Аналітика
Перегляди: 1796
6 червня 2023

Олексій Гарань: «Росія з кожного українського президента робить націоналіста»

Авторка: Наталія Лебідь, Центр політичного консалтингу

Олексій Гарань – професор Києво-Могилянської академії, перший декан-організатор факультету суспільних наук, співзасновник Школи політичної аналітики, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва – у 2021 році видав книжку під назвою «Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога».

Вже інтригує, чи не так?

Величезний досвід Гараня дозволив йому проаналізувати не лише шлях України від Незалежності, але й зазирнути в часи, котрі передували 1991 року. Вийшло надзвичайно цікаво, що Центр політичного консалтингу може стверджувати з повною відповідальністю – ми книжку Гараня прочитали і навіть розтягнули на цитати.

Події цієї монографії (як випливає навіть з назви) завершуються президентством Зеленського. Принаймні, першою його каденцією. Можливо, чинний глава держави захоче балотуватися вдруге, але зараз, у червні-2023, про це ще нічого не відомо. А Олексій Гарань доволі стримано реагує на пропозицію змоделювати ситуацію з серії «що буде, якщо…». І має рацію: серйозний експерт не повинен займатися якбитологією.

Але зазирнути у майбутнє – одвічне бажання людини. Тим паче, якщо в країні – війна, а перемога (в яку ми всі твердо віримо!) іще не настала. До речі, з війни ми й починаємо нашу розмову, це та головна тема, обійти яку неможливо у жодному інтерв’ю.

А з Олексієм Гаранем – й тим паче.

Пане Олексію, ваша книжка завершується аж ніяк не компліментарно по відношенню до чинного президента. Ви пишете, зокрема, про те, що «очевидною була спроба монополізації влади та побудови персоналістської системи, де центром ухвалення рішень став президент без відповідної підготовки, натомість з психологічними комплексами». Наскільки змінилися (якщо змінилися) ваші оцінки Зеленського зараз?

Писати треба так, щоб згодом не було соромно за написане. Мої оцінки змінилися, але водночас у своїй книжці я не виправляв би нічого. Вона була написана у 2021 році, вона відбивала тодішні події і містила не лише критику Зеленського. На той час вже були ухвалені рішення, які показали, що позиція президента відносно Росії стала більш жорсткою.

Коли Зеленський лише балотувався в президенти, серйозні політологи прогнозували коригування його позиції, і ми могли побачити, що це дійсно відбулося. І це, до речі, сталося не лише із чинним главою держави. Усі попередні президенти у статусі кандидатів обіцяли поліпшити стосунки з Росією та домовитися з нею, але потім бачили, що ні – нічого не виходить. Бо Росія з кожного українського президента робить націоналіста.

Навіть з Януковича?

Згадаймо, що за Януковича угода про Асоціацію з Європейським Союзом була дороблена і парафована (тобто завізована кожна сторінка угоди). Янукович опирався тиску Росії три роки і водночас намагався підписати угоду про Асоціацію з Європейським Союзом, але потім здався…

Щодо Зеленського, то події засвідчили, що він здатен змінюватися, а якщо говорити про концентрацію ним влади, то тут моя критика залишається в силі. В цілому ж його позиція очільника воюючої держави є адекватною.

Перед війною – ми всі це добре пам’ятаємо – Зеленський дорікав країнам Заходу за надмірне нагнітання небезпеки, обіцяв «шашлики в травні» тощо. Так, це було неправильно. Не треба було ані піднімати хвилю паніки, ані аж занадто критикувати західних союзників, які просто робили свою справу, попереджаючи нас. Але з початком повномасштабного вторгнення Зеленський зайняв правильну позицію.

Мені часто доводиться чути, що нам пощастило з таким лідером, як Зеленський. На це я завжди відповідаю, що український народ бореться не тому, що біля керма влади опинився чинний президент. Ні, все навпаки: це Володимир Зеленський спирається на український народ, а саме опір народу допоміг йому стати тим, ким він зрештою став.

А от з чим нам дійсно пощастило, так це із тим, що російськомовний єврей Зеленський є українцем в тому розумінні, що він – частина української політичної нації. А відтак жодна людина, котра має бодай найменшу клепку в голові, не може закинути нам, що ми є нацистами. І це підтверджує мою тезу, виписану у книжці: наш націоналізм не є етнічним, він – територіальний, бо об’єднує усіх українців, незалежно від того, ким ми є за походженням, мовою, релігією тощо.

Противники Зеленського протиставляють його Порошенку. Але якби він не балотувався у 2019-му, п’ятий президент змагався би з Юлією Тимошенко і, цілком ймовірно, програв би їй. В кожному разі, до того, як у перегони влився Зеленський, Тимошенко мала вищий рейтинг. А ви бачите Юлію Володимирівну лідером воюючої країни? Та й загалом – хто, на вашу думку, міг би впоратися з такою роллю якнайкраще?

Таке питання зі сфери альтернативної історії. Але давайте не забувати про глобальні соціально-економічні чинники. Те, до чого ми підійшли у лютому 2022 року, сформувалося не тоді і навіть не у 2013-2014 рр. або під час Помаранчевої революції. Підґрунтя нашого сьогодення закладалося тоді, коли Україна ще тільки рухалася до своєї Незалежності. І це підтверджують соціологічні дослідження, зокрема, і ті, котрі проводив Ффонд «Демократичні ініціативи».

Згадаймо увесь процес формування української політичної нації, починаючи з кінця 1980-х – 1990-х років. Згадаймо ті звернення, які робив Народний Рух до національних меншин, до росіян, які жили в Україні. Згадаймо, як восени 1991 року Верховна Рада ухвалила закон про громадянство з так званим «нульовим варіантом». Він означав, що всі, хто тоді проживав на території України, міг обрати собі українське громадянство без додаткових передумов – тобто не так, як це зробили країни Балтії.

Книжка Олексія Гараня - путівник по українській політиці

Ось ці чинники і сприяли єдності української нації. А така єдність в свою чергу допомогла перейти до Незалежності безкровно і так само безкровно прийняти Конституцію 1996 року, а згодом – вже у 2004-му – пройти конституційну реформу…

Але повертаючись до вашого питання. Є люди, які краще або гірше підготовлені до виконання своїх функцій, але історія парадоксальна. Не підготовленому до президентства Зеленському якраз допомагає те, що він не є класичним політиком або дипломатом. Він може дозволити собі різати «правду-матку» просто в обличчя…

В чому сила його промов? Вона не в тих образах, метафорах чи прикладах, які знаходять його спічрайтери. Сила промов Зеленського у тому, що він говорить правду. Класичний політик або дипломат не сказав би так, як Зеленський: «Нам не дають достатньо зброї, ми прагнемо більшого…». Але в умовах війни саме це і працює.

І Порошенко, і Тимошенко були значно краще підготовлені до посади президента. І мали свої вади, це безперечно. Зрештою, вони програли, а Зеленський зараз викликає непідробну довіру у західних соціумів та політиків. Недарма я завжди повторюю своїм студентам: історія зіткана з парадоксів.

Але є одна небезпека: аби Зеленський, який зараз потрапив у світові герої, не впав у месіанство. Щось подібне у нього було і до війни, а зараз небезпека такого сценарію зростає у рази.

Думаю, що месіанство тут неуникненне…

До речі, в одному з останніх наших опитувань ми запитали, хто зробив основний внесок у відбиття наступу російських військ у перші місяці війни? На першому місці – Сили оборони (78%), на другому – весь український народ (63%), на третьому – волонтери (46%), а центральна влада (президент та уряд) отримали лише 24%. Отак оцінили українці, і я думаю, що це абсолютно правильно. Оті прості дядьки і тітоньки, як зневажливо сказав Арестович, і є героями цієї війни. Це вони пішли на фронт і у волонтери.

https://dif.org.ua/files/Opinion%20polls/2023/Nacpamyati/9.png

Щоправда, коли ми запитали, а хто конкретно відіграв важливу роль в обороні країни, то отут на першому місці опинився Зеленський (65%), а на другому – Залужний (47%), що цілком прогнозовано. Але результатом, який вивів на друге місце увесь український народ, я особисто дуже тішуся.

https://dif.org.ua/files/Opinion%20polls/2023/Nacpamyati/10.png

Зеленський колись мав намір відбути лише один президентський термін. Але зараз, гадаю, він захоче пролонгувати оце солодке відчуття слави. За вашими відчуттями – повторний похід у президенти та (припустимо!) перемога на виборах обернуться для Зеленського катастрофічним падінням рейтингу у майбутньому?

Як я часто кажу своїм студентам, політика та історія – це не два помножити на два. Ніколи не знаєш, яким буде кінцевий результат. Те, що відбувається і у політиці, і у історії, може бути настільки карколомним, що складно щось передбачити. І це не суперечить тому, що я казав про глибинні тенденції, які призвели до формування української нації.

Але до Зеленського. Чи зможе він впоратися зі своїм месіанством? Питання непросте. Можливо, так – зможе. Мені завжди хочеться вірити в краще, тобто в здатність людини вдосконалюватися. Зрештою, ми ж побачили поведінку Зеленського під час війни. Але небезпека, яка була, є і залишається – це та концентрація влади, яка супроводжує президентство Зеленського. А також його довіра до вузького кола людей, а якщо вже зовсім чесно – то до однієї людини.

Єрмака?

Так…

Але все-таки давайте будемо об’єктивними до нашої влади. Вона не завалилася. Вона виконує свої функції, і країна працює. Скільки б обґрунтованих претензій та критики ми не мали би до влади.

Кадрова ж політика президента Зеленського закладає певну небезпеку, яка проявиться після війни. Але які рішення він у зв’язку з цим ухвалить – цього ми не знаємо.

Натомість знаємо з історії, що Черчіль пішов після війни на вибори і програв їх. Але потім повернувся у владу.

Щодо Зеленського, то будемо бачити, до чого він виявиться готовим. Багато чого буде залежати від того, як і коли закінчиться війна і якою тоді буде розстановка політичних сил в країні – чи виникнуть у нього потужні політичні конкуренти. Та й зрештою, багато що залежатиме і від того, чи відчуватиме Зеленський сили на ще один термін, адже те, що він переживає зараз – це колосальне фізичне та емоційне виснаження, тут йому не позаздриш.

І водночас справедливими є закиди на адресу влади щодо обмеження демократії, щодо відключення каналів з цифрового мовлення – і це дивує, бо й справді, навіщо було вимикати ці канали?

Щоб не розбавляли холодним душем теплу ванну президента…

І все-таки навіть попри воєнний стан, в медіа триває обговорення того, що відбувається в країні, і зберігається критика влади. В кожному разі, для мене основне джерело інформації – це серйозні Інтернет-видання, де немає табу. А це свідчить про те, що рівень свободи у нас залишається традиційно високим.

Між іншим, ми ставили питання про те, який устрій, на думку респондентів, є найкращим для України. 64% відповіли, що це – демократія. 14% допустили автократію, але за певних умов. Але вдумайтеся в цей показник: 64% проти 14%! Та таким відсоткам позаздрить будь-яка західна демократія!

Ми також ставили і дещо провокативне запитання: чи готові ви пожертвувати свободою заради достатку? 30% респондентів сказали, що так, в обмін на власний добробут вони готові поступитися державі часткою своїх прав та свобод. Але 47% відповіли – ні, тобто вони готові терпіти матеріальні труднощі, але не бути позбавленими свободи. Причому серед людей з вищою освітою така цифра є вищою –серед них 57% виступили за свободу і лише 25% – за те, щоб свободою поступитися.

https://dif.org.ua/files/Opinion%20polls/2022/Nezaleznist/%D0%93%D1%80%D0%B0%D1%84%202.png

Це якраз і показує те, що Україна – не Росія, бо українці готові йти на жертви заради свободи.

Тож, можливо, навіть якщо після війни і матиме спроба влади сконцентрувати ще більшу владу, вона навряд чи виявиться успішною. 

Загалом Зеленський, який спілкується зі світовими лідерами та продукує заяви, призначені назовні, та Зеленський, так би мовити, «домашнього розливу» – це два різні політики. Наскільки припустимим є для державного діяча мати не одну, а більше іпостасей?  

Зараз розрив між цими двома функціями – зовнішньою та внутрішньою – зменшився. На початку каденції він був більш відчутним, але нині ситуація змінилася. Хоча ставлення до Зеленського з боку як українського соціуму, так і експертного середовища є більш критичним, ніж на Заході. Там він є уособленням України, там панує його сприйняття як героя, чого немає вдома.

Щоправда, Зеленський на першому місці серед тих, кому українці дякують за військові успіхи. Але це стосується його як людини. Інша картина виходить, коли ми говоримо про президента як про інституцію.

От дивіться: що показує баланс довіри і недовіри до державних інституцій. Президент має високий баланс – 71%, але Збройні Сили його все одно випереджають з 91%. Дивимося далі: Національна гвардія – 81%, волонтери – 77%, добровольці – 73% і, нарешті, президент – 71%. Це хороший показник, але на перше місце все одно виходять структури та інституції, які захищають нашу державу. І це правильно.

https://dif.org.ua/files/Opinion%20polls/2022/Dovira%20do%20instytutiv/%D0%93%D1%80_1.png

А б звернув увагу на ще один феномен. Коли раніше українців запитували, чи країна рухається в правильному напрямку, вони завжди казали «ні», за винятком перших місяців кожного нового президентства. Тобто спочатку на чергового главу держави покладають певні надії, а потім він розчаровує, і відповідь про рух у правильному напрямку дається негативна.

Та коли це питання ми поставили на початку повномасштабної російської агресії, українці зазначили, що країна рухається у правильному напрямку. Парадокс? Адже в країні триває війна… А ми все одно відчуваємо, що перебуваємо на правильному боці історії.   

Мені здається, що велика проблема України полягає у підлеглості парламенту президентській вертикалі. За якою б редакцією Конституції ми не жили, Верховною Радою все одно управляють з Банкової. Можливо, ви з цим не погодитеся. Ви пишете: «після ухвалення Конституції 1996 р. у новій моделі влади в Україні президент і парламент мали співіснувати один з одним (адже жодна сторона де-факто не мала інструментів усунути одна одну)». Насправді Ющенко у 2007-му та Зеленський у 2019-му проголошували дострокові вибори, тобто усували зі свого шляху не догідний їм парламент. У зв’язку із цим запитання: як нам посилити вагу та роль парламенту?

В Україні були дві конституційні моделі. Перша модель: сильний президент (тобто Кучма 1996 року). Якраз за цією моделлю дуже хотів жити Янукович, як ми пам’ятаємо. Але навіть тоді у президента де-факто не було можливості усунути парламент. Кучма хотів розпустити парламент неодноразово, але у підсумку був вимушений з ним співіснувати. І згадаймо, як приймали Конституцію 1996 року – у парламенті!

А Єльцин, приміром, прийняв конституцію на референдумі, в обхід парламенту. Результат? Він є відомим: Росія – це авторитарна держава з авторитарною конституцією. І цей авторитаризм склався не за Путіна, там сама модель держави є авторитарною.

В Україні, повторюся, такого не було. А коли була ухвалена Конституція в редакції 2004 року, у нас з’явилася інша модель – європейська. За цією європейською моделлю саме парламент ми формувавли уряд, але водночас надали й президенту більше можливостей для розпуску парламенту. І це було логічно: якщо парламент не міг працювати, не міг сформувати уряд, то тут мав бути свій баланс.

Дійсно, і Ющенко, і Зеленський оголосили дострокові вибори на дуже сумнівних підставах. Хоча політична ситуація у них була різна. Дієвий Конституційний Суд мав би сказати президенту Зеленському «ні», але дієвого КСУ у нас немає, а точніше – не було (будемо сподіватися, що він з’явиться).

Крім того, тоді, у 2019 році, не тільки Зеленський був зацікавлений у дострокових парламентських виборах. Фактично тодішня опозиція – Порошенко, Тимошенко, ОПЗЖ – теж хотіли виборів. Вони думали, що у Зеленського не вийде провести своїх кандидатів по мажоритарці.

А у підсумку вийшло, що Зеленський набув монополію, якої не було у Порошенка. Тому він і поставив свого прем’єра, хоча за Конституцією президент не може керувати прем’єром – той підзвітний парламенту. Але у нас не Офіс президента ходить на засідання Кабміну, а прем’єр приходить на нараду до ОПУпрезидента, що є певним перекосом.

Але повертаючись до монополії. Ще до війни стало очевидно, що не може така величезна фракція функціонувати як моноліт, і невдовзі група Разумкова почала самостійну гру тощо. Тобто монобільшості вже не було, а рейтинги «Слуги народів» впали з 43% до 20% і зрівняли цю фракцію з «Європейською солідарністю» і також майже прирівняли її до ОПЗЖ. Війна цю динаміку перекреслила, і ми не знаємо, що буде далі. Але можна спрогнозувати, що монобільшості не буде, бо в умовах пропорційної системи це практично нереально.

А натомість виникне коаліція фракцій, але поки невідомо – яка і з ким. Але роль парламенту буде зростати, а от чи треба нам переходити до суто парламентської моделі, де президент є слабкою і формальною фігурою? Гадаю, що ні. Бо у нас політичні партії – ще не стадії формування. Якби вони у нас мали усталені традиції, були сильними та потужними, то це одна річ. Але наявність партій, залежних від лідера, дає можливість певним особам поза парламентом смикати їх за ниточки.

Буремний Євромайдан. На сцені - Олексій Гарань

Нагадаю, до речі, що модель із домінуючою роллю парламенту просували Медведчук та Росія. І от якраз наявність президента є певного роду стабілізуючим фактором. А тому нам потрібен незалежний Конституційний Суд та всебічний розвиток партій. Але це на «раз-два» не робиться.

Якраз маю питання про Росію. У вашій книжці ви пишете про надзвичайно цікаві події початку 1990-х, про які – я переконана – вже ніхто й не пам’ятає. Процитую: «коли Україна проголосила незалежність… пам’ятаємо, як відреагувала єльцинська (!) Росія: демократи – віцепрезидент РФ О. Руцькой, мер Москви Г. Попов – заговорили про перегляд кордонів (Руцькой навіть погрожував ядерною зброєю), якщо Україна почне процес відокремлення…». Іншими словами, навіть ті, кого ми тоді зараховували до російських демократів, прагнули поглинути Україну. То на чому має триматися передусім наша незалежність? На силі та незалежності наших державних інституцій чи на силі зброї – як гарантії захисту від зовнішніх вторгнень?

На обох факторах. Ми ще до війни показували західним посольствам результати опитувань, з яких випливало, що українці готові захищатися. Нам і вірили, і не вірили, але ми довели свою готовність та здатність захищатися. Ну і плюс державні інституції, котрі – як ми про це вже говорили – не завалилися. І зараз при всіх зовнішніх розбіжностях влада та опозиція таки працюють разом.

А щодо зброї, то висновок тут один: нам потрібна армія, на яку ми будемо спиратися. Ілюзій щодо співжиття з Росією більше ні в кого немає. У суспільстві дерусифікація пішла знизу, без спеціальних декретів влади. Бо люди стали усвідомлювати себе українцями.

Було проведене цікаве опитування Інститутом соціології Національної академії наук: якщо перепис населення 1989 року засвідчив наявність 25% етнічних росіян, перепис 2001-го – 14%, то зараз – це лише 4-5-6%. Відбувся зворотній процес, коли русифікація відійшла у минуле, а люди почали повертатися до свого коріння. Звісно, тут йдеться про опитування, а нам слід дочекатися перепису населення, але я вже зараз знаю чимало прикладів того, коли люди з російським корінням та російськими прізвищами кажуть про себе: «ми – українці». І це дуже важливий момент, який також свідчить про консолідацію нашого суспільства.

Ви пишете про те, що «з кожним поверненням до України в 1990-х – на початку 2000-х рр. я переживав культурний шок, бо вертався до постсовкової країни». Маю надію, що зараз це відчуття вже не є актуальним. На вашу думку, ми остаточно порвали із «совком»? Якщо ні, що для цього треба зробити?

Кожна криза – це поворотний та переламний момент. Ця війна остаточно покінчила з ілюзіями відносно того, що ми можемо бути у нормальних стосунках з Росією та «руським міром». Хоча подібні зміни відбувалися постійно, вони давно назрівали, ми йшли до Європи та віддалялися від Росії. Але залишалися люди, які донедавна вірили у мир з Росією, і ця віра зазнала краху після бомбардувань Харкова, Маріуполя та інших російськомовних міст.

Розповім вам про таке. «Демініціативи» проводили опитування, де прозвучало неправильне з академічної точки зору питання: «чи погоджуєтеся ви із тим, що Путін – це Гітлер сьогодні?». Чому це неправильно? Тому що все ж таки фашизм і нацизм – це різні речі, але менше з тим. Українці погодилися з таким твердженням, і тут майже немає регіональних відмінностей – 95% респондентів сказали: так, Путін – це Гітлер сьогодні. От вам і результат путінської агресії.

https://dif.org.ua/files/Opinion%20polls/2023/Nacpamyati/11.png

Звісно – і я кажу це наперед, аби потім такі речі були враховані у майбутній українській політиці – регіони таки матимуть певні відмінності, вони ніколи не матимуть цілковито ідентичну точку зору з тієї чи іншої проблеми. Але тенденція до зближення є, вона є константою.

І насамкінець про совок. Так, ми вириваємося із совка, а це те, що все ще йде за нами слідом – відсутність культури, корупція, хабарництво, порушення закону. Лишається багато недоліків, але ми їх здолаємо, бо зміни все ж наявні – хоча б у сфері надання адміністративних послуг тощо.

Про регіональні відмінності і не тільки. Існує велика різниця між регіонами, які Україна втратила та повернула собі упродовж 2022 року, і тими територіями, котрі є окупованими, починаючи з 2014-го. Там виросло півпокоління молодих людей, і ми насправді не знаємо, чи радітимуть вони звільненню. Та навіть якщо вони увіллються в український соціум, чи не потягнуть вони за собою те, що десять років вкладав в їхні голови окупант? Зрештою, вони ж братимуть участь і у виборах – з чим вони туди підуть, які партії створять? Чи не відродять вони ОПЗЖ абощо?

Я вірю у звільнення, у наш контрнаступ, але ми все таки маємо бути свідомі того, що війна, можливо, триватиме ще довго. Не хочу бути таким собі рожевим оптимістом. Багато що залежатиме від того, що нам вдасться зробити під час контрнаступу.

Так, дійсно, на територіях, які Росія захопила після лютого 2022-го, їй не вдалося закріпитися. І війна навіть тим, хто до цього сповідував проросійські погляди, добре прочистила мізки. Більшою проблемою є Донецьк, Луганськ та Крим, але і тут ми нічого не можемо загадувати наперед.

Гадаю, що ті, хто були відвертими колаборантами, просто втечуть, підуть слідом за загарбниками. Залишаться звичайні люди, які просто жили на цих територіях. Чи зможуть вони створити якісь проросійські сили? Не думаю, чесно кажучи. Не думаю, що відродиться якась ОПЗЖ – частина представників цієї партії або втекла, або отримала кулю в лоб (є й такі випадки!), або перефарбувалася, або, зрештою, щось переосмислила і зараз працює на перемогу Україну.

В кожному разі треба буде ретельно придивлятися до тих політичних сил, які виникатимуть на звільнених територіях. Навряд чи там просуватимуть відверто проросійські наративи, але фраза про те, що неважливо, чиє ім’я носить вулиця, на якій ти живеш, може звучати…

Словом, у нас іще багато всього попереду. Йдеться про очищення політики, а такий процес не буває надто легким і швидким. І тому після війни випливуть дуже різні обличчя, включно з неприємними…історії. Але я покладаю особливі надії на силу громадянського суспільства і на те, що Україна є кандидатом в члени Євросоюзу. Тому ми відчуватимемо досить певного роду тиск ззовні – нам надсилатимуть сигнали, стимули до перетворень.

Я не вірю в те, що оцю енергію, яка вирвалася, і прагнення до змін вдасться заштовхати назад. Крім того, в тил повертатимуться фронтовики – люди із загостреним війною почуттям справедливості.

Вже не пригадую, хто першим сказав оцю популярну нині фразу – про те, що Україні важливо виграти війну і не програти мир. Але це якраз те, про що ми зараз з вами говоримо. Тому давайте ще про стан миру, про ситуацію після перемоги… Згадаймо, що СРСР після завершення Другої світової заявив про себе як про переможця і з цієї позиції намагався впливати на світовий порядок денний. Чи посяде Україна належне їй місце після перемоги над Росією, чи втримає його, чи скористається всіма можливостями, які відриються їй? Простіше кажучи, чи не проґавимо ми свій шанс?

Я б не порівнював Україну з СРСР у жодному разі. Тому що СРСР зміцнів після Другої світової у своїй імперськості та став поширювати комуністичну ідеологію на всі країни та континенти, що стало трагедією для багатьох народів. Говорити слід про Україну та її місце у світі, а тут ситуація така, що російсько-українська війна і ця колосальна криза світового масштабу, яку вона принесла, фактично виштовхнула Україну на передній план міжнародної політики. Зараз усі знають слово «Україна», буквально усі.

Знаєте, я завжди боровся з тією тезою, що Україна є об’єктом світової політики. Ні, ми є суб’єктом. І ми це довели і в 2004-му, і в 2014 році, і особливо – зараз.

Проблеми, які є і будуть після війни, є колосальними. Це і негативні соціально-демографічні зміни, і руїни, які лишила війна, і відтік кваліфікованих кадрів за кордон. Все це ми відчуваємо просто зараз. Але в той же час я є оптимістом. Чому? Тому що Україна вже увійшла в історію. Ми вже є тими, хто зупинив цю страшну криваву навалу.

І наостанок – про професію. Ви пишете, що «в Україні ще недостатньо розвинена академічна політологія», а між тим треба «чітко розрізняти: є політолог і є політтехнолог, є політичний консультант, експерт, журналіст, який пише на політичну тематику». У нас і справді все перемішано, і дуже часто на екранах вигулькують люди, які є експертами буквально в усьому. Як цьому протидіяти?

Це – мій біль. У мене є власні улюблені канали, котрі, на мою думку, дають достатньо збалансовану експертну точку зору, але навіть попри це, і там мають місце суцільні повтори про одне й те саме, бо треба ж чимось заповнювати ефір… Вчорашні експерти з коронавірусу стали сьогодні експертами з війни, і це є відповідальністю не тільки цих людей, але й тих, хто запрошує їх у програми.  

"Веселі Демініціативи". Поруч із Гаранем - покійна нині Ірина Бекешкіна, директорка фонду у 2010-2020 рр.

У мене і після Помаранчевої революції, і після Євромайдану, і зараз були очікування відносно того, що медійнеекспертне середовище має стати кращим, але кращим воно чомусь не стає. Якось ми поставили нашим респондентам питання – хто, на їхню думку, найбільш фахово висвітлював події під час війни? Далі йшов список експертів. Знаєте, хто його зрештою очолив?

57% проголосували за Зеленського як за найкращого спікера, що, в принципі, не є дивним. Це зрозуміло, бо президент веде комунікацію, що є цілком нормальним. Але на другому місті Подоляк з 34%, а на третьому – Арестович з 23%. А тепер дивіться, люди, які справді є військовими експертами – Микола Сунгуровський, Олексій Мельник, Сергій Згурець, Тарас Чмут – всі вони наприкінці списку із рейтингом від 2% до 3,5%. Але ж це якраз і є ті люди, які будуть говорити винятково по справі, які будуть коментувати фахово і без зайвих слів. 

https://dif.org.ua/files/Opinion%20polls/2023/Nacpamyati/12.png

Як це змінити? Не знаю. Як писав поет, «нам своє робити». Є зрештою, база псевдосоціологів та псевдоекспертів – можна орієнтуватися бодай на це. Але навіть цього не відбувається… Як казали колись вболівальники київського «Динамо», «хто вище б’є, той краще грає». Так і тут – хто голосніше кричить і збирає більше лайків, той і кращий експерт.

І все-таки ми живемо у найбільш визначальний період історії України. Не скажу «найбільш цікавий», аби це не прозвучало як блюзнірство, але – у гострий, важкий і водночас вирішальний. Думаю, ви з цим погодитеся.

Так, це правда. Зараз кожен для себе вирішує, що, де і як він може зробити для перемоги, де від кожного буде більше користі. Не всі герої і не всі можуть піти під кулі. У кожного свій фронт, і тим не менш, фронт (глобальний) – один на усіх. Робити те, що можеш – головне завдання кожного з нас.

 

 

Останні новини з категорії Аналітика

Молдова напередодні президентських виборів: ключові актори та точки суспільного напруження

Аналітичний огляд передвиборчої ситуації у Республіці Молдова - у статті Маріанни Присяжнюк
13 червня 2024

«Зелені» мегавати. Як компенсувати збитки від пошкодження української енергосистеми

Про розвиток зеленої енергетики, зокрема на Сумщині, в умовах війни - у статті Сергія Ханіна
4 червня 2024

«Історичні» вибори у Мексиці: «каральне голосування» та вплив на двосторонні відносини з Україною

Чого очікувати Україні від виборів у Мексиці та чим керуються виборці однієї з найбільш впливових країн Латинської Америкиу - відповіді в ць...
2 червня 2024

Конфесійна приналежність на тлі повномасштабної війни: у фокусі Одещина

Про трансформації у церковно-конфесійних відносинах на Одещині - у статті Михайла Шабанова
30 травня 2024