Українці вже йдуть на шалені компроміси. Питання – чи варто заходити ще далі? – Олексій Гарань аналізує настрої українців на п’ятому році війни

Останні соціологічні дослідження Фонду «Демократичні ініціативи»  імені Ілька Кучеріва показують парадоксальну, на перший погляд, картину: попри повномасштабну війну, близько 55% українців від початку вторгнення і донині дивляться в майбутнє з надією. Водночас значна частина суспільства переживає тривогу, страх і розгубленість. Чому надія стабільно переважає навіть у воєнний час – і як це поєднується з жорсткою позицією щодо можливих компромісів? Ці та інші питання у «Спецпроєктах» Сергія Мамаєва  аналізує професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи» Олексій Гарань.

На  його думку,  такі результати не є несподіваними.

«Ми ставимо це питання багато років – і після 2014-го,  коли почалася війна, і коли була економічна криза. І практично завжди на першому місці – надія, на другому – тривога. Далі вже змінюється: іноді третім стає оптимізм, іноді розчарування. Але перші дві позиції залишаються стабільними», – пояснює науковець.

За його словами,  домінування надії свідчить про глибоко вкорінений оптимізм українців.
Він звертає увагу на ще один соціологічний феномен, який фіксує  Фонд «Демократичні ініціативи»: коли українців запитують, куди прямує країна, то перші пів року після обрання будь-якого президента  – від Ющенка до Зеленського –  домінує відчуття «правильного напрямку», але вже за пів року настрій змінюється. Втім, коли людей запитують про їхнє особисте майбутнє, відповіді інші.

«Якщо поставити питання “А вам і вашій родині наступного року буде краще чи гірше?”, українці традиційно відповідають: “Краще”. На цей феномен звертала  увагу Ірина Бекешкіна, наша легендарна соціологиня.  Коли ми думаємо про долю країни, на нас тиснуть війна, економічні труднощі, постійний інформаційний потік – телебачення, соцмережі, телеграм-канали, де все бурхливо обговорюється, де більше драматизму. І формується враження, що все стає гірше, навіть якщо об’єктивно є позитивні зміни», – зазначає Олексій Гарань.

Він звернув увагу, що, наприклад, після 2014 року, попри поступове економічне відновлення та зменшення масштабів корупційних потоків порівняно з часами Януковича, суспільна думка часто фіксувала протилежне.

«За часів Януковича про корупцію просто не можна було говорити – багато тем були цензуровані. А після 2014-го про це почали говорити відкрито і багато. І це створювало враження, що корупції стало більше. Насправді ж зросла публічність», – пояснює він.

Що ж до особистого оптимізму, то тут, на його переконання, спрацьовує індивідуалізм українців – у позитивному сенсі цього слова.

«Ми покладаємося на себе, на свої вміння. Ми кажемо: ми будемо пахати, але ми це зробимо. І це пояснює парадокс і в психології, і в соціологічних оцінках, коли здається, що ситуація погана, стає гіршою, але українці кажуть, що в наступному році нам особисто буде краще»,  – зазначає Олексій Гарань.

Окремо він згадує перші місяці повномасштабної війни, коли  попри вторгнення більшість українців відповідала, що країна прямує  у правильному напрямку.

«Було почуття єдності, віра в те, що ми можемо розбити ворога, особливо після перших поразок російських військ під Києвом», – пригадує науковець.

Однак згодом хвиля оптимізму пішла на спад. Війна затягнулася, додалися економічні труднощі, а суспільні очікування виявилися значно   вищими за реальні можливості.

«І ці очікування підігрівалися в тому числі і владою. Ми пам’ятаємо про “каву в Криму”, а перед війною – про “шашлики”. Нам здавалося, що ось буде черговий контрнаступ влітку 2023 року – і все буде добре», – зауважує  професор політології.

За його словами, вже тоді було зрозуміло, що без достатніх ресурсів і авіації швидкого прориву очікувати не варто. Коли ж реальність не збіглася з очікуваннями, почали падати рейтинги Зеленського  і знову зросло відчуття, що країна прямує «не туди».

Саме на цьому тлі варто розглядати й питання компромісів. Соціологія показує, що  істотна більшість українців проти здачі Донбасу, проти зменшення сил оборони, а приблизно половина – проти відмови від курсу на вступ до НАТО. Водночас помітні розчарування, падіння донатів і відсутність черг до військкоматів.

На думку Олексія Гараня, тут немає прямого протиріччя – радше йдеться про складний вибір між поганими варіантами.

«Якщо ми говоримо про компроміси, то маємо розуміти, що в нинішній ситуації ми вибираємо краще з гіршого. За умов, коли військова допомога з боку США різко зменшилася, а європейці фактично закуповують для нас те, що можуть, у нас недостатньо ресурсів для того, щоб звільнити  окуповані території. Тому й виникає розмова про “заморозку” чи перемир’я по лінії фронту», – пояснює він.

Водночас, наголошує науковець, навіть такий варіант є надзвичайно болісним для суспільства.

«Це дуже драматичний компроміс, на який ідуть українці. Бо ми розуміємо, що невідомо, коли ці території будуть звільнені. І з кожним днем українського на цих окупованих територіях стає менше. Нам іноді наводять приклад Німеччини – мовляв, німці взяли і потім об’єдналися. Але в Східній Німеччині німецьку національну ідентичність комуністи не знищували. Вони лише намагалися перетворити тих німців на друзів Радянського Союзу. У нас ситуація інша», – пояснює Олексій  Гарань.

Тому, за його словами, твердження, що Україна «не хоче компромісів», не відповідає реальності.

«Ми вже йдемо на шалені компроміси. Питання в тому, чи варто заходити ще далі.  І тут очевидно: українці проти того, щоб віддавати росіянам ще й те, чого ворог  не зміг досягти на п’ятий рік війни», – резюмує Олексій Гарань.

Більше про те, чому скорочуються донати – це втома чи переорієнтація на справедливу мобілізацію; чи готові українці до переговорів з Росією і що означає заморозка війни по лінії фронту; чому атака на НАБУ і САП стала для багатьох Рубіконом; як змінюються рейтинги Зеленського і що насправді тримає єдність суспільства; чи завершила війна формування політичної нації та українізацію знизу; і, головне, куди прямує Україна після війни та яким буде новий суспільний договір, – дивіться у повному інтерв’ю Олексія Гараня: