Чи справді Росія програла на румунських виборах? – Маріанна Присяжнюк

Оригінал статті — LB.ua

26 травня відбулася урочиста інавгурація президента Румунії Нікушора Дана. Його перемогу називають геополітичним тріумфом ЄС на тлі поразки ультраправого кандидата Джордже Сіміона, який під час кампанії відверто просував ідеї ізоляціонізму й нейтралітету щодо війни в Україні. Ці пріоритети слугували красномовним маркером якщо не відкрито проросійської позиції, то принаймні підігрування стратегічним цілям Кремля в регіоні.

Але після електорального марафону без відповіді ключове питання: чи поменшає російський вплив у Румунії разом з перемогою проєвропейського президента? І чи змінить Росія свої пріоритети у країні, зважаючи на нову політичну реальність?

Нікушор Дан вітає прихильників після перемоги на виборах президента країни, 19 травня 2025 року

Гібридний програш

Президентські вибори в сусідній Румунії мали тривожний геополітичний присмак. Мало не вперше країна, якій історично не властиві розвороти від західного курсу, опинилася за крок від того, щоб держав очолив перевзутий трампіст і, відповідно, латентний симпатик Росії Джордже Сіміон.

Такий ризик існував і минулого року, коли у другий тур вийшов Келін Джорджеску. Однак тоді результати виборів скасували — і через внутрішні маніпуляції, і через зовнішній вплив. Джорджеску фактично відтворював у кампанії російський порядок денний: засуджував військову присутність НАТО в Румунії, переконував, що «мудрість Росії — єдина надія», і назвав Україну штучною державою.

Цьогоріч начебто все склалося добре: переміг проєвропейський кандидат Нікушор Дан, який обіцяє зберегти збалансовану європейську політику безпеки. А ідеологічний правонаступник фаворита минулої кампанії Джордже Сіміон (він сам позиціонував так себе й тягав скрізь за собою Джорджеску) зайняв друге місце. Але не варто поспішати називати це програшем Росії.

Новообраний президент Румунії Нікушор Дан ще до офіційної інавгурації провів кілька неформальних зустрічей. Зокрема, розмовляв з російським опозиціонером Володимиром Кара-Мурзою. Тим самим, який, ледь опинившись на волі після масштабного обміну в’язнями між Росією та США, почав вимагати скасувати санкції проти Росії.

Зустріч Нікушора Дана й Володимира Кара-Мурзи. Фото: x.com

За підсумками розмови з Даном, Кара-Мурза не забарився написати у своїх соцмережах, що Росія і Румунія — сусіди по Чорному морю, а до діалогу між країнами, який розпочнеться після Путіна, готуватися «варто вже зараз». Здавалося б, на перший погляд, нічого надзвичайного у візиті російського дисидента до проєвропейського політика. Якби не одне «але»: у міжнародно визнаних кордонах Росія не є сусідом Румунії по Чорному морю; єдиним «мостом» для такого сусідства є тимчасово окупований український Крим.

Сусіди

Питання виходу до Чорного моря залишається одвічним геополітичним тригером. Після 2022 року Росія неодноразово озвучувала плани «вирізати» Південь України, фактично позбавивши її виходу до моря. Такий сценарій дійсно створив би нову форму «сусідства» для Румунії — не з Україною, а з Росією.

Причому з усіма наслідками, які це могло б мати не тільки для України, але й Республіки Молдова, особливо коли поруч окуповане Придністров’я з російським військовим контингентом і базою з військовими запасами в селі Ковбасна, а також сепаратистськими настроями в Гагаузії, де Москва невпинно посилює вплив.

Після того, як у 2023 році Росія вийшла з так званої зернової угоди, саме через територіальні води Румунії, а також частково через логістичні маршрути Молдови, зокрема порти в Джурджулештах, проклали альтернативні шляхи для українського експорту.

Тож для Росії Румунія та Молдова є частинами однієї операційної мапи. Те, що не вдається проштовхувати в Бухаресті відкрито, часто озвучують у Кишиневі, звідки наратив переповзає в румунський публічний простір, і навпаки. Таке механічне перетікання сенсів з однієї країни в іншу, координоване єдиним центром, — простий, але дієвий двигун будь-якої інформаційної кампанії в регіоні. Останній електоральний рік не виняток, починаючи від політичних проєктів Ілана Шора, які просували окремі канали з Румунії, і закінчуючи Джорджеску, якого просували сумнівні журналісти з Молдови.
Доки румунського порту Констанца на західному узбережжі Чорного моря, за 332 км від Босфору. Фото: Wiki/Асaro

Ротація агентів впливу

У перемозі Нікушора Дана так само значну роль відіграли виборці з Республіки Молдова, продемонструвавши приголомшливу мобілізацію. Але паралельно з цим існує й інший контекст.

З цього погляду видається цікавою політична заява з Молдови, яка цілком відповідає російській нав’язливій ідеї про посилення впливу в Чорному морі. І навіть посилює її. Зокрема, лідерка політичного проєкту «Велика Молдова», керованого з Москви олігархом-утікачем Іланом Шором, Вікторія Фортуне закликала повернути молдовські «історичні землі», які нині є невіддільною частиною України.

«Ми хочемо велику Молдову. Потрібно повертати все, що в нас украли: ім'я, історію, мову, вихід до моря», — сказала вона.

Фортуне можна порівняти з добре відомою в Україні румунською сенаторкою Діаною Шошоаке, яка у 2023 році намагалася навіть зареєструвати законопроєкт про повернення історичних румунських земель, які нині входять до складу України.

Вікторія Фортуне. Фото: infotag.md

Ще в лютому цього року той самий меседж про «історичні землі» лунав з уст експрезидента Ігоря Додона. У форматі нібито полеміки з Келіном Джорджеску Додон заявив, що «спірні» українські території насправді не румунські, а... молдовські. Але заява Фортуне видається набагато тоншою маніпуляцією: мова чітко йде про Буджак — територію Одеської області між гирлом Дністра, Дунаєм і Чорним морем.

Заяву Фортуне чудово доповнює той факт, що свою участь у президентських виборах минулого року вона анонсувала з території окупованого Придністров’я, куди багатьом молдовським політикам узагалі зась, ще й на тлі пам’ятника Олександру Суворову — постаті, чия перемога у другій половині XVIII століття, закріплена Кючук-Кайнарджійським мирним договором, уперше надала Російській імперії вихід до Чорного моря. До слова, з розслідування молдовського видання ZDG відомо, що підкуп виборців на користь Фортуне здійснювали через банк, афілійований з Міністерством оборони РФ.

Але й це не все. Така заява видається ще цікавішою у зв’язці з іншими, на перший погляд, непомітними, але синхронними подіями. Ще один політик з орбіти Ілана Шора, Васілє Тарлєв, лідер політичного проєкту «Майбутнє Молдови», провів публічну акцію, під час якої озвучив вимогу припинити приватизацію стратегічних об’єктів — зокрема, Міжнародного порту Джурджулешти на крайньому півдні Молдови, буквально на межі з українським Буджаком, з прямим виходом до Дунаю та, відповідно, до Чорного моря. Саме придбання цього порту минулого року анонсував румунський уряд. Тож йдеться не лише про токсичні реваншистські заяви, аби роздратувати Україну.

Через такі скоординовані дії Росія стимулює суперечку, щоб потім самій з’явитися в ролі «миротворця з розгортанням військової присутності та подальшим закріпленням статусу "гаранта стабільності"». Саме за цим принципом Москва виправдовує окупацію грузинських територій, перебування в Абхазії, Південній Осетії, присутність у Придністровʼї, як і окупацію українського Криму.

Тому Буджак видається логічним продовженням цієї стратегії і ласим шматком, який дав би Росії не лише додаткову присутність у Чорному морі, а й можливість вбити клин між Україною, Молдовою та Румунією, перетворивши регіон на чергову сіру зону й паралельну реальність.

Смислова мішень

Тож у контексті регіональних політичних змін і пожвавлення трампізму серед несистемних політиків доречно взяти до уваги й контекст окремих російсько-американських контактів. Один з перших етапів російсько-американських перемовин наприкінці березня в Саудівській Аравії торкнувся питання безпеки на Чорному морі.

Зокрема, Росія озвучила наміри відновити безпечне судноплавство в рамках ширшого пакету домовленостей про припинення вогню і скасування санкцій, якщо «Вашингтон дасть вказівку Києву погодитися на це».

І було б помилкою недооцінювати імпульси, які одночасно почали виникати в сусідніх країнах навколо Чорного моря, і розцінювати це виключно як реваншистський дискурс. Риторикою про нібито мир й історичну справедливість Кремль тестує через свої мережі новий порядок денний у регіоні, зокрема, про роль критичної логістичної та військової інфраструктури. Саме цей порядок денний просували в Румунії опоненти проєвропейського кандидата і у 2024 році, і на останніх виборах.

Прихильники кандидата в президенти мера Бухареста Нікушора Дана з плакатом «МИ НЕ ХОЧЕМО В РОСІЮ!» та прапорами ЄС під час передвиборчого мітингу в Бухаресті, 11 травня 2025 р. Фото: EPA/UPG

Популістський радикалізм, який лунає з Молдови, і м’які заклики до діалогу від російського дисидента — по суті про одне й те саме. Вустами «ліберального» критика режиму — чи свідомо, чи через укорінену імперську ментальність — звучать ті самі геополітичні обсесії Кремля.

І Кара-Мурза в цій грі не незалежний інтелектуал, а делікатний транслятор стратегічного бачення у країні, де перемогли проєвропейські настрої. А сам факт активізації таких заяв свідчить, що Росії байдуже, хто очолює Румунію. Методичка є для всіх сценаріїв: якби президентом обрали Джордже Сіміона, замість Кара-Мурзи ці смисли озвучував би умовний Дугін, бо президенти змінюються, а цілі залишаються незмінними.

То чи програла Росія в Румунії? Формально так. Але фактично йдеться лише про зміну маски — зміну відвертого натиску на делікатне проникнення. Від виборів у Румунії — до виборів у Молдові, під які саме зараз відбувається чергова адаптація — зміна заяв, але не мети.