Нормандський формат. Чим ризикує Зеленський?

Аналітика
Перегляди: 328
30 серпня 2019

Марія Золкіна,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи"
імені Ілька Кучеріва


Оригінал тексту 
вийшов на сайті «Новое время»

 

 

За 100 днів президентства Зеленського стратегії зі зрозумілими «червоними лініями» так і не з’явилося

Плани Володимира Зеленського   організувати зустріч лідерів нормандської четвірки  – одна з  ключових ініціатив за перші сто днів Президента.  Це цілком вкладається в обраний стосовно тимчасово окупованих територій курс:  продемонструвати,  що прогрес в перемовинах з Росією – можливий, а домовитися про реінтеграцію – реально.

У внутрішній політиці,  до слова,   курс на  реінтеграцію  виправданий, ба більше – довгоочікуваний, щоправда, проявляється він в іншому – в підтримці зв’язку з мешканцями тимчасово окупованих районів,  спрощенні  доступу до українських сервісів, вирішенні нагальних проблем прифронтових районів з підконтрольного Україні боку. Все це – в компетенції української влади, тому жодних  втрат чи болісних поступок агресору не передбачає. Навпаки: наприклад, спростити перевезення товарів через лінію розмежування чи верифікацію громадян з тимчасово окупованої території  для виплати пенсій та інших соціальних виплат   матиме   більшою мірою позитивний ефект і  тільки посилить позиції України для процесу реінтеграції, коли б вона не відбулася. 

 В той же час  тривожним є намір Президента показати, що  миру немає, бо  він був непотрібний  обом сторонам (і українській, і російській), і щось у минулому позиціонуванні Україні  в переговорах було «не таким». І достатньо це «щось» змінити, і рішення для конфлікту з Росією буде легко знайдено. У внутрішній політиці це «щось» дійсно має місце,  тому змінити політику щодо підконтрольного Донбасу  – реально і  без пафосу – нескладно. А от у зовнішньому вимірі  не все так просто і однозначно.  І саме тому  ця ініціатива – зустріч в нормандському форматі – ризикована та контраверсійна.  Можна сказати, що ризик – не обов’язково веде до програшу. Звичайно, але тоді він має бути виправданий. Тому перше і головне питання: що Президент вважає такою  метою? Яке рішення, яку домовленість  за результатами Нормандського формату він  уявляє як прогрес і досягнення цілей України?  Яку модель реінтеграції як прийнятну  для України він захищатиме на цих переговорах?

Так,  відновлення територіальної цілісності  Президент під сумнів не ставить. Але  на цьому ясність в питанні  політики повернення окупованих територій, на жаль, завершується. За сто днів  президенства  стратегії реінтеграції чи  просто рамкового плану зі зрозумілими для Володимира Зеленського «червоними лініями», прийнятними і неприйнятними компромісами  так і не зв’явилося. Можливо, десь в кабінетах  президентської команди цей план і є, але чи правильно везти його  нормандській четвірці, не показавши українському суспільству? Це буде великою помилкою, бо тишу  любить  питання, наприклад, повернення   військовополонених, політв’язнів, але аж ніяк не    умови  повернення  та майбутній статус  окупованих територій.

Друге питання: чи змінилося щось в переговорній позиції Росії від 2016 року? Чи стала Росія більш готовою до виборів на основі міжнародних стандартів? Або можливо – до реального повернення Україні контролю над кордоном?  Це питання риторичне.  Нічого в  баченні врегулювання Москвою не змінилося. Звідси, постає третє запитання:  чи означає це, що Президент готовий поступатися  якимись раніше принциповими для України позиціями? Якщо так, якими саме? Початком організації виборів не після перехідного періоду, а одразу за досягненням домовленості? Чи змінами до Конституції в частині якогось «особливого статусу»?   Цей ланцюжок питань  виникає саме через те, що компроміс і домовленість  з’являються тоді, коли обидві сторони  погоджуються з певною опцією.  Якщо Росія не погоджувалася досі і наразі не погодиться на  вибори на міжнародними стандартами, відсутність амністії тільки для тих, хто не скоїв тяжких або  воєнних злочинів (як вже сьогодні  визначено українським законом), на відсутність змін до української Конституції (а це вже зміна державного ладу, по суті), то якою буде позиція України на таких перемовинах?

Ну і четверте питання:  хто формує  цей пакет пропозицій? За винятком пари публічно відомих  прізвищ, ми не знаємо, хто ж  та зовнішньополітична команда, яка  формує саме президентську позицію для цих переговорів? Якщо зустріч відбудеться найближчими тижнями, новий уряд тільки запрацює, потужної  у зовнішній політиці  групи депутатів в президентській фракції немає,  а команду українського представництва в Мінській  Тристоронній контактній групі   після звільнення Романа Безсмертного начебто  змінюють та посилюють, але як, якими кадрами та в які терміни – невідомо.

Відповідно, сам  факт зустрічі в нормандському форматі  не є перемогою, адже  всі  учасники усвідомлюють:  вона можлива тільки тоді, коли є  сенс домовитися про щось нове.  Саме тому в цій зустрічі  після 2016 р. навіть Росія не була зацікавлена: вважалося марною тратою часу на поки що  «недоговороздатну» Україну.

І бажання Президента показати відмінність між ним, як політиком, орієнтованим на об’єднання суспільства і припинення війни, і його попередниками, як такими, що цього миру начебто не прагнули,  може обернутися злим жартом з ним  самим.   Для того, аби уникнути цього, варто як мінімум  при підготовці цієї зустрічі   чітко сформулювати ті самі «червоні лінії», які він  як новий відповідальний за зовнішню політику «повезе» на переговори. І презентувати їх спочатку тут, всередині країни. Не треба боятися  розколу чи протестів. Розмова з суспільством  до, а не після   буде найкращим запобіжником таких розколів, якраз-таки.

Можливий, звичайно, і інший варіант. Просування ідеї з зустріччю, вихід на переговори з «традиційними» українськими позиціями (наразі -  неприйнятними для Росії), а далі –  якщо Москва не згоджується, демонстрація всім, що  українська сторона спробувала, але не вийшло. З російської вини.  Не можу сказати, наскільки  саме такий сценарій   близький до планів Президента, але в ньому однозначно  не так багато мінусів, як у «купівлі» умовного миру без жодних на те гарантій.

_____________________

Цю статтю представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва  в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті  є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Top