4 квітня Національне антикорупційне бюро України оприлюднило фрагменти записів, зроблених у кабінеті заступника Генерального прокурора – голови Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назара Холодницького.
Цього ж дня він та директор НАБУ Артем Ситник по черзі звітують перед парламентом. Керівник САП відкрито відповідає на звинувачення і не приховує наміру протистояти очільникам Генпрокуратури та НАБУ, про що він заявив напередодні в інтерв’ю «Українській правді». Тоді як голова НАБУ демонстративно уникає повторення звинувачень на адресу Холодницького, які він озвучив 30 березня в інтерв’ю «Дзеркалу тижня». Так само уникає публічних коментарів на цю тему Генпрокурор Юрій Луценко та Президент України Петро Порошенко.
Водночас ситуацію навколо протистояння основних антикорупційних органів цього ж дня стримано прокоментував міністр внутрішніх справ і один із лідерів «Народного фронту» Арсен Аваков: «Я не беру участі в конфліктах силовиків». На додаток, фракція НФ тепло зустріла звіт голови САП у парламенті.
На нашу думку, обмін ударами через пресу свідчить про серйозну кризу не лише в особистих стосунках керівників нових антикорупційних органів, а й про те, що ці органи дедалі більше політизуються.
«Акваріумгейт» (записи робилися завдяки підслуховувальним пристроям, закріпленим на акваріумі в кабінеті Холодницького), як ми спробуємо довести далі, – став лише проміжною кульмінацією спроб влади втягнути НАБУ та САП у політичну боротьбу, перетворити їх на зручні інструменти вибіркового і політично вмотивованого правосуддя.
Серйозність поточної ситуації полягає в тому, що тепер і Ситник, і Холодницький, вільно чи мимоволі, більше переймаються власними перспективами і пошуком ситуативних союзників, ніж захистом своїх відомств від зовнішнього політичного впливу і зовнішнього управління їхньою діяльністю.
Перемога у такому протистоянні, яке суперечить логіці антикорупційної політики, що закладалася в основу створення НАБУ і САП, дістанеться котромусь із них дорогою ціною – перетворенням переможця на сателіта однієї із конкуруючих на президентських виборах політичних груп. Проте, на нашу думку, все ще існує можливість зберегти автономію обох антикорупційних органів і не допустити їх поглинання старою системою – політично чи економічно вмотивованим правосуддям.
Розглянемо ситуацію в інституційно-елітному та суспільно-політичному вимірах.
Інституційно-елітний вимір
Ми стверджуємо, що з огляду на суспільні інтереси, НАБУ та САП продемонстрували ефективність наприкінці 2016 – всередині 2017 року. Арешт голови Державної фіскальної служби, «справа бурштинових депутатів» (конкретні звинувачення, висунуті депутатами з правлячих коаліційних фракцій БПП та НФ) давали надію на те, що нові антикорупційні органи можуть встояти проти політичного тиску і робити свою роботу незалежно та якісно.
Внаслідок цього могла відбутися мобілізація опору не лише з боку політичних сил, які в НАБУ та САП побачили загрозу своєму існуванню тобто загрозу усталеним схемам тіньового розподілу влади та державних ресурсів. Достатньо мотивів для атаки на «нових антикорупціонерів» мали й «старі» (нереформовані) правоохоронні органи – СБУ та Генпрокуратура.
Для них (їхнього керівництва вищої ланки) зростання суспільної і, як наслідок, політичної ваги НАБУ і САП загрожувало втратою ексклюзивних прав і привілеїв. Зокрема, СБУ мала втратити монополію на супровід прослуховування та інші негласні дії, в першу чергу, у політичній сфері. А Генпрокуратура взагалі могла втратити все – від здатності здійснювати протекцію помітному і прибутковому бізнесу (справа «діамантових» прокурорів) до здатності бути корисною вищому керівництву, коли цього потребує політична ситуація (справа Мартиненка).
Швидше за все, у 2017 році інтереси «старих» силовиків та окремих представників найвищих посадових осіб збіглися, що дозволило розпочати активні заходи, спрямовані на дискредитацію та інституційне руйнування НАБУ та САП.
Факти свідчать про те, що найбільш вразливою до «активних заходів» виявилося НАБУ. Спочатку директора НАБУ помічають у сумнівних діях, пов’язаних із розголошенням інформації журналістам. Далі, завдяки «справі Пімахової», під «ковпаком» СБУ та Генпрокуратури опиняються найцінніші ресурси НАБУ – мережа агентів та система ведення оперативно-розшукових дій. Опісля продовжується тиск на самого Ситника з використанням погроз щодо призначення авдитора НАБУ та оцінки усіх його дій як керівника.
Наважимося припустити, що восени 2017 р. директора НАБУ поставили перед вибором: або співпраця зі зв’язкою СБУ – Генпрокуратура, або початок процесу його відсторонення, що супроводжуватиметься публічною дискредитацією. «Першою ластівкою» можливої співпраці в трикутнику НАБУ – Генпрокуратура – СБУ міг стати арешт сина Авакова у «справі рюкзаків». В усякому разі ключові докази, на які спиралося НАБУ, були начебто здобуті під час оперативних заходів СБУ, а Генпрокуратура демонстративно утрималася від коментарів дій «нових антикорупціонерів», попри те, що ця справа перебувала там у 2015–2016 рр. Втім, ефективне використання цієї справи потребувало повної згоди керівника САП або принаймні контролю над безпосередніми виконавцями. Проте Н. Холодницький чітко заявив, що не дозволить політичного використання цієї справи.
Внаслідок непоступливості САП «справа рюкзаків» принесла її ініціаторам більше політичних втрат і ризиків, ніж здобутків: НФ стала «уважнішою» до законодавчих ініціатив Банкової (опір закону про деокупацію різко впав і закон було ухвалено в редакції, що розширює повноваження президента), проте більш самостійною в питанні майбутньої президентської кампанії.
Отже, створення «замкнутого циклу» керованої та вибіркової боротьби з корупцією потребувало встановлення контролю й над САП. Якщо вірити Ситнику, до «активних дій», зокрема прослуховування проти Холодницького вдалися лише у березні, однак сам Холодницький припускає, що подібні дії проти нього могли початися ще в грудні.
Наразі у публічній площині, зокрема з подачі Ситника, відбувається спроба пов’язати дискредитацію Холодницького із «справою Труханова» – мера Одеси, який помічений у зв’язках із сепаратистами та організованою злочинністю. На додаток очільника САП пов’язують із начебто кримінальними справами проти депутата НФ Георгія Логвинського, спробою захистити непопулярну екс-голову НАЗК за квотою НФ Наталією Корчак та особами, які намагалися підкупити екс-волонтерку та в.о. міністра охорони здоров’я Уляну Супрун.
Вибірка сюжетів ніби має показувати, що Холодницький своїми діями допомагає особам, які за поверховими стереотипними характеристиками (сепаратист-мафіозі, депутат-корупціонер, неефективний чиновник, корумпований бізнесмен), нічого, крім осуду та огиди, не можуть викликати у широкого загалу. Таким чином, будь-які подальші дії керівника САП потрапляють у негативний інформаційний контекст.
Проте у низки спостерігачів («Лівий берег», «Дзеркало тижня») виникають запитання, чому керівники НАБУ та Генпрокуратури одразу не почали кримінальне переслідування Холодницького, а вдалися до поєднання публічного тиску з інструментами внутрішньо бюрократичної боротьби (через кваліфікаційно-дисциплінарну комісію прокурорів). З огляду на це, виникають сумніви щодо мотивації таких дій Луценка та Ситника, до чого одразу намагається привернути увагу й Холодницький.
Як наслідок, «нові антикорупційні» органи занурюються в міжусобну боротьбу, тоді як «старі» демонструють «досягнення» (реанімація справи про «вишки Бойка», «справа Савченко-Рубана»).
На додаток, ситуацію відкритого протистояння намагаються використати конкуренти Банкової з «Народного фронту», шукаючи можливість запобігти звільненню Холодницького. Вони можуть обґрунтовано побоюватися, що, особливо після втрати впливу в НАЗК, підпорядкування САП трикутнику НАБУ – Генпрокуратура – СБУ дуже швидко призведе до нівелювання їхнього політичного впливу і залишить їх без маневру напередодні президентських виборів.
Тим часом, Банкова не зупиняється перед відвертою демонстрацією своєї сили стосовно політичних опонентів. Зокрема, депутат БПП 4 квітня оприлюднив лист від НАБУ (датований 28 лютого), в якому керівництво цього органу давало згоду на перевірку інформації ЗМІ щодо отримання Юлією Тимошенко коштів на фінансування виборчої кампанії 2010 р. від страченого лідера Лівії М. Каддафі.
Отже, доводиться стверджувати, що правоохоронна діяльність стає інструментом політичної боротьби, коли найбільш бажаним результатом є не відновлення законності чи справедливості, а медійний резонанс, розрахований на здобуття політичних балів чи завдання репутаційних втрат суперникам.
Зокрема, у грудні 2017 р. Генпрокуратура оприлюднила уривки з перехоплених розмов, що їх нібито вели лідер «Руху нових сил» М. Саакашвілі та бізнесмен С. Курченко, екс-гаманець сім’ї В. Януковича, про можливу співпрацю задля повалення українського уряду. У березні в парламенті було продемонстровано таємно записані аудіо- та відео-свідчення, в яких народний депутат Надія Савченко вела розмови про насильницьке захоплення влади з військовими спецпідрозділів ГУР Міноборони. У квітні Генпрокуратура і НАБУ оприлюднюють записи Холодницького.
Зрозуміло, що вище перелічені кейси є різними (особливо справа Савченко), проте, з політичного погляду, таке вибіркове оприлюднення матеріалів оперативно-розшукової роботи свідчить про розмивання меж між незабороненими і незаконними методами політичної боротьби.
Політизація нових антикорупційних органів у часі збігається із процесами фіктивного оновлення судової влади, про що відкрито заявили Громадська рада доброчесності та РПР після низки інцидентів із формуванням Верховного Суду та роботою Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Отже, на додаток до дискредитації антикорупційних органів може відбутися перезаснування мереж лояльності, які пов’яжуть суддівський корпус із політичними силами та лідерами, які контролюють процес судової реформи.
Найгіршим, з точки зору збереження демократії та верховенства права в Україні, може стати сценарій формування цілої вертикалі правоохоронних, спеціальних та судових органів, яка дозволить створити видимість правосуддя у випадках політичного переслідування. Саме така вертикаль дозволяє визначити результат виборів задовго до дня голосування.
Суспільно-політичний вимір
На тлі відносної та крихкої соціально-економічної стабілізації найбільш важливими темами, які дебатуватимуться під час виборів президента та парламенту, будуть європейський вибір та політика інтеграції, деокупація Донбасу та досягнення сталого миру, продовження реформ і боротьби з корупцією, відновлення соціального захисту та добробуту громадян.
Остання позиція є ключовою, оскільки саме соціально-економічні проблеми найбільше хвилюють українців. Ця тема є також надзвичайно вигідною та сприятливою для політичних сил і лідерів, які позиціюються як опозиція. Зокрема, йдеться про «Батьківщину», Радикальну партію та Опозиційний блок.
Проте ця перевага може перетворитися на вразливе місце, якщо сили, які контролюють уряд, продемонструють досягнення, що будуть визнані суспільством. Зокрема, більшість громадян підтримує курс на інтеграцію в ЄС. Більшість громадян в усіх регіонах прагне миру і схвалить дії, які його принесуть не надто дорогою ціною і не надто тяжкими поступками Росії. Зрештою, більшість громадян наполягає на покаранні винних та боротьбі з корупцією у владній верхівці країни.
Оскільки мир на Донбасі навряд чи залежить від зусиль України, можна припустити, що основну ставку у боротьбі за збереження влади чинний Президент зробить саме на антикорупційну боротьбу. У разі встановлення ефективного контролю над системою органів, які здатні забезпечити супровід антикорупційних справ від оперативних дій до вироків, глава держави отримує можливість продемонструвати результати, на які так довго чекає суспільство. З іншого боку, зважаючи на політичну біографію його основних суперників, саме боротьба з корупцією дає змогу досить швидко знизити їхні шанси на перемогу.
Водночас на заваді створенню силової вертикалі та її політично вмотивованим діям можуть стати відомі суспільні діячі, групи чи інститути, які мають суспільну довіру, прагнуть змін, але не хочуть з різних причин вступати у союз ні з нинішнім керівництвом держави, ні з його основними суперниками. Критичною є роль громадянського суспільства, його здатності протидіяти сценарію саморуйнування владних інституцій та суспільства загалом. Враховуючи досвід демократичного руху українського суспільства з кінця 1980-х і до сьогодні, варто посилити тиск і на владу, і на опозицію.
Активне громадянське суспільство має поставити ультиматум перед політичними силами, які претендують на статус демократичної опозиції, щодо об’єднання. Проте не навколо «єдиного кандидата», а довкола єдиного плану дій: чіткого, з визначеними часовими рамками переліку кроків та рішень, які треба приймати, щоб вирішувати нагальні суспільні питання, що непокоять людей і дозволять Україні вистояти у протистоянні з Росією. Це дасть змогу змінити зміст дискусії в суспільстві. Якщо це вдасться, популісти поступово почнуть втрачати свій вплив.
Необхідно також активно підтримувати, у тому числі конструктивною критикою і реалістичними рекомендаціями, притомних представників влади, які ще намагаються проводити реформи чи виправляти помилки.
Нарешті, дуже важливо, попри дедалі слабші можливості, продовжувати переконувати Президента в тому, що в нього є ще шанс увійти в історію державним діячем, який створив нові інституції та забезпечив проведення чесних і прозорих виборів в умовах війни. Нагадати про його мрію стати колись депутатом Європарламенту від України – члена ЄС. Переконувати в тому, що ця мрія може стати реальністю, якщо він просуватиме реформи вперед і буде готовий до справжньої, а не удаваної боротьби з корупцією.
