Від колоніального до солідарного: чому Україна має говорити мовою Глобального Півдня — Володимир Лакомов

Володимир Лакомов,
експерт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, ветеран дипломатичної служби, Надзвичайний та Повноважний Посол України, відстоював інтереси України як Посол в Анголі (2004-2007), Бразилії (2007-2010) та Пакистані (2012-2020)

Оригінал статті —  Liga. net

Південь поруч. Навіть у Києві

Глобальний Південь — це не просто термін, що з’являється у звітах ООН чи промовах дипломатів. Це філософська територія, де історія, несправедливість і прагнення до гідності переплітаються в нову політичну мову. Для України, яка звикла мислити себе в координатах Сходу і Заходу, Південь — це несподіване дзеркало. І, можливо, новий маршрут.

Поняття Глобального Півдня народилося не на мапі, а в уяві. Його витоки — у маоїстських і марксистських концепціях «світового міста» та «світового села», де центр і периферія — не просто просторові, а моральні категорії. У 1950-х роках французький демограф Альфред Сові ввів термін «Третій світ», порівнюючи його з третім станом до Французької революції — тим, хто «існує, але мовчить». Цей образ — не про бідність, а про невидимість. І саме тому він резонує з українським досвідом.

Згодом з’явилися терміни «перший», «другий», «третій» і навіть «четвертий» світ — спроби класифікувати глобальні нерівності. Але сьогодні ці категорії дедалі більше поступаються символічним координатам: Південь — це не географія, а спільність досвіду колоніальності, боротьби за суб’єктність і права на власну пам’ять.

Україна — не частина Глобального Півдня в класичному сенсі. Але її боротьба за суб’єктність, проти імперської гегемонії, її прагнення бути почутою — це ті самі координати, в яких живе Південь. Ми не географічно там, але етично — поруч. Російська агресія, яка намагається повернути Україну до статусу «молодшого брата», — це не лише війна за територію, а й за право бути автором власної історії. І саме тут досвід Глобального Півдня — з його деколоніальними наративами, зусиллями збереження культурної пам’яті та боротьбою за гідність — стає нам близьким.

У світі, де Південь дедалі голосніше говорить про багатополярність, Україна має шанс не просто просити підтримки, а пропонувати солідарність. Не як об’єкт, а як суб’єкт нової глобальної етики. Це вимагає переосмислення дипломатичної мови, жестів, символів — і здатності слухати, не лише говорити. Україна може стати мостом між Північчю і Півднем — не як посередник, а як приклад. Приклад того, як країна, що пережила імперське насильство, здобуває голос і вчиться говорити мовою гідності, а не залежності.

У цьому контексті варто привітати Президента Володимира Зеленського з тим, що він почав відкрито артикулювати важливість Півдня — зокрема через зустрічі з лідерами країн Глобального Півдня під час сесії Генеральної Асамблеї ООН. Це не просто дипломатичний жест, а ознака стратегічного мислення: розуміння того, що майбутнє міжнародної підтримки залежить не лише від Заходу, а й від тих, хто довго залишався на периферії глобального діалогу.

Глобальний Південь — це не «інші». Це ті, хто, як і ми, шукає мову для свободи, гідності й пам’яті. І якщо Україна навчиться говорити цією мовою — не як учень, а як автор — вона стане не просто частиною світового діалогу, а його співтворцем. У цьому діалозі важливо не лише що ми говоримо, а як. Чи здатні ми бачити в Півдні не «менш розвинених», а партнерів у боротьбі за світ, де гідність не залежить від ВВП? Чи готові ми переосмислити власну історію — не як виняток, а як частину глобального досвіду боротьби за свободу?

До речі, під час лекції студенти дійшли думки, що Південь існує не десь за горизонтом. Його ознаки можна знайти десь близько. Наприклад, в західних столицях, де студенти можуть вказати райони, де відчувається Південь — в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі і т.д. Хтось навіть назвав такі райони у Києві.