Де Трамп глобально помиляється з Іраном
Президент США Дональд Трамп. Фото: The White House via X Account/Anadolu via Getty Images
Оригінал статті — SLAWA TV
«Ти або атакуєш, або ні», — так у далекому 2003 році Дональд Трамп говорив про варіанти дій тодішнього президента США Джорджа Буша молодшого щодо Іраку. У 2016-му під час республіканських дебатів Трамп заявляв: «Очевидно, війна в Іраку була великою, грубою помилкою». Але ще за 10 років саме зараз, схоже, американський президент і його адміністрація припускаються не менш грубих і великих помилок у своїх розрахунках щодо війни проти Ірану.
Війна США та Ізраїлю проти Ірану набирає обертів. Але вже очевидно: стратегії дій у американської адміністрації немає. І нижче — пʼять стратегічних прорахунків Білого дому і Трампа, зокрема, у цій війні.
1. Якщо не бліцкриг, то що? Неготовність до різних сценаріїв
Наразі вже очевидно, основна ставка була на швидке падіння режиму Ісламської республіки й появу нового, більш договороздатного для США.
Режим змінився й адаптується. А розкол еліт між більш радикальними представниками КВІРу та більш поміркованим табором президента Масуда Пезешкіана чи спікера іранського парламенту Моххамада-Багера Галібафа, хоч і має місце, але до руйнування системи влади не призводить.
Утім, варто памʼятати — спроб знайти компромісну для себе фігуру й допомогти їй в тій чи іншій формі очолити Іран Штати не полишатимуть.
Розмитість цілей США: від знищення режиму — до елементарного послаблення військового потенціалу Ісламської республіки — спочатку давала більше плюсів, аніж мінусів. Так, практично в будь-який момент можна було оголосити «перемогу» і припинити американо-ізраїльську кампанію.
Утім, оголошення Тегераном блокади Ормузької протоки й моментальне зростання цін на нафту на понад 40% показало — варіантів подальших дій у США не так і багато.
Великою мірою саме через це Дональд Трамп вимушений був оголосити про призупинення бомбардувань Ірану напередодні відкриття бірж у понеділок. Так, американська адміністрація намагається стримати зростання цін на нафту — мовляв, ми ведемо переговори, війна може ось-ось завершитися. Але важливо, що консультації чи то перемовини справді мають місце.
Так, міністр закордонних справ Єгипту підтвердив, що відбувалася розмова за участю його колег з Пакистану, Катару, Туреччини, Ірану та спецпредставника США. А Пакистан вже запустив свою човникову дипломатію — поки головнокомандувач пакистанської армії спілкувався минулої неділі з Трампом, премʼєр-міністр Пакистану — з іранським президентом Пезешкіаном.
І для США це означає одне: перемогу в такій ситуації односторонньо вже не оголосиш. Наземна операція в плани теж початково не входила.
Союзників для такої наземної операції немає. Ультиматум Трампа про розблокування Ормузу впродовж 48 годин, вочевидь, був фальстартом. А нинішні консультації — радше вимушеним кроком, а не успіхом США.
До війни, що триватиме не тільки тижні, але і місяці чи роки, США не готувалися.
Іранська ракета над ізраїльським містом Хеврон, безерень 2026 року. Фото: Wisam Hashlamoun/Anadolu via Getty Images
2. Чітке «ні» від союзників по НАТО
Дивним чином, але президентській адміністрації США не спадало на думку, що час безапеляційних вимог до Європи минув. Після року руйнування Трампом системи багаторічного трансатлантичного союзу, країни ЄС та Великобританія миттєво відмовили США у надсиланні своїх військових сил для розблокування Ормузької протоки.
Це стало прямим наслідком фактичної відмови США за Трампа нести відповідальність за безпеку в Європі, погроз анексією Гренландії та Канади. Не кажучи вже про відвертий дисбаланс на користь Росії у спробах змусити Європу та Україну прийняти умови невигідних для них домовленостей з Кремлем.
І хоча тон відмов різнився від дуже радикальних, як у випадку з Німеччиною, до більш поміркованих, як у випадку з Великою Британією, усі країни, які, здавалось би, зацікавлені в розблокуванні протоки, сказали «ні» військовій місії.
А розрахунок Трампа тут міг бути відносно простим: якщо немає переможних результатів і США мимоволі застрягають у війні, то варто «застрягати» разом. Однак ця карта не зіграла.
Прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер. Фото: Brook Mitchell - WPA Pool/Getty Images
3. Недооцінка двосторонніх домовленостей з Іраном про пропуск ним вантажів для окремих країн
Варто памʼятати, що блокада Ормузької протоки — це не фізичне її перекриття, а передовсім загроза влучання ракет і дронів по суднах країн, які Іран вважає ворожими. І хоча трафік протокою впав на 95% після початку війни, є судна, які нею рухаються. Основна частка — це, звісно, іранські підсанкційні судна, які переважно везуть нафту Китаю.
Тут, вочевидь, стає зрозуміло, чому заклики до Китаю відправляти місію для відкриття протоки були, мʼяко кажучи, не за адресою.
Але в переліку тих, чиї судна також перетинали протоку, не лише іранські, але і грецькі, і китайські перевізники. Станом на зараз маємо сигнали про те, що уряди Китаю, Індії, Іраку, Малайзії та Пакистану перебувають у прямій, але непублічній комунікації з Тегераном про пропуск їхніх суден через Ормуз. Незадовго до цього були також повідомлення, що Франція та Італія могли вступити у відповідні перемовини з Тегераном теж.
І тут важливий один нюанс. Так, Ісламська республіка не зможе блокувати Ормузьку протоку погрозами обстрілів і мінуванням нескінченно довго. Але вона може робити це достатньо довго для того, щоб ключові зацікавлені країни у думках про методи деблокади — за рахунок переговорів чи військової місії — розходилися дедалі більше.
І якщо пропущені Тегераном танкери під китайським, грецьким чи індійським прапором ситуацію на світовому ринку нафти не змінять, то авторитет США як яструба, який зазіхнув на Іран, але сам відмовляється від своїх же червоних ліній — дуже навіть можуть змінити.
4. Країни Затоки — не мовчазні партнери, а активні гравці
Країни Перської затоки не планували розпочинати війну з Іраном і перебувають у позиції оборони. Натомість весь основний тягар повітряних ударів Ісламської республіки припав саме на них. Зокрема, більш ніж 2200 ракет і дронів було випущено по ОАЕ, тоді як по Ізраїлю — майже втричі менше.
Станом на зараз США та арабські країни Затоки опинилися по один бік барикад, в одному таборі проти Ірану. Утім, це зовсім не означає, що позиція арабських країн тотожна позиції Сполучених Штатів. Ба більше, спільна оборона не лише не гарантує розуміння логіки дій США чи підтримки цієї логіки з боку арабських країн довгостроково, а й створює підстави для конфлікту щодо самого сенсу цієї війни.
Для арабських країн стабільність в регіоні була в пріоритеті. І хоча деякі країни Затоки, як-то Катар, були б більше прихильні до дипломатичного врегулювання, то інші, зокрема, Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати, все більше радикалізуються у своїх позиції щодо Ірану і максимального знищення будь-яких спроможностей Тегерану до подальших атак.
Але що лишається поза кадром — так це невдоволення як в Ер-Ріяді, так і в Абу-Дабі непропорційно малим впливом на загальний хід військової кампанії США та Ізраїля проти Ірану.
І чим довше триватиме війна без чіткої стратегії з боку США, тим імовірніше, що країни Перської затоки діятимуть більш активно і не обовʼязково в фарватері США.
Зустріч представників низки держав Близького Сходу в Ер-Ріяді 18 березня, присвячена питанню війни в регіоні. Фото: Mustafa Hatipoglu/Anadolu via Getty Images
5. Україна буде важливіша, ніж була до цього
Не буде помилкою сказати, що про Україну Білий дім думав найменше, коли планував «маленьку переможну війну» проти Ірану. Тим більше, що Трамп і його адміністрація не очікували, що політична й безпекова роль України може зрости, якщо Перська затока виявить безпосередній інтерес до системи антидронового захисту неба.
Україна має унікальний досвід і знання — вони навіть важливіші за самі дрони, особливо в перші тижні й місяці війни. Пропозиція поділитися технологіями й відправлення українських спеціалістів до країн Затоки — це хороший політичний місток.
Після трьох років охолодження у ставленні до України й звинувачень у тому, що Україна дарма не визнає аналогій між стражданнями палестинців у Секторі Гази та самими українцями в Україні, Україна має всі шанси перезапустити співпрацю з Затокою на конструктивній ноті.
Утім, чи зможе Україна використати цей потенціал, залежить від двох речей. По-перше, чи стане Україна контрактувати свої дрони для Перської затоки, навіть якщо не отримає «взамін» бажаних ракет для протиповітряної оборони чи літаків, про які теж веде зараз перемовини. По-друге, чи не перекриє кисень таким домовленостям американська адміністрація — Україна з козирями на руках ускладнює Трампу ще й переговори на російсько-українському треку.
Тим не менше, зменшити бюрократію, вийти з довгостроковими пропозиціями, які можна швидко реалізувати для арабських країн — це те, що сам Київ може зробити для цементування інтересу до себе у країнах Затоки.
