Розведення військ: як влада помиляється

Аналітика
Перегляди: 1138
30 жовтня 2019

Марія Золкіна,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва

 

Оригінал тексту -  на сайті «Новое время»

 

В історії з розведенням у Золотому мене непокоїть не тільки ряд помилок, яких під час відведення сил припустилися у Станиці Луганській, чи наслідків, про які не замислюється ніхто, окрім місцевих патріотів

Мене серйозно лякає приховане, але неухильне підривання довіри до української армії, а також в самих Збройних Силах — до влади в широкому сенсі.

Після років роботи з громадською думкою у дотичних до конфлікту темах я і професійно, і особисто дуже тонко відчуваю, де з суспільними настроями чи з їх використанням щось «не так».

Спершу про самих військовослужбовців та ветеранів як окрему соціальну групу.

Нерозуміння, для чого саме ми маємо відходити в односторонньому порядку, демотивує і нинішніх, і колишніх бійців. А так і буде, я про однобічне відведення: подивіться, як Росія «відвела» сили у Станиці Луганській, зрозумієте, чому відведення в Золотому позбавлене будь-якого сенсу (якщо тільки не повернутися назад на свої позиції після невтішних результатів очікуваної Нормандської зустрічі). Єдиним позитивним сигналом стала начебто згода самопроголошеної «республіки» на відкриття КПВВ у Золотому.

Втім, жодних гарантій тут немає, коли це відбудеться і чи не зірветься, невідомо, але головне — наявність воєнних позицій роботі КПВВ жодним чином не заважала. В Станиці до розведення КПВВ стояло на тому самому місці, де й стоїть зараз, а от військові перебували на крайніх рубежах населеного пункту.

Мир буває «різний»

Будь-яка армія має знати, які її глобальні цілі. У 2014−2015 рр. вона йшла вперед або утримувала свої позиції. Сьогодні ж плани по розведенню вздовж лінії розмежування є, а от загальна мета — незрозуміла. Якщо було б вже дипломатичне рішення, узгоджена загальна дорожня карта з демілітаризації і потім — політичного врегулювання, то було б ясно, що відведення — це перший етап. Втім, все інакше. Просто використовувати армію, ветеранську спільноту, нічого їм не пояснюючи, не годиться. Це найгірший демотиватор, адже в ситуації війни, бійці ні на секунду не мають сумніватися у своїй необхідності, і не мають відчувати себе пішаками.

Інший бік медалі - це формування загального відчуття браку поваги до іншої (не «миротворчої») точки зору. Ну і головне, чи хтось зараз може гарантувати президентові, що він в такій ситуації може покластися на тих, ким він командує? Чи довіряє тепер вже йому армія так, як має довіряти Головнокомандувачу? І чи немає/не буде латентних «ініціатив», прихованого саботажу в лавах армії, якщо з нею не говорити чесно і з повагою?

Тепер — про місцевих мешканців у прифронтовій зоні.

Протягом років ми з колегами за допомогою різних досліджень доводили: на громадську думку в питанні конфлікту треба зважати. Але зважати не означає відтворювати все, що «люди думають». Знати, що вони думають, і мати це на увазі, ухвалюючи рішення. Ось що таке — вміти працювати з суспільними настроями.

Саме через бажання влади зробити, як «люди просять», всі вояжі до Золотого викликали, принаймні у мене, такий і громадянський, і професійний дискомфорт. Адже хто-хто, а аналітики громадської думки точно знають, що врахувати потенційні наслідки від суспільної реакції і зробити так, як «просить» якась одна група — це абсолютно не порівнювані методи.

Втім, це не єдина проблема. Сама картинка, коли якась частина місцевих кричить на камери: «Відводити!», «Будемо без військових!», «Нехай ідуть звідси!», — це, як на мене, найгірше, що ми можемо показувати самі собі і нашому ворогу після п`яти років війни з ним.

Росія в таких речах і перемагає: коли люди, які завдяки армії лишилися в Україні, а не «ЛНР», отримували всі ці роки всі можливі послуги від держави, тепер кричать, щоб військові забралися геть. Зрозуміло, наскільки люди втомлені від бойових дій, але логіка, що це завершиться, як тільки відійдуть українські війська — в корені помилкова.

Ця картинка нічим не відрізняється від навіжених ватників, які у 2014 р. перекривали дорогу недосвідченим в бою українським військовим і їхній техніці. Тепер військові - навчені, сильні, але хто кричав у 2014 р. про «нациків» (це так на моїй малій батьківщині на тій же Луганщині називали наших бійців), кричить і сьогодні. І демонструвати таку картинку і радіти, що люди «за» відведення — це нонсенс. Це шкода самим собі. І Головнокомандувач точно інакше має ставитися до таких настроїв серед частини, наголошую — частини, місцевих.

Одразу за цим постає питання: а чому населення, яке з різних причин (включаючи, лояльність до «ЛНР» і Росії) у всьому звинувачує українську армію, має бути почуте? Чому, якщо вже слухати, чого люди хочуть, то слухати не тих, хто відверто тримався української позиції всі ці роки, і хто сьогодні у тому ж Золотому, Станиці заявляє, що боїться за свою безпеку після створення сірої зони? Чому голос «за» розведення важливіший за голоси тих, хто «проти»? Чому шановних панів і панянок з Золотого не запрошують на селекторні наради до органів виконавчої влади «порадитися» щодо економічного розвитку регіону?

Може, тому, що хотіти мати робочі місця не означає знати, як це зробити? А чому ж тоді ці ж люди визначають, як встановити умовний «мир»? Тільки тому, що голос саме цих людей зараз вигідний політично і дипломатично. Все. Інші просто зіпсують картинку перед Норманді.

Мир буває «різний». У 2014 році для істотної частини нині прифронтової Луганщини мир полягав в тому, щоб українська армія звідти негайно забралася, не сунула на «ЛНР», і не «розв'язувала» війну. Де ці люди сьогодні і чи не їхні голоси часом лунають в хорі про підтримку відведення?

Top