Максим Марциновський,
студент магістратури
з державного управління
Центрально-Європейського університету
За понад рік повномасштабної війни в Україні можна констатувати, що країни Латинської Америки, Африки, Азії та Океанії, попри точкові винятки, загалом не приєдналася до підтримки України у війні проти російського агресора.
Попри те, що Київ стабільно має підтримку абсолютної більшості держав світу під час голосувань в Генасамблеї ООН щодо російсько-української війни, ми звикли, що справді антиросійську політику, яка проявляється, зокрема, у впровадженні санкцій проти держави-агресора, провадять лише три категорії держав: європейські держави (члени ЄС, Норвегія, Швейцарія та інші), держави англо-американського світу (США, Сполучене Королівство, Канада, Австралія, Нова Зеландія) і дружні до України незахідні держави (Японія, Південна Корея, Республіка Китай, вона ж Тайвань). Серед країн, які не належать до цих категорій, до західних антиросійських санкцій за час повномасштабної війни приєдналися лише Сінгапур і Бангладеш. До слова, навіть про них не можна сказати, що вони зробили це з власної волі: так, на останньому саміті G20 міністр закордонних справ Бангладеш відніс свою країну до «найбільш постраждалих» від війни в Україні й зажадав компенсації за економічні збитки, завдані санкціями. Отже, ми можем стверджувати, що загалом країни, які називають «Глобальним Півднем», а це країни Латинської Америки, Африки, Азії та Океанії, досить далекі від нашої війни та намагаються не втручатися й у тому числі не запроваджувати санкцій.
Чи має це значення? У деяких випадках можна припустити, що ні, якщо ми кажемо про дуже далекі та економічно слабкі країни, не здатні ані завдати Росії якоїсь економічної шкоди, ані допомогти їй компенсувати шкоду від санкцій (хоча кількість переходить у якість, і саме тому росіяни намагаються зараз працювати з багатьма країнами Африки, наприклад). Та водночас можна виокремити 4 ключові держави, чия економічна співпраця з Росією справді допомагає останній компенсувати санкційні збитки, що рятує її від економічного колапсу: КНР, Індія, Туреччина, Бразилія. Це великі економіки, і торгівля Росії з ними значно зросла за час повномасштабної війни. Зокрема це відбулося в стратегічно важливих для Росії галузях: наприклад, уже восени 2022 року, ще до запровадження європейських нафтових санкцій, 55% поставок російської нафти припадало на Китай та Індію, тобто Росії вдалося переорієнтуватися з європейського ринку на ринки цих країн, нехай навіть і не безболісно. Є також 3–5 держав, які сьогодні вважаються ключовими для обходу Москвою санкцій: Туреччина, Вірменія, Киргизстан, Казахстан і ОАЕ.
Дані: Financial Times. Зміни в обсягах торгівлі РФ з ключовими партнерами з лютого по жовтень 2022 р.
Чому так відбувається? У цій статті категоризовано три основні причинно-мотиваційні фактори неприєднання держав Глобального Півдня до західних антиросійських санкцій: примат власних особливих економічних або геополітичних інтересів, географічна віддаленість і недотичність до війни в Україні, а також дипломатично-інформаційна неспроможність України та Заходу.
Список категорій, розглянутих у статті.
Перший і найбільш очевидний мотиваційний чинник, яким найчастіше обґрунтовують рішення тієї або іншої держави збільшувати імпорт російської нафти або відмовлятися від приєднання до антиросійських санкцій, є примат інтересів. Ця мотиваційна категорія характеризує поведінку передусім великих держав з глобальними інтересами, що претендують як мінімум на регіональне лідерство і проводять активну зовнішню політику, а також намагаються протистояти впливу Заходу. Це якраз про тих російських партнерів, які відіграють ключову роль у порятунку її економіки: Китай, Індія та Туреччина.
Цей фактор можна розглянути на прикладі Індії, яку звинувачують у дружбі з Росією. Якщо для ЄС успіх російських військ в Україні є очевидно вкрай загрозливим варіантом розвитку подій хоча б з точки зору національної безпеки держав-членів (особливо тих, що колись входили до СРСР або Соцтабору, оскільки вони можуть стати наступними жертвами російського імперіалізму), а для світової гегемонії США це без перебільшення екзистенційне питання, то для Нью-Делі падіння Києва не означало б серйозних негативних наслідків, тоді як значна кількість дешевої нафти для індійської економіки, яка стрімко зростає, вельми необхідна – і ось випала нагода купувати російську нафту задешево. Крім того, Індія ще з радянських часів залежить від імпорту російського озброєння для підтримання обороноздатності країни в умовах стратегічної ворожнечі з Пакистаном. Нарешті, як мені пояснювали самі індійці, у нарощенні зв’язків з РФ після початку вторгнення є й такі міркування: якщо з Росією залишиться лише Китай, який також є регіональним суперником Індії, вона потрапить у повну залежність від нього, що значно посилить Пекін, тож Індія «змушена» розділити цю російську залежність з Китаєм. Тобто, приєднавшись до антиросійських санкцій, вона лише програє, тоді як не приєднавшись – отримає значну перевагу через безвихідь Росії у виборі партнерів. Це пояснює, чому вибір було зроблено на користь неприєднання.
Тут не буде аналізу кожної з ключових для порятунку російської економіки країн Глобального Півдня, проте там ситуації схожі. Головне для нас те, що кожна держава має власні інтереси й зазвичай ставить їх у пріоритет над покаранням агресора, що порушує норми міжнародного права та вбиває десятки тисяч людей. Далеко не всіх учасників міжнародних відносин можна розглядати як нормативних акторів – примат цінностей у зовнішній політиці характерний перш за все для ЄС, що європейці намагаються зробити своєю сильною стороною як глобального актора, хоча навіть там є винятки. Завдяки нібито безкорисливій допомозі західних друзів багато українців переконані, що світ має нас підтримувати з ціннісних міркувань, а не міркувань власних прагматичних економічних чи геополітичних інтересів, що помилково. Більше того, навіть коли ми говоримо про цінності, захист яких часом також можна розглядати як інтерес держави, важливо розуміти, що не всі суспільства визначають людські життя, права і гідність ключовими цінностями, не кажучи вже про захист демократії. Загалом кожна культура має власний набір та ієрархію цінностей, і блокування авторитарних лідерів у міжнародних відносинах також часто відбувається саме на основі них. Авторитарна солідарність очевидна, наприклад, у нинішній співпраці Росії з Іраном та КНДР.
Зображення: Brookings. Лідери блоку BRICS, створеного Росією та найбільшими державами Глобального Півдня для протидії Заходу.
Ще один чинник – географічна віддаленість – це те, що зумовлює відсутність інтересу до теми війни в Україні загалом у невеликих країнах. Цілком очевидно, що жодна держава, навіть США, не здатна вести активну зовнішню політику щодо всіх країн світу. Тим більше це стосується маленьких і бідних країн без глобальних інтересів, які проводять активну зовнішню політику лише у відносинах із сусідами.
Україна й сама «грішила» таким протягом усієї доби незалежності: українська зовнішня політика була замкнена в колі найближчих сусідів і кількох ключових партнерів, тобто зосереджувалася передусім на Росії, Європі та США, тоді як усім іншим регіонам світу значної уваги не приділялося – вони не сприймалися як щось важливе для нашої зовнішньої політики. Частково це триває і сьогодні. Тому, наприклад, пересічний українець майже напевно нічого не чув про громадянські війни в Ефіопії та М’янмі, які відбуваються просто зараз, і українська влади нічого не говорить про них, хоча однією з протиборчих сторін у М’янмі є дружня до Росії хунта, у якої росіяни намагаються закуповувати зброю. Схожим чином поводяться багато країн у Латинській Америці, Африці, Азії та Океанії щодо російсько-української війни.
Звісно, глобальний вплив нашої війни та вищезгаданих війн різний. Проте неможливо співчувати геть усім тим, хто страждає, у світі, як і вести активну політику щодо всього, що відбувається. Чим далі від вас епіцентр подій і чим більше він випадає зі сфери ваших ключових зовнішньополітичних інтересів, тим складніше це робити. Це один із важливих факторів, який впливає на те, що в сусідній Словаччині про війну в Україні говорять набагато більше, аніж у далеких Болівії та Намібії (тут я спеціально взяв для прикладу країни, у контексті яких навряд чи можна казати про існування глобальних зовнішньополітичних інтересів). Цей фактор дозволяє краще зрозуміти неприєднання Глобального Півдня до антиросійських санкцій – нерозуміння ситуації через віддаленість від неї призводить до нерозуміння потреби такої реакції.
Однак відстань і (не)дотичність до російсько-української війни не обов’язково є вирішальним фактором для рішення держави щодо підтримки України, зокрема шляхом запровадження санкцій. Наприклад, далека від нас Японія надає Україні значно більшу допомогу, аніж країни Близького Сходу, які повністю абстрагувалися від війни, попри те, що вплив війни на Японію набагато менший, аніж, наприклад, на Єгипет. І тут ми переходимо до останнього мотиваційного чинника.
Ще одна серйозна проблема, з якою ми стикаємось, коли говоримо про Глобальний Південь, полягає в тому, що значна частина населення, а часто і влада цих країн, сприймають війну в Україні через призму російських наративів, тобто мають той погляд на події, який намагається просувати російська влада, що означає як мінімум байдужість до України через сприйняття конфлікту як суто європейського, а іноді й переконання, що саме Захід та Україна є агресорами.
Ще в перші місяці великої війни деякі західні та українські медіа-оглядачі й аналітики помітили, що на тлі невдач РФ у боротьбі за домінування в західному інфополі вона спрямувала значну частину зусиль своєї пропаганди на розгортання інформаційної політики в країнах Глобального Півдня, і досягла в цьому певних успіхів. Російська дипломатія підтримує дружні відносини з багатьма з цих країн ще з часів СРСР, російська пропаганда в них не заборонена та не обмежена, а російські ботоферми відразу після початку вторгнення активізували діяльність зі створення ботів у місцевих Інтернет-спільнотах і поширення через них вигідних Росії меседжів на чутливі для населення цих країн теми, таких як питання українського зерна та проблем з виїздом африканських студентів з України в перші дні війни.
Дані: Brookings. Один із прикладів російських інформаційних атак в Африці: активність у Твіттері ботів, які звинувачують у проблемах з імпортом українського зерна санкції, зростає на тлі певних подій.
Оглядачі відзначають, що росіяни доволі вміло грають на постколоніальній травмі цих суспільств, зображуючи Захід і «підконтрольний йому київський режим» як імперіалістів і расистів, дії яких нібито є причиною страждань Глобального Півдня, і протиставляючи цьому образ дружньої Росії, яка готова піклуватися та допомагати цим країнам. Таким чином поширене в Латинській Америці, Африці, на Близькому Сході та в інших регіонах світу негативне ставлення до Заходу проєктується й на Україну. Хоч це зазвичай не робить ці країни однозначно проросійськими, але перешкоджає симпатіям до України та бажанню підтримувати її.
Яскравим прикладом є Бразилія – країна, де проживає п’ята за розміром українська діаспора в світі, чисельність якої за підрахунками 2021 року становить близько 600 тисяч осіб, а в деяких муніципалітетах бразильського штату Парана українську мову визнано офіційною. Чисельність діаспори не допомогла Україні здобути високу підтримку бразильців у війні: за даними Ipsos, попри те, що більшість із них на словах засуджують російську агресію та підтримують Україну, тільки 33% населення Бразилії виступають за впровадження антиросійських санкцій, а постачання Україні озброєння взагалі підтримують лише 25% бразильців. Майже ідентичні показники спостерігаються й у інших країнах Латинської Америки, таких як Аргентина, Чилі, Колумбія, Перу й Мексика. Для порівняння, лише Угорщина, найбільш проросійська країна в ЄС, має подібний рівень підтримки України.
Дані: Ipsos. Громадська думка мешканців різних країн світу за окремими аспектами російсько-української війни в січні 2023 р.
Інші частини світу менш досліджені, однак наявні щодо них дані теж невтішні – зазвичай вони ще гірші, ніж показники Латинської Америки. Наприклад, навесні 2022 р. лише 18% мешканців арабських країн підтримували Україну. Більшістьі з них, як і населення Туреччини, Індії та багатьох інших країн, покладають відповідальність за війну на Захід, а не Росію. Це також сприяє тому, що ці країни вважають за краще утримуватися від санкцій, а деякі з них часом діють на користь РФ.
Причиною такого стану речей є, серед іншого, вже згадана раніше неактивність української зовнішньої політики щодо Глобального Півдня. Останні пів року з’являються сигнали, що українська влада починає усвідомлювати важливість дипломатично-інформаційної роботи не лише із Заходом: наприклад, восени 2022 відбулося перше в історії турне міністра закордонних справ України Субсахарською Африкою, а в багатьох африканських країнах відкриваються нові посольства. Однак наразі такі дії є радше точковими, аніж системними.
Висновок
Незважаючи на успіхи України в здобутті західної підтримки, можна констатувати, що в боротьбі за країни Глобального Півдня ми зазнаємо невдачі. Питання нагальне, адже наслідком цієї невдачі є те, що ці країни допомагають Росії уникнути економічної ізоляції та врятувати свою економіку, не лише відмовляючись від приєднання до антиросійських санкцій, а й інколи навіть допомагаючи Москві компенсувати збитки або обходити їх, від чого вони отримують зиск. Існує низка причин такої поведінки, їх можна узагальнити і звести до прагматичних інтересів, географічної віддаленості та прогалин української дипломатично-інформаційної діяльності. Ці фактори мають різну вагу в різних країнах і регіонах.
Попри нагальність питання, Україна й досі не має чітких стратегій дипломатичної та інформаційної роботи з Латинською Америкою, Близьким Сходом та іншими регіонами так званого Глобального Півдня. Це можна пояснити інерцією багаторічного нехтування ними, а також обмеженістю наших ресурсів. До того ж на Заході немає єдиного погляду на те, як має розгортатися така робота, незважаючи на певні спроби ЄС розвивати співпрацю з Африкою. Можливо, разом із нашими західними партнерами ми могли б виробити спільну стратегію роботи принаймні з ключовими для нас країнами. На основі наявного аналізу можна було б побачити, з ким доцільно мати справу перш за все. Це – логічний наступний крок у просуванні санкцій і сприянні економічному краху Росії.
Панорамна світлина: Індійський демонстрант на акції за мир у Бхопалі 12 березня 2022 року уособлює позицію чималої частини індійського населення щодо війни. Фото з сайту: ВВС
