Формула української русофобії: тенденції та проблематика

Аналітика
Перегляди: 2804
16 жовтня 2023


Максим Марциновський,
студент магістратури
з державного управління
Центрально-Європейського університету

«Я їх просто ненавиджу. Я їм бажаю, щоб пішли під три чорти і зникли в пеклі. Пітер, Москва – щоб їх взагалі не було. Щоб такої країни, як Росія, ніколи не було. Щоб вони щезли з землі», – саме так пересічна киянка описує своє ставлення до росіян у репортажі «Суспільного» двомісячної давнини, висловлюючи зовсім не поодиноку для сучасної України думку.

Уже півтора роки триває стадія російсько-української війни, яку називають «повномасштабною». Масштаби бойових зіткнень, кількість та розмаїття скоєних російською стороною воєнних злочинів з перших днів нового вторгнення, вплив війни на життя всієї країни – ці чинники карколомно вплинули на ставлення українців до російського. І під «російським» слід розуміти не лише політичне керівництво Російської Федерації та навіть не тільки російські збройні сили, які безпосередньо обстрілюють українські міста й села, катують і вбивають цивільне населення України, а й пересічних російських громадян, російську мову, культуру, продукти виробництва тощо. І саме на цьому моменті нам слід заглибитися в аналіз розуміння такого поширеного сьогодні терміну, як «русофобія». Коли ми чуємо про русофобію, то зазвичай  маємо на увазі антипатію не лише до російської верхівки та військових, а й до всього російського суспільства як колективу, та й загалом до всього, що асоціюється або пов’язано з Росією.

У чому ж криються глибинні корені сучасного «тренду на русофобію» і якою є проблематика цього явища й терміну на його позначення? Давайте розглядати питання.

Тренд на русофобію

Чи могли б ми ще кілька років тому уявити, щоб українці масово позитивно реагували на будь-які новини про смерть не тільки російських військових, а й випадкових цивільних росіян (від отруєнь, нападів тварин, підривів тощо), лише тому, що вони росіяни? Навряд чи. Однак сьогодні така картина вже не має дивувати, якщо поглянути на результати релевантних досліджень громадської думки: станом на початок весни 2023 року лише 2% українців мають позитивне ставлення до громадян Росії, тоді як у абсолютної більшості населення країни, 77%, ставлення негативне. Негативне ставлення до російської влади мають 97% українців, що на 20% більше. На переконання 80% громадян України, російська влада і російський народ несуть однакову відповідальність за війну. Причому немає суттєвої різниці в позиціях з цих питань ані між мешканцями різних регіонів, ані між україномовними та російськомовними громадянами. Кардинальні зміни через «тренд на русофобію» простежуються і в інших питаннях суспільного значення. Ось кілька промовистих показників:

  • у грудні 2022 р. 59% українців підтримали перейменування топонімів, пов’язаних з РФ, СРСР чи Російською імперією (порівняно з 30% у 2020 р.);
  • у лютому 2023 р. 52% українців вважали, що не варто вивчати російську мову в школах (порівняно з 8% у 2019 р.);
  • станом на кінець 2022 р. 38% населення країни виступали проти вивчення будь-яких російських авторів у школах, а 63% підтримували жорсткі обмеження російського культурного продукту в країні, на кшталт заборони російських артистів і фільмів;
  • багато українців, що раніше спілкувалися російською або навіть вважали її рідною мовою, відвернулися від неї як від культурної зброї російських імперіалістів: у грудні 2022 року 88% громадян України вважали українську рідною мовою (порівняно з 77% у 2021 р.), а 71% громадян спілкувався переважно українською вдома (порівняно з 64% у 2021).

Демонтаж пам’ятника радянському льотчикові Чкалову в Києві. Лютий 2023. Фото: Укрінформ

Таким чином, можна стверджувати, що в суспільстві сформувався консенсус щодо колективної відповідальності росіян за все, що роблять російські війська в Україні, і на цьому тлі зростає неприйняття всього, що найтіснішим чином пов’язано з цим колективом. Подекуди ситуація доходить до крайнощів: 36% населення мають негативне ставлення до громадян України, які є росіянами за походженням (етнічно), попри відсутність значних розбіжностей з ними в політичних поглядах. Це може  викликати занепокоєння, про що ми поговоримо пізніше.

Вищенаведені цифри можуть бути менш дивовижними,  якщо трохи заглибитися в історію питання. Щоб простежити тяглість тенденції, найкраще звернутися до щорічних досліджень Київського міжнародного інституту соціології, який проводить регулярні опитування на тему ставлення українців до Росії з 2008 року. Ось деякі дані з цих досліджень: якщо в 2008 році, попри розпал газового конфлікту та російське вторгнення в Грузію, 88% українців позитивно ставилися до Росії, і цей показник хоч і коливався з року в рік, однак залишався стабільним на рівні 80%+  аж до 2013 року включно (у листопаді 2013 р. становив 82%), то в травні 2014 року, після анексії Криму та початку війни на сході, він впав до 52% (при цьому громадян, які мали негативне ставлення до держави-агресорки, все ще було менше – вони становили лише 38%). Протягом наступних років під впливом зміни політичних настроїв у країні показник продовжував коливатися в широкому діапазоні від 30% до 57%, але шансів вийти на  довоєнний  рівень вже не мав. У лютому 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення, 34% українців мали позитивне ставлення до Росії, а 50% – негативне. Звісно, велика війна остаточно знищила будь-які симпатії українського суспільства до північного сусіда: у травні 2022 року позитивно до нього ставилися лише 2% населенні України, тоді як негативно –  98% українців.

Інфографіка: КМІС. Зміни у ставленні українців до Росії з 2008 по 2022 рік.

Отже, хоча «русофобна тенденція» в Україні  сягнула свого апогею у 2022 році,  вона простежується ще з часів анексії Криму та початку війни на сході, і попри заяви російської влади, які  лунають з 2014 року,  про те, що метою агресивних дій РФ проти України є протидія русофобії, не складно помітити чіткий причинно-наслідковий зв’язок, підтверджений соціологічними даними: саме дії Росії стають головним джерелом русофобії, більшим за будь-яку так звану «західну пропаганду». Цілком можливо, що якби не російська агресія, рівень симпатій українців до Росії все ще залишався б значно ближчим до довоєнних показників. У суміжних питаннях, як от ставлення до російської мови й культури, також навряд чи відбулися б такі радикальні зміни, адже вони суголосні з трансформацією ставлення до РФ і росіян.

Міфи про «українських неонацистів» і сумнівність терміну «русофобія»

Як щойно зазначалося, влада Росії намагається подати вищезгадані зміни не як реакцію українського суспільства на свої дії, а як наслідки «антиросійської політики» Заходу, що нібито тривала протягом десятиліть незалежності України. Широко використовуваний російською пропагандою термін «русофобія» подається як новий вид нацизму, що полягає в ксенофобному ставленні до росіян. Водночас аналіз пропагандистських меседжів свідчить, що під поняття «русофобія» підпадають усі дії, спрямовані на стримування Росії: від надання допомоги Україні у протистоянні  агресорові до будь-яких згадок про окуповані РФ території сусідніх країн.

Мітинг «проти русофобії» в Ризі. Фото: Белорусский Политринг

Для створення сприятливого інформаційного ґрунту росіяни використовують той факт, що доволі кровожерлива реакція українців на будь-яку інформацію про загибель російських громадян, яка не здається дивною, жахає багатьох мешканців країн колективного Заходу і може дещо відштовхувати від підтримки України.


Приклад британця, що співчуває росіянину, якого з’їла акула. Зображення: Twitter.

Таким чином, з подачі РФ термін «русофобія» стає знаряддям маніпуляції для дискредитації України та її партнерів, а також виправдання російської агресії. Саме тому багато хто виступає проти самого терміну «русофобія». Наприклад, американський історик Тімоті Снайдер розкритикував його у своєму березневому виступі в Раді Безпеки ООН, пояснивши, що це «імперська стратегія, яка має переключити тему з реальної агресивної війни на почуття агресора, таким чином усуваючи існування і досвід людей, яким завдано найбільшої шкоди». Проблема тут полягає в частині «фобія»: «Твердження, що жертви ірраціональні, що вони «фобічні», що вони мають «фобію», покликане відволікти від реального досвіду жертв у реальному світі – а це, звичайно, досвід агресії, війни та звірств». Схожої думки дотримується не лише він.

Попри те, що в цілому Захід від самого початку поточної фази війни підтримував і продовжує підтримувати Україну, що я детально розглядав у попередній статті, про такий «русофобний консенсус», тобто загальнопоширену антипатію до росіян як колективного цілого, яка існує в українському суспільстві, там не йдеться. Чимало західних політиків, мас-медіа та лідерів думок продовжують захищати російську культуру і навіть свідомо відокремлюють російське керівництво від російського народу в питанні відповідальності за війну, чому сприяє поширення формулювань на кшталт «Putin’s war» («війна Путіна») і прийом російських «політичних біженців», часто на тому самому рівні, що й українських жертв війни. Наприклад, на вже загаданому засідання Радбезу ООН на тему русофобії представник Сполученого Королівства Фергус Екерслі переконував присутніх у тому, що британці «не русофоби»: «Ми глибоко поважаємо багату культурну спадщину Росії. Я сім років вивчав російську мову, її історію та чудову літературу». В Україні, на противагу Заходу, простежується і  значно більша чіткість щодо цілей війни (70% населення переконані в необхідності як мінімум вийти на кордони 1991 року). Такі розбіжності в суспільних поглядах диктують і розбіжності в поведінці лідерів різних держав.

Так, на тлі соціологічних даних про ставлення українського суспільства до росіян та його зміни, західні суспільства виглядають більш сприйнятливими до російських пропагандистських наративів про русофобію. І це та небезпека, про яку йдеться в багатьох аналітичних дослідженнях російської пропаганди, зокрема в огляді питання русофобії від «Детектор Медіа».

Дерусифікація чи антиросійська ксенофобія? Важливість розрізнення

Щоб підійти до цього питання глибше, звернімося спочатку до типології націоналізму. Існує багато типологій цього явища, і одна з них включає його поділ на національно-визвольний/іредентистський націоналізм та шовіністичний/імперіалістичний націоналізм. Перший з цих двох типів можна розглядати як справедливий і такий, що веде до боротьби численних політичних спільнот за свою незалежність і самостійність, тоді як другий використовується імперіями для створення громадської думки, сприятливої для експансіонізму і виправдання агресії. Історично перший тип часто виникав як реакція на другий.

Як і націоналізм, русофобія буває різних типів. Звісно, вона може мати «неонацистські» прояви або ж виливатися у негативне ставлення до своїх російськомовних співвітчизників, що є емоційною реакцією на злочини росіян. Такої форми русофобія в Україні може набувати дедалі більше, і на тлі щоденних обстрілів росіянами українських міст і сіл, що лише підживлюють ненависть до них, цю тенденцію навряд чи вдасться зупинити. Однак наразі вона не така  масштабна, щоб з нею потрібно було цілеспрямовано боротися. Основним і найпоширенішим варіантом русофобії залишається раціональне та свідоме бажання українців відгородитися від суспільства, що стоїть за війною, уможливлює та підтримує її, а також  від усього, що їх з цим суспільством може споріднювати.

Русофобія – цілком логічний наслідок дій керівництва та збройних сил Російської Федерації, підтримуваних абсолютною більшістю росіян, які цю підтримку та радість від загибелі українців активно афішують, зокрема, у соцмережах, як це було нещодавно зі скандальним постом, у якому висміюється вбита ракетою в Чернігові шестирічна дівчинка. Варто також згадати й відсутність серйозних спроб «опозиційно налаштованої» частини російського суспільства» боротися з режимом задля припинення війни. Усе це сприяє лише подальшим намаганням ізолюватися від усього російського, і це – найменше, що українці можуть і мають робити в сучасних умовах.

Інфографіка: Левада-Центр. Порівняльні результати соціологічних опитувань на тему ставлення росіян до «дій російських збройних сил в Україні», що проводяться щомісячно з лютого 2022 р., вказують на стабільність громадської думки з цього питання: показник підтримки коливається від 68% до 80%, середній показник – близько 74%.

Нам важливо продовжувати наголошувати на цих моментах і різниці між різними типами русофобії у спілкуванні з людьми із Заходу і Глобального Півдня, які бачать "скасування" російської культури в Україні, слухають проросійські ЗМІ, що поширюють фейки про "неонацистів, які переслідують російськомовних", і починають ретранслювати тези російської пропаганди.

Висновки

Те, що ми зазвичай називаємо "русофобією", маючи на увазі обґрунтовано негативне ставлення до російської влади та суспільства і бажання відгородитися від усього, що з ними пов'язано – нормальна реакція українського суспільства на звірства російських військових, які відбуваються щодня й знаходять підтримку цивільного населення РФ.

Ця тенденція є наслідком дій Росії, і почалася вона ще в 2014 році, але особливо загострилася з початком повномасштабної війни. У нинішніх умовах українське суспільство фактично не має іншого вибору, окрім як вдаватися до русофобії. Більше того, для України важливо, щоб ця тенденція продовжувалась, адже вона сприяє позитивним змінам, які ведуть  до зміцнення національної свідомості українців. Ніщо не зупинить русофобію, час якої настав, проте її можна використати на благо суспільства – підживлюючи подальшу дерусифікацію.

У певних випадках під впливом емоційного стану населення русофобія може справді  перерости в ксенофобію, однак такі випадки не настільки поширені, як це намагається подати російська пропаганда, працюючи як на внутрішню аудиторію, щоб зберігати високу підтримку війни, так і на зовнішню, щоб змусити населення країн-партнерів України відвернутися від нас. Це призводить до того, що навколо явища русофобії, зокрема навколо самого цього терміну, відбувається багато маніпуляцій, і нам важливо проводити чітку межу між ксенофобною русофобією, про поширеність якої стверджує російська пропаганда, і дерусифікаційною русофобією, що має на меті передусім звузити середовище потенційного впливу РФ через культуру.

Закінчити хотів би цитатою вже вище згадуваного Тімоті Снайдера: «Видавати себе за жертву, хоча насправді ти є агресором, – це не захист. Це фактично частина злочину». Слід пам’ятати, що чим більше ми чуємо про русофобію в негативному контексті, як це подає російська дезінформаційна машина, тим гучніше насправді є зізнання Росії у власних злочинах. Злочинах, за які неодмінно настане покарання.

Цей матеріал представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Останні новини з категорії Аналітика

Рекомендації щодо України на час головування Бельгії в Раді ЄС: політико-безпековий вимір

Ця аналітична записка містить рекомендації щодо пріоритетів головування Бельгії в Раді ЄС на ротаційній основі, зокрема у сферах політики т...
29 листопада 2023

Розстріляне довкілля. Як війна впливає на екосистему Сумщини

Про наслідки екоциду на Сумщині та пріоритетні напрями їх подолання читайте у статті Сергія Ханіна
28 листопада 2023

Стаття Залужного — дороговказ, як рухатися далі. Чому ж така реакція з боку ОП?

Петро Бурковський про заяву заступника керівника ОП Ігоря Жовкви щодо статті головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного для The Economist, реф...
6 листопада 2023

Чинники безкомпромісності громадян України у протистоянні російській агресії

Ярослав Рєзнік аналізує, які чинники лежать в основі твердої безкомпромісності та непримиренності більшості громадян України до ворога
31 жовтня 2023