямувати значну частину своєї армії в міжнародну місію в Україну, якщо вона прямо зараз усвідомлює, що НАТО, найімовірніше, не  захищатиме її суверенітет у разі гібридної чи конвенційної агресії проти самої Польщі. Тобто навіть ті країни, які мають необхідний ресурс, не обов’язково будуть політично готові його використати та відправити 50, 30 чи навіть 20 тисяч військових до України.