Сам на сам із Путіним: чим небезпечні нові "нормандські" ініціативи Зеленського

Марія Золкіна

політичний аналітик Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва

Спеціально для Європейської правди

Після декількох місяців відносного затишшя в переговорах по Донбасу за останні дні концентрація новин різко збільшилася. Спочатку президент Зеленський заявляє, що готовий зустрічатися з кожним із нормандських лідерів окремо, потім Андрій Єрмак анонсує "секретний" план з врегулювання конфлікту на Донбасі.

А Росія тим часом робить все для остаточного завершення режиму тиші, тобто перемир’я, яке тривало від літа минулого року.

Чим обумовлена така активність стосовно Донбасу? Що відбувається і де тут підводні камені?

Ризикована заява

Попри те, що реального прогресу в перемовинах немає і підстав для нормандського саміту – теж, Володимир Зеленський раптом пропонує альтернативу: він готовий зустрічатися з кожним лідером "нормандської четвірки" окремо.

І ключове питання тут – його зустріч із Владіміром Путіним.

Ця резонансна заява, що пролунала від Зеленського нібито мимохідь, під час форуму з питань культури і туризму, як мінімум – необережна, як максимум – дуже ризикована.

Не дивно, що прессекретар російського президента Дмитрій Пєсков уже заявив, що не виключає такої можливості, та попутно натякнув, що з виконанням рішень чинного Нормандського формату успіхів наразі немає.

Бо саме цього – переходу до переговорів віч-на-віч – від початку добивалася російська сторона.

По-перше, росіянам вигідно витіснити Німеччину та Францію з переговорного процесу, нівелювавши Нормандський формат як майданчик для перемовин. Вони здавна намагаються зробити це, а на додаток перевести весь процес у Мінську ТКГ, де Росія просуває думку, що вона, мовляв, є лише посередником, а Київ має вести діалог з так званими "республіками".

По-друге, такі заяви підривають вже зроблену Україною роботу з реанімації Нормандського формату як такого. 

Відтак, "розкидатися" заявами про можливу зустріч напряму між Зеленським і Путіним явно є помилкою.

Росія може скористатися цим, і відступати буде нікуди.

По-третє, скористатися подібними пропозиціями України можуть не тільки у Кремлі, але й на Заході. Готовність України говорити з Росією напряму може бути використана прихильниками "примирення" з РФ як у Берліні, так і у Парижі.

В Німеччині цього року буде зміна влади – Меркель завершує політичну кар’єру, принаймні як очільниця уряду, і не факт, що у її наступника буде багато бажання опікуватися переговорами, які забирають час і мають небагато шансів на успіх.

Еммануель Макрон має ще більше підстав прагнути позбутися українського питання. Він зараз готується до президентських виборів 2022 року, а згоду України до переходу у формат переговорів з РФ цілком можна "продати" виборцю як "перемогу".

Чому "Нормандія" важлива?

Переваги переговорів у "Нормандії" – якраз у тому, щоби не лишатися наодинці з Кремлем. Мати гарантії посередників, які чують перемовини, беруть у них участь і не дозволять Росії маніпулювати досягнутими домовленостями.

У разі прямих перемовин цього не залишиться. 

Саме тому українські дипломати навіть за президентства Зеленського так багато зробили, аби від неформальних прямих перемовин повернутися до класичної "нормандської четвірки".

Натомість Кремль робив усе, щоби цьому завадити.

Глава МЗС Сергєй Лавров, по суті, взагалі відмовився повертатися до формату "четвірки" – останні переговори на рівні міністрів відбулися рік тому, і відтоді РФ під різними приводами відмовляється призначати наступний раунд.

Навіть зустрічі політичних радників (єдиний канал, в якому Росія ще була зацікавлена, хоча часом також погрожує вийти звідти) вже від липня 2020 року проводилися де-факто за формулою "3+1". Спільна позиція Києва, Берліна і Парижа, з одного боку, і Росія з її "окремою думкою", з іншого, і це саме по собі посилює нашу позицію.

І нарешті, є проблема, яку на Банковій ніколи не визнають публічною.

Це проблема занадто різного досвіду ключових переговірників від Росії та України. А часом навіть браку компетентності, що здатна викликати проблеми.

Тут варто було б пригадати історію з Консультативною радою, яка рік тому стала продуктом домовленостей Андрія Єрмака і Дмитрія Козака в обхід Франції і Німеччина. Згодом у Києві зрозуміли помилковість тих домовленостей та зупинили їх. Але та історія позначилася на довірі до офісу на Банковій з боку західних партнерів.

Зважаючи на все це, виникає питання: для чого було робити такі заяви? І чи прорахували на Банковій можливі наслідки?

Якщо це був дипломатичний маневр без реального наміру зустрічатися, то чи не зависокі ризики має така заява? Якщо ж поясненням такого маневру була публічна демонстрація, мовляв, "ми не виходимо з переговорів", щоби відбити претензії у зриві Мінського процесу, то треба нагадати, що ніхто, окрім Росії, таких претензій Києву і не висував.

Словом, наразі схоже, що ця заява стала ще одним свідченням: необережність Банкової та проблеми з прогнозуванням наслідків дій досі нікуди не поділися.

Втім, схоже, що реального переходу до переговорів сам на сам Зеленський не планує.

Неоголошений "План Б"

Невдовзі після заяви Зеленського пролунала заява Андрія Єрмак про те, що Україна, Німеччина та Франція вже розробили план мирного врегулювання на Донбасі та чекають позиції з цього приводу від Росії. 

Саме така формула роботи над пропозиціями з реалізації "Мінська" свідчить, що переговори з Росією напряму навряд чи є реальним наміром і пріоритетом України. І що на Банковій розуміють важливість мати тил у особі західних модераторів. Це стає особливо вагомим, зважаючи на те, що Україна все голосніше наполягає: Мінські домовленості мають бути переглянуті.

І хоча зміст розроблених із західними партнерами пропозицій досі невідомий, майже напевно можна сказати: Росія навряд чи з ним погодиться. Їй елементарно не підходить формула, коли Україна працює спільно з Берліном та Парижем, а Москві лишається тільки реагувати на розроблені без неї ініціативи.

А тепер – до головного. Очікуваний опір Росії не стане несподіванкою ані для Києва, ані для Берліна.

Бо, по суті, Україна вже запустила так званий "план Б" щодо Донбасу.

Його центральний елемент – оновлення Мінських угод, на якому Київ активно наполягає вже кілька місяців поспіль.

Зокрема, для Києва важлива відмова від внесення змін до Конституції. А ще – вимога про те, що спочатку Росія віддає контроль над кордоном і тільки потім проходять вибори.

Натомість для Росії такі умови звучать як спроба обнулити весь розклад у переговорах з командою Зеленського. Москва тиснутиме, аби цьому завадити. І саме тому ми бачимо, по суті, завершення так званого "режиму тиші".

Без політичних поступок з боку України "гра в перемир’я" втрачає для Росії будь-який сенс.

Через це, на жаль, збільшення обстрілів на лінії зіткнення не є тимчасовою зміною і не минеться швидко. Висока ймовірність нових диверсій і провокацій, аби викликати відсіч з українського боку, яка дала б окупаційним військам можливість розпочати вогонь начебто у відповідь.

Мета цих дій – завершити так званий режим тиші і залишити переговори у глухому куті, у той час як на лінії фронту відновляться позиційні бойові дії.

Не надто райдужний сценарій? Можливо, але за нинішніх умов без невиправданих і односторонніх політичних поступок з боку України інакше не виходить.

Щоби пом’якшити наслідки, українська сторона вдається до маневрів, демонструючи бажання знайти компроміс. І тут важливо не заходити на мінне поле, що Україна за останні пару місяців мало не зробила вже двічі.

Вперше – коли в так званому плані Кравчука поряд із правильними ідеями "спочатку – безпека" з’явилися абсолютно нереалістичні терміни проведення місцевих виборів в ОРДЛО – за чотири місяці після початку демілітаризації.

Вдруге – коли президент Зеленський допустив зустріч із Путіним сам на сам.

І якщо досі Росія не впіймала українську сторону на її ж помилках, це не означає, що цього не може статися в найближчому майбутньому.

___________

 

Цей матеріал представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва  в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.