Нова хвиля переселенців. Чого чекати на лінії фронту?

Марія Золкіна,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва

Оригінал тексту -  на сайті «Новое время»

Реінтеграція нашвидкуруч небезпечна не лише політично — вона залишає беззахисними тих, хто всі ці роки тримав на собі Україну на Донбасі

Розмови про угоду з Росією про «мир» стають дедалі гарячішими. Очікувана зустріч нормандської четвірки, спроби погодити формулу Штайнмаєра, наполягання на форсованому розведенні сил у Золотому і Петрівському — все це створює атмосферу марафону з досягнення миру. Президент Зеленський дуже поспішає показати успішний результат: мовляв, у попередньої влади завершити війну не вийшло, бо нібито не хотіли, а якщо нова влада хоче, то все має вдатися. І швидко.

Втім, за дискусією про вибори, виведення військ, амністію та кордон геть не чути розмов про наслідки швидкої та необдуманої угоди про «мир» для головних адресатів і «споживачів» таких доленосних рішень. Йдеться про населення передусім прифронтових населених пунктів, підконтрольних Україні. Якщо президент дійсно дбає про людей як основну цінність, то важливо розуміти, що думати слід не тільки про тих, хто опинився «за» лінією розмежування, а й про тих, хто сьогодні умовно з нашого боку, а завтра може в кращому разі опинитись у сірій зоні.

Безпека після розведення: хто відповідальний?

Ситуація з розведенням в Станиці Луганській — показова. Так, війська та техніку українська сторона відвела, але за три (!) місяці після початку розведення безпекову проблему для оголених вулиць Станиці так і не вирішено. Ні українська Нацполіція, ні СБУ, ні Нацгвардія — жоден з силових органів досі не має можливостей заходити у новостворену сіру зону. Життя і безпека будь-якого громадянина, тим паче постійного мешканця такої зони, сьогодні суто їхня особиста проблема. До речі, розведення в Станиці досі не завершено і вважатися успішним стартом для аналогічних дій на інших ділянках не може. Бойовики досі не розібрали свої фортифікаційні споруди, хоча це було оголошено обов’язковою умовою для початку ремонтних робіт на мосту.

Будь-який бліцкриг з реінтеграції обернеться новою хвилею міграції з прифронтового Донбасу

Але зараз не про міст, а про людей. Виходить, що розведення узгоджується суто технічно, без врахування наслідків для безпосередніх мешканців відповідних населених пунктів. В новоутвореній сірій зоні з нецивільних перебувають тільки представники Спільного центру координації та контролю (СЦКК), та й то лише вдень і без зброї. Жодних цілодобових пунктів СММ ОБСЄ також немає. Очевидно, що переходити до відведення сил в Золотому і Петрівскому, повторюючи помилки Станиці, буде свідомою недбалістю. А ці уроки точно варто пам’ятати. Без визначення, хто і в якому режимі працює для підтримки правопорядку в таких зонах, не може бути й мови про аналогічне розведення сил. Якщо ми дбаємо про людей, звісно.

В Золотому Луганської області, де планується наступний етап розведення, ситуація ще гірша, ніж в Станиці. Там навіть селищна адміністрація фізично опиниться в сірій зоні. Як український мер може працювати на території, куди абсолютно безперешкодно можуть заходити нові дейнего та кобцеви, а український поліцейський чи військовий — ні? Новостворювані сірі зони не можуть апріорі вважатися «транзитними» між наявними КПВВ. В транзитних зонах ані українська сторона, ні самопроголошені формування не затримували нікого. Така практика «нуля». Втім, коли сили і засоби спеціально відводяться в рамках підготовки до реінтеграції, такі демілітаризовані зони не перестають бути юрисдикцією України!

Звісно, можна заперечити: мовляв, так звані «республіки» — це теж територія України, але давайте орієнтуватися на Мінські домовленості. А згідно з ними, існує лінія розмежування. Навіть якщо українські військові за планом розведення сил відходять від цієї лінії, на ній не перестають діяти українські закони. Саме тому «розгулювати» там спокійно представники бойовиків і агресора аж ніяк не повинні. Це вже набирає системного характеру в Станиці Луганській, де днями трапився черговий зухвалий виступ на тему «ЛНР — це не Україна» від «чиновника» квазіреспубліки. І відбулося це знову ж таки на тій ділянці, звідки відійшли зі своїх позицій військові, й де ніхто не прийшов на їхнє місце. Блокпост бойовиків (з їхніми прапорами) фізично досі знаходиться на тому березі Сіверського Дінця, який за Мінськом має бути підконтрольний Україні. І розбирати його вони не планують. Так що це аж ніяк не звична транзитна зона, і практики «ні ваших, ні наших не чіпаємо» в автоматичному порядку бути не може.

Ну і на тлі цих невирішених безпекових проблем трохи ясніше виглядає картина майбутнього місцевих українських патріотів вздовж лінії розмежування. Як повсюдне створення таких сірих зон вдарить по тих, хто там публічно підтримував Україну? А дуже просто. Всі місцеві патріоти опиняться сам на сам із загрозами своєму життю та здоров’ю. Їхня безпека з таким підходом стає винятково їхньою особистою проблемою. А має бути — державною, і до ухвалення рішень про інструменти реінтеграції.

Реінтеграція нашвидкуруч небезпечна не лише політичними наслідками для всієї державної машини — вона на низовому рівні означає залишити беззахисними тих, хто всі ці роки тримав на собі Україну на Донбасі. Якщо «велика угода» з Росією буде укладена без належного перехідного періоду для підготовки до реінтеграції, то першими постраждають якраз люди. Звичайні люди. Українські патріоти в прифронтовій зоні. Так, наразі немає свіжих опитувань на цю тему на лінії розмежування, але авторка цих рядків досить добре знає місцеву специфіку, щоб стверджувати: будь-який бліцкриг з реінтеграції обернеться новою хвилею міграції з прифронтового Донбасу. Хтось, може, «перефарбується» і почне дружбу з представниками «ЛДНР», але більшість виїдуть. І виїжджатимуть ті, хто у 2014-му принципово лишився відстоювати Україну. Чому? Бо просте «зняття» контролю за лінією розмежування без жодних гарантій лишає цей кістяк Донбасу абсолютно беззахисним. І якщо у 2014-му такий патріотичний електорат виїхав (і не повернеться в своїй більшості) з окупованої території, то зараз виїжджатимуть вже з підконтрольного Україні боку.

Чи готові ми втратити людей, які мали би бути рушієм реінтеграції? Тих, які краще за всіх знають, що відбувається на місцях? Приклад Станиці Луганської показує, що це питання не дуже хвилює тих, хто займається «великою політикою», при цьому слабо уявляючи, що таке — оголити Золоте чи зустрічати нахабних бойовиків на підконтрольній Україні Станиці Луганській. Якщо ми хочемо повернути Донбас, то вже точно не жертвою українських патріотів на лінії фронту.

______________________

Цю статтю представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва  в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті  є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.