Чотири роки повномасштабного вторгнення: які зрушення у міжнародному середовищі започаткувала російсько українська війна?

Теплов Дмитро,
магістр міжнародних відносин,
дослідник філософії війни та миру,
стажер Фонду «Демократичні ініціативи»ім. Ілька Кучеріва
 

24 лютого 2026 року Україна пройшла через четверту скорботну річницю повномасштабного вторгнення РФ. Попри те, що широка зарубіжна аудиторія досі або мало обізнана або схильна заплющувати очі на очевидні наслідки цієї найбільшої для Європи війни з часів Другої світової, її вплив на міжнародне середовище виявився неймовірно значущим як на крос-регіональному, так і на глобальному рівнях. А тому важливим є коротко зазначити, які саме світові трансформації суттєво пришвидшила російсько-українська війна після 2024 року. Адже вона стала прецедентом збройного конфлікту нового типу та полігоном для переосмислення традиційних уявлень про силу, стійкість і безпеку у постмодернову епоху. А її сучасні дослідження дозволяють виявити ключові тенденції, що формують контури майбутнього світового порядку.

Російсько-українська війна показала, що класичні військові підходи ХХ століття набувають нового значення, адже доповнюються цифровими, психологічними та нелінійними інструментами. Саме тому ми вже не можемо аналізувати її крізь призму старих парадигм (напр., уявлення про суто раціональні засади політики); водночас нові парадигми також не враховують чогось важливого, гіперконцентруючись на специфічних аспектах (розглядаючи особистість лише як продукт зовнішнього середовища або, навпаки, знецінюючи її вплив).

З одного боку, звісно, повертається класика «великої війни» – масові артилерійські «дуелі», танкові та мотоциклетні прориви, позиційна боротьба, стратегічне значення тилу і його глибокого розташування від лінії зіткнення. Саме артилерія залишається «богом війни» на Донбасі як до, так і після 2022 року, а потреба у важких бронемашинах зберігається, незважаючи на появу новітніх високоточних засобів ураження. Крім того, виявилось, що традиційні інструменти працюють тільки в поєднанні з новими. Вперше в історії Україна масово і системно інтегрувала високотехнологічні рішення, які цілковито переписали правила ведення війн. Серед ключових – застосування дронів та антидронової оборони. «Дрони-камікадзе» стали дешевим і масовим еквівалентом ракет, які для Росії змогли виготовляти Іран та Китай. У відповідь Україна розробила дрони-перехоплювачі, на які сьогодні існує попит, зокрема в країнах Перської затоки. Тому Україна фактично винайшла нову модель захисту, де стратегічну перевагу дає не кількість важкої техніки, а адаптація до умов розгалужених масових і точкових уражень. Водночас Росія атакує як військово-промислові, так і цивільні об’єкти, що свідчить про те, що стратегія тотального знищення та виснаження, як і під час світових воєн, досі має «нелюдське обличчя». Саме чинник розгалуженої загрози зумовив потребу в багатоцільових системах оборони, здатних ефективно збивати як шахеди, так і ракети.

Показники зростання російських дронових атак із вересня 2024. Темним – влучання, світлим – знешкоджено

Ще один аспект цього виміру – повернення глибоко ешелонованої оборони, але в поєднанні з цифровою координацією. Видозмінені окопи і класичні бліндажі, протитанкові загородження та мінні поля залишаються одними із атрибутів війни, що утримують широку лінію фронту від масованих наступів супротивника. Фортифікаційні споруди продовжують будувати, але основну увагу приділяють маскуванню від дронів, оснащених тепловізійними камерами та тоннами вибухівки. Ефективність цих заходів забезпечується завдяки інтеграції методів обробки інформації:

• цифрових карт бойових дій в реальному часі;
• систему управління типу «Дельта», що збирає дані з дронів, камер, радарів, звітів розвідки про позиції ворога та власних військ та опрацьовує їх за допомогою ШІ;
• мережевих сенсорів – датчиків руху, акустичних сенсорів артилерії;
• зв’язку через систему “Starlink”, що забезпечує безперервність та швидкість передачі даних від командування до військ і назад;
• автоматизовану передачу координат для артилерії на планшети;
• нагрудні камери, що транслюють та фіксують дії солдат «наживо» задля недопущення військових злочинів.

Так Україна в своїй обороні поєднує фортифікаційні споруди з розгалуженою системою аналізу та протидії загрозам як «м’ясних штурмів», так і варіативних атак із неба. Усе це приводить до ключового висновку: сучасна війна – це не технологічний розрив між епохами і не «гібридна війна+», а взаємодія між минулим досвідом ведення війни та її майбутньою формою, що створює багатовимірне поле бою тут і зараз. Український досвід показує, що перевагу здобувають ті, хто здатен розуміти логіку як ХХ століття, так і використовувати технологічні інновації ХХІ століття.

Українські солдати з 108-ї окремої бригади територіальної оборони експлуатують важкий дрон «Баба Яга». Офіційне фото бригади від 25 лютого 2024 року

Важливо зазначити, що принциповим аспектом, який відмежував війну Модерну від війн ХХІ століття, став гуманітарний аспект, який проявив себе вперше після теракту 11 вересня. В попередню епоху конфлікти були більш прагматичні та раціональні. Тепер же стимулом для їх початку може бути як реальне пригнічення населення, так і захист «традиційних» цінностей, розбудова «демократії», усунення «небезпечних елементів» від влади чи «внутрішньополітична криза». Антитерористичні операції стали прикриттям для анексії територій чи зовнішнього втручання задля примусової зміни влади всередині країни на «дружню». Іншими словами, важливим стало питання не ідеологій чи національних інтересів, а потреби побудови диференційованих каналів інформаційного впливу через почуття приналежності, що просуває певну ціннісну ідентичність, через яку можна чинити вплив під виглядом союзу держав. Це призвело до поєднання військових і невійськових мотивів та засобів, появи ширшого спектру абстрактних, ідейних та ірраціональних уявлень про допустимі підстави для інтервенції у країни, які виставляються як «джерела нестабільності».

 Виявилось, що фундаментальні інститути та договори, на яких мав би триматись «порядок, заснований на правилах» – ООН, ОБСЄ, НАТО, Будапештський меморандум, режим контролю над озброєнням тощо, – не тільки не змогли запобігти ревізіонізму, але й фактично виявились паралізованими перед волею великих держав, які першими відверто порушують засади міжнародного права. Зокрема, ключові «інтригани» – Росія, Китай та США – продовжуючи конкуренцію за вплив, вкотре дестабілізують міжнародні відносини. Коли їм зручно, вони декларують благі наміри через міжнародні платформи і закликають до співпраці і миру, а коли ні – діють більш грубо (але відносно ефективно), попри рішення цих організацій. Інцидентом, який по суті заздалегідь «оголосив» про можливість таких дій без особливих наслідків, стало бомбардування Югославії всупереч рішенню Ради Безпеки.

Після розпаду СРСР Будапештський меморандум, який мав би забезпечити безпеку і суверенітет України після відмови від ядерної зброї, став символом «голослівності зобов’язань великих держав» стосовно менших. Вето Росії в РБ ООН унеможливило ухвалення будь‑яких рішень щодо стримування чи завершення агресії в 2014 та 2022 роках. ОБСЄ, яка мала забезпечувати моніторинг, була витіснена з окупованих територій і не змогла виконати навіть мінімальний мандат. МАГАТЕ також ледве була допущена до аналітичної роботи за Запорізькій АЕС. Це створило прецедент, після якого український випадок став доказом і контраргументом для ідеалістів: міжнародне право все ще діє лише там, де в цьому є зацікавленість, де воно підкріплене визнанням «справедливості червоних ліній» усіма сильними державами. І якщо великі держави Європи ще керуються питанням цінностей у своїй політиці, то колишні наддержави, як і за часів Холодної війни, діють передусім задля посилення власної могутності: в одних сферах тиснуть руки, а в інших – створюють одна одній проблеми. А Будапештський меморандум  був насамперед угодою між США та РФ, які врахували власні зиски, і поставились до України як до об’єкта, а не суб’єкта, попри всі «визнання суверенітету». Тому «реванш політики сили та інтересу» став очевидним у кількох вимірах:

По‑перше, Україна була змушена переосмислити свою зовнішню політику: від вимушеного балансу між Заходом та РФ до прагматичної політики виживання та зміцнення національної єдності перед лицем загрози. За даними Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), довіра до ООН як інституції глобального миру серед українців впала з 40% у 2010 році до 7% у 2023. Тому наша держава запустила низку автономних механізмів укріплення своєї безпеки в умовах тотальної кризи, зокрема:

• Реорганізацію оборонної логістики. В тому числі, обмірковуючи створення складної мережі оборонного сектору разом із країнами ЄС.
• Розбудови системи захисту в інфо- та кіберпросторі через посилення фактчекінгу та впровадження технологій захисту даних, кіберполіцію та публічну дипломатію.
• Переходу до національної моделі «всеохоплюючої оборони», що покликана об’єднати усі сфери суспільства у єдину систему обороноздатності країни. Сама доктрина відсутня як окремий юридичний акт, проте її суть реалізується через закон «Про основи національного спротиву», реформу територіальної оборони та низку інших окремих документів;
• Утворення танкових, авіаційних, артилерійських та ін. міжнародних коаліцій із країнами-союзниками.

Реформи сектору безпеки та інших сфер суспільства після 2014 та 2022 років, прискорення інтеграції в НАТО та ЄС, а також розбудова власного військового комплексу і стратегічне переозброєння стали відповіддю на світ, де угоди не стримують агресора, а середовище змінюється із шаленою швидкістю.

По-друге, до Заходу повернулася логіка блоковості, але не у формі симетричних зон впливу зі Сходом, а як нова мережева архітектура безпеки, де Україна стала ключовим елементом:

• формат «Рамштайн» – найбільша в ХХІ столітті коаліція військової підтримки, об’єднала 54 держави та стала новою моделлю позаблокової колективної безпеки;
• посилення східного флангу НАТО членством Фінляндії та Швеції;
• двосторонні угоди безпеки між Україною та країнам G7 й іншими партнерами. В 2023–2024 роках G7 стала не просто платформою економічної співпраці великих країн, а центром координації стримування РФ та Китаю;
• США, ЄС, Японія та Пд. Корея координують «Східний вимір протидії» з обмеження постачання високотехнологічних продуктів до РФ та КНР. За даними Bruegel, ці обмеження скоротили імпорт високотехнологічних компонентів до РФ  приблизно на 70%  вже весною 2022 року;
• Японія взяла курс на переозброєння та підтримку для збільшення сил союзників, що може сприятливо посилити наше двостороннє партнерство.

Усе це механізми, які працюють поза звичним міжнародним правом, але всередині нової реальності силового врівноваження.

Склад із дронами. Фото В’ячеслава Ратинського / Reuters»

По-третє, війна повернула безпекову концепцію «стримування через стійкість». Україна показала, що навіть не входячи до НАТО, може бути ключовим актором, що відділяє агресивну РФ від європейського простору, тому Захід змушений вкладати в оборону України більше, ніж у власні безпекові інститути. Фактично європейські структури продемонстрували свою недієздатність в умовах загрози війни. Держави Балтії, Польща та Румунія визнали, що падіння України означатиме надзвичайний ризик агресії проти них. Це ж підтверджують аналітики із RAND та Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) – ефективність української оборони зменшує імовірність ескалації у Балтійському регіоні. Це стало одним із перших зрушень у сприйнятті Євросоюзом нашої держави: вона перетворилась на «східний форпост демократії», а не «відсталу буферну країну із бойовими діями». Після 2022 року Україна стала ключовим стримувальним фактором і новим кордоном нової архітектури європейської безпеки.

Паралельно відбувається трансформація і самих західних демократій: повернення до мілітаризації бюджету, перегляд стратегії розширення і співпраці нових країн із НАТО, обговорення можливості повернення до призову на службу. Тому війна в Україні стала ще й каталізатором циклу переозброєння, якого Європа не бачила з часів Холодної війни:

• Німеччина оголосила «Zeitenwende», підвищивши оборонний бюджет до рекордних 85 млрд євро у 2024.
• Фінляндія та Швеція відмовились від багатовікового нейтралітету.
• Японія збільшила оборонні видатки до 2% ВВП – найбільший ріст із 1945 р.
• Тайвань і Пд. Корея провели перегляд доктрин оборони, врахувавши досвід України у використанні БПЛА, мережевій координації артилерії та мобільній обороні.

Всі ці фактори підтверджують: після 2014 та 2022 років стало зрозуміло, що ключову роль знову мають все ж військові спроможності, альянси та сила, де параметри останньої тепер визначаються не лише в технологічності, а й у вимірах гнучкості та диференційованості логістики і партнерства. Україна ж опинилася в центрі цієї трансформації – але вже не як об’єкт, а як ключовий суб’єкт, що через власний досвід змінює як конфігурацію безпеки всього світу.

Вона стала каталізатором процесів, які визрівали протягом десятиліть, але залишалися непоміченими на тлі «ейфорії» від глобалізації 1990‑2000‑х років. Сучасна світова криза засвідчила: глобалізація була не універсальною закономірністю розвитку світової економіки, а радше історичним процесом, притаманним лише певній групі сильних держав. Водночас паралельні тенденції регіоналізації та локалізації ніколи не зникали, а розвивалися поряд із нею. Розрив економічних ланцюгів після 2022 року показав межі глобального ринку та моделей, побудованих на надмірній взаємозалежності при «не ідеальному» міжнародному праві та опозиційних інтересах основних гравців.

Запровадження багаторівневих санкцій більшості світу проти Росії створило унікальний випадок в історії: вперше під санкціями опинилась держава, що була інтегрована у глобальні ринки техніки, енергоносіїв, фінансів, нафти, газу та продуктів харчування як потужний учасник. Вони фактично зруйнували стару систему крос‑регіональних енергетичних зв’язків, яка існувала понад півстоліття. І виявилось, що великі держави вже не виробляють і половини продукції, якою вони забезпечували своє населення самостійно ще на початку минулого століття. А тому і Росія була змушена компенсувати втрату західних ринків і дефіциту товарів шляхом швидкої переорієнтації на Китай, Індію, Туреччину та низку країн Глобального Півдня (хоч «китаїзація Росії» була закономірною, але слабшою тенденцією ще до 2022 року). Це радикально змінило географію її експорту та імпорту й продемонструвало обмеженість концепції глобалізованої економіки як запобіжника війни: формування нових блоків може відбуватися дуже швидко, якщо старі зв’язки втрачають політичну легітимність, а учасники зацікавлені в обходжені «правил гри», які просувають глобальні гравці.

Стрімкі зміни сумарних показників імпорту та експорту Росії лише за перший рік повномасштабного вторгнення. Докладний звіт L. Gamio та A. Swenson для The New York Times

До речі, на країни Глобального Півдня переорієнтувалась не лише РФ, а й Україна, котра раніше не мала там достатньої присутності. Нова Стратегія зовнішньої політики зумовила форсовану підготовку кадрів та інформаційних кампаній для розбудови дипломатичних зв’язків із країнами цього регіону. Історично, держави Глобального Півдня ставляться до Заходу із недовірою через колоніальне минуле, але, водночас, потребують розбудови нових партнерств задля збільшення політичної сили. Через що наразі відбувається свого роду «змагання» за те, хто швидше побудує із ними сприятливі відносини.

Європа, що десятиліттями забезпечувала власну стабільність на дешевих російських енергоносіях, що транзитом проходили через Україну, була змушена здійснити безпрецедентний енергетичний «розворот» і шукати альтернативні джерела їх постачання (як і Росія шукати збуту). Проєкти LNG‑терміналів, постачання газу з США, Катару, Алжиру, Норвегії, а також масові інвестиції в «зелену» енергетику створили нові маршрути буквально за кілька років. Зокрема, лише відмова ЄС від російського газу скоротила їх залежність із близько 45% у 2021 році до 8% у 2023-2024 роках. Це найбільша енергетична перебудова в Європі з 1970-х років, яка підтвердила гіпотезу: енергетична безпека після тривалого забуття повернулася як аспект політики в умовах світу усесторонніх взаємозв’язків. Але, як наголошувалось раніше, ідея «невідворотності глобалізації» виявилася перебільшеною та хибною – високий ступінь інтеграції був характерний переважно для Заходу, який черговий раз сприйняв власний досвід як універсальну світову тенденцію. Регіоналізація та локалізація ніколи не припинялись, а протікали поза їхньою увагою:

• ЄС – регіональне об’єднання Європи;
• НАФТА/USMCA – регіон Північної Америки;
• МЕРКОСУР – ринок Південного «конусу»;
• АСЕАН – Пд.-Сх. Азія з власною системою безпекових і економічних інтересів.

Жодна з цих організацій не є глобальним формуванням. Насправді вони є продуктом саме регіональної інтеграції. Сьогодні ця логіка наочно демонструється через створення нових майданчиків взаємодії між державами.

Однак для України всі ці трансформації мають подвійний характер. По‑перше, вона стала епіцентром найбільшого режиму санкцій сучасності, навколо якого формується нова система безпеки та економіки. Кількість санкцій проти РФ і Білорусі створила небачені прецеденти для координації майже сотні країн. Україна, хоч і не є членом ЄС та НАТО, стала стратегічним центром їхньої діяльності. По‑друге, Україна інтегрується в економічну реальність Європи та змінює її через диверсифікацією енергетичних зв’язків, переорієнтацію транспортних коридорів і ринків, а також реструктуризацію промисловості під потреби військової економіки. Зокрема, постає питання конкуренції між господарською продукцією України та продукцією інших країн, що, звісно, породжує низку суперечок. Крім того, ця війна актуалізувала необхідність трансформації безпекової інфраструктури Європи на диференційовані ланцюги виробництва, постачання, переміщення зброї і техніки, а також більш тісної співпраці в обміні досвідом ведення війни.

Отже,  через чотири роки після повномасштабного вторгнення Росії в Україну стає зрозуміло, що світ поступово готується до принципово іншої конфігурації, де носіями безпеки стають регіональні, а не глобальні структури, гегемон або держава.

Замість глобальної інтеграції спостерігається тенденція до фрагментації та регіональної реорганізації, яка проявляється найяскравіше у таких вимірах:

• Енергетиці – формування конкурентних регіональних ланцюгів. Росія тепер продає газ Китаю із великою знижкою, Європа будує нові енергетичні маршрути.
• Технологіях – поділ технологічних платформ США/ЄС та Китаю, битва за напівпровідники, стримування просочення дешевих китайських товарів на Захід. Спроби створення ізольованих мереж під інформаційною «залізною завісою».
• Фінансах – спроби КНР, РФ, Ірану, країн BRICS відмовитись від долара. Впровадження альтернативних систем платежів та децентралізованих фінансів тощо.
• Ідентичності – самоусвідомлення, побудоване довкола ідеї національних держав перестає відповідати потребам, правам і свободам особистості, адже сформоване під потреби попередньої епохи Модерну – об’єднати розрізнені землі в єдину систему задля ефективної централізованої мобілізації ресурсу та «монополії на правду».
• Суверенітеті – це поняття переходить у вимір спроможності формувати інформацію та наративи, а також спрямовувати людський час та ресурси на їх реалізацію.

Ці процеси свідчать про розпочатий інформаційною революцією кінця 1970‑80‑х років процес переходу до плюралістичного світового господарства, яке функціонуватиме за логікою численних «вузлів» і мережевого устрою, а не однієї глобальної піраміди чи полюсів впливу. Роль недержавних акторів все більше зростає, тому після втрати монополії на інформацію інститут держави  трансформуватиметься у щось відмінне від того, що ми звикли собі уявляти. Відповідно, ця війна не лише змінила принципи міжнародної взаємодії, а й перетворила Україну на епіцентр творення нової економічної, ресурсної, логістичної, безпекової та інформаційної конфігурації, де переплітаються інтереси великих акторів, недержавних гравців та різноманітних коаліцій.