Аналітика
Перегляди: 1160
12 серпня 2020

КНДР на порозі Європи. Як зміниться режим Лукашенка

Оригінал статті - Новом времени

Якщо Лукашенко виграє, Європі та Україні треба готуватися до появи КНДР-2 на своїх кордонах. Краще не зволікати

Жорстокість білоруського диктатора, поліцейське свавілля, яке ми зараз уривками бачимо в Інтернеті та телеграм-каналах, зумовлені не масовістю протестів, навіть не страхом Лукашенка втратити владу. Насправді ми стаємо свідками першого кроку тоталітарної соціальної інженерії.

Людей не вбивають фізично. Їх б’ють і розганяють, щоб більше ніколи ні вони, ні їхні діти не насмілилися засумніватися у могутності та винахідливості диктаторської династії. Це придушення має стати підвалиною для багаторічного правління сім'ї Лукашенка, до якої тепер на правах «молодших родичів» входять керівники елітних силових підрозділів, мереж провокаторів і таємних агентів, а також технічних спеців, які блокуватимуть і моніторитимуть білоруський «суверенний інтернет».

У разі придушення народних виступів, другим кроком диктаторської соціальної інженерії стане створення видимості легітимності режиму. У такого правління внутрішньої легітимності немає, оскільки вже немає чим виправдовувати надмірне застосування насильства і накидання суспільству тотального контролю. Тому лишається тільки шлях пошуку зовнішнього ворога, який є загрозою і якого можна перемогти, щоб «доводити» ефективність режиму. І в Лукашенка зовсім небагато варіантів для таких дій.

У зв’язку з цим, вже зараз перед Україною постає кілька важливих питань.

По-перше, як швидко можна відмовитися від поставок білоруських нафтопродуктів і як повністю припинити співробітництво з транзиту російської нафти, яка йде через Білорусь. Тому що це все дуже скоро стане реальним приводом для силового (військово-політичного і економічного) тиску на Україну.

Ми стаємо свідками першого кроку тоталітарної соціальної інженерії

По-друге, яким чином захищати великий північний кордон із лукашенківським режимом. Залишатися наодинці з Лукашенком на Півночі та Путіним на Сході та Півдні означає рано чи пізно обирати між війною на два фронти та вимушеним переходом у напівзалежну, «нейтральну» і контрольовану з боку ОДКБ державу.

Один з варіантів «системного рішення», який вже зараз озвучують з різних боків, полягає у тому, щоб закрити очі на диктатуру та її злочини, і в «національних інтересах» робити все, щоб Лукашенко зберігав дистанцію від Кремля. Я сам певною мірою прихильник «політичного реалізму» у зовнішній політиці. Але саме через це не можу погодитися з такими міркуваннями.

Адже тепер Україна стає для Лукашенко таким самим негативним повчальним прикладом, як і для Путіна, який постійно лякає «майданом» своїх прихильників. Україна стає антиподом «русского мира», який зараз гумовими кулями і тортурами забивають у голови білорусів. Прикладом і нагадуванням для білорусів того, що все могло бути всередині країни по-іншому і насправді є інакше у сусідній державі. І оскільки цей приклад не захищений Північноатлантичним договором (в кінцевому рахунку, американською ядерною зброєю), його можна і варто знищити.

Саме з точки зору прагматичного розрахунку інтересів існування під боком незалежної демократичної України, яка так само вийшла з СРСР, стає для лукашенківського режиму екзистенційною загрозою. Це те, що природно об'єднує його з Путіним, і тепер у цьому питанні вони дуже швидко знайдуть спільну мову. Не дарма Лукашенко вже під час інтерв'ю з Гордоном заявив, що «ракети з України» можуть вдарити у будь-який момент по Білорусі та Росії. З нас уже почали ліпити образ ворога, якого, як вони гадають, можна легко перемогти. Питання у тому, чи не забагато ми даємо фактичних приводів вважати нас слабкими і короткозорими.

Зазначу, що надія, хоч би якою слабкою вона зараз здавалася, на перемогу протестів, на їх переростання в успішне повстання проти Лукашенка, не повинна зупиняти українських політиків від швидких і рішучих дій на запобігання окресленим загрозам.

Адже чим сильнішими і незалежнішими від торгівлі з режимом Лукашенка ми ставатимемо, тим важче і йому буде втримувати владу масовими репресіями. Чим вище зростатиме оцінка втрат у разі будь-якої агресії проти України, чим меншою буде готовність втілювати підривні сценарії проти України, тим вищою у часі ставатиме імовірність падіння режиму під тиском внутрішніх обставин. Принаймні досвід занепаду СРСР це доводить.

Тому одним з перших кроків нашої держави має стати активна дипломатія, спрямована на переконання ключових західних країн, що Україні вже зараз потрібні не слова, не «посилене партнерство», а вхід до європейської та євроатлантичної системи безпеки. І заради цього треба зараз жорстко припинити корупцію, ізолювати проросійські сили, чи якщо сказати дохідливіше — «просто перестати красти». В іншому разі, може статися так, що переговори у Мінську будемо вести не про особливий статус Донбасу, а про особливий статус всієї України.

Є ще одна важлива обставина: характер реакції Європи, що спирається на розрахунок загроз і втрат від розвитку подій у Білорусі. Схоже на те, що в Євросоюзі ще не до кінця розуміють чи не хочуть відкрито визнавати того, що на їхньому кордоні з’являється аналог північнокорейського режиму.

Є гіпотетичний ризик, що аналогія лукашенківського режиму з КНДР може стати повною, зважаючи на будівництво в Білорусі АЕС за участю Росії, яку ось-ось мають запустити. Диктатор хизується й тим, що в нього є китайські ракети Полонез. Так як внутрішні системні репресії створюють внутрішню основу для виживання режиму, зовнішнє виживання таких режимів найкраще спирається на володіння зброєю масового знищення і ракетними технологіями його доставки.

Звісно, китайські ракети — це не північнокорейські розробки, та й Росія ревно ставиться до своєї виняткової ролі «ядерної супердержави» на пострадянському просторі. Але ядерна і абсолютно залежна Білорусь може стати для Путіна сильним козирем у протистоянні з Європою, як КНДР лишається козирем у стратегічній грі КНР на Далекому сході. І вся історія КНДР показує, що не сила, а слабкість санкцій штовхають диктаторів на стежку набуття ядерної зброї.

Зараз це здається неймовірним і майже казковим сюжетом. Але події в Мінську та інших білоруських містах показують, що маренням було очікування на ліберальну трансформацію лукашенківського режиму.