Женевські переговори: про роль військових за столом і ризики для України – Марія Золкіна

Останній раунд переговорів у Женеві між Україною, Росією та США привернув увагу через зміну складу делегацій. До американської команди долучилися військові високого рівня. Росію цього разу представляв помічник Путіна,  псевдоісторик Володимир Мединський. Українська сторона також адаптувала свою переговорну групу до нових умов. На цьому тлі лунають припущення, що переговорний процес можуть використати для перенесення акценту з політичних гарантій на військові параметри врегулювання, а під виглядом технічних домовленостей – схилити Київ до поступок на лінії фронту.

Політична аналітикиня, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Марія Золкіна вважає, що сама поява військових у переговорах є ключем до їх розуміння. Про це вона сказала в інтерв’ю 5 каналу.

За її словами, логіка будь-якого переговорного процесу проста: якщо за стіл сідають не лише дипломати, а й військові, то в центрі обговорення – питання, пов’язані з лінією фронту.

«Коли ми заявляємо, що плануємо стояти там, де стоїмо, але водночас відправляємо на переговори людей, які говорять не про політичні питання і не про гарантії безпеки – адже це сфера дипломатів, – а направляємо військових, це означає, що ключовим елементом обговорення за зачиненими дверима є саме військові питання», – пояснила Марія Золкіна.

З військової точки зору поява американських генералів може мати два пояснення. Перше – технічне: можливу фіксацію лінії розмежування та її подальший моніторинг. За попередніми планами, контроль за дотриманням домовленостей має здійснюватися за допомогою дронів і супутникових систем, причому відповідальність за це готові взяти на себе саме США.

«Це технічна частина переговорів, де участь військових із їхнього боку виглядає логічною», – каже вона.

Втім, за словами експертки, є й друга, значно ризикованіша складова – можливе розведення сил.

«Основний ризик полягає у тому, що під розмови про фіксацію лінії розмежування може йтися про відведення українських військ – якщо не з усіх 30% контрольованої частини Донецької області, то принаймні з окремих її ділянок. Американці вважають, що їхнього онлайн-моніторингу буде достатньо навіть у разі зміни позицій. Але це дуже небезпечне припущення», – застерігає експертка.

Марія Золкіна скептично оцінює ефективність такого формату контролю.

«Весь міжнародний досвід врегулювання конфліктів показує, що працює тільки стримування – коли сили перебувають на місці і фізично розбороняють сторони. В усіх інших випадках бойові дії спалахують з новою силою, якщо є дисбаланс», – пояснила вона.

Марія Золкіна також  наголошує, що сигнали про можливу «вільну економічну зону» чи «демілітаризовану територію» можуть означати зміну статус-кво.

«Є великий ризик і достатньо висока ймовірність, що під гаслами вільної економічної зони ми будемо говорити про розведення сил не на користь України, принаймні на частині тієї Донецької області, яку ми досі контролюємо», – вважає аналітикиня.

Якщо українські підрозділи відійдуть із невигідних позицій, жодна «вільна економічна зона», за її словами, не зупинить російське просування.

На думку Марії  Золкіної, у трикутнику «Росія – Україна – США» Вашингтон виходить із тієї логіки, що примушувати можна саме Україні  і саме на  Україну треба тиснути. Водночас системного тиску на Москву, за її словами, немає. Навіть оголошені санкційні ініціативи часто не реалізуються повною мірою або мають винятки. Експертка пов’язує це не з прагматичними розрахунками, а зі світоглядом Дональда Трампа:

«Це ірраціональний, непрагматичний розрахунок, хто має поступатися. Росія в його картині світу – глобальний гравець, від якого залежить доля світу», – каже аналітикиня.

У такій логіці саме Україна розглядається як сторона, яка має піти на компроміс.

Водночас, попри ризики і скепсис, Україна не виходить із переговорного процесу і намагається маневрувати, уникаючи нав’язаних рішень – політичних, територіальних чи економічних. Причина – не лише у відносинах зі США, а й у позиції Європи, акцентує Марія Золкіна.

«Ключова причина, чому ми вимушені в це грати, – тому що наші союзники, тобто Європа, в це грають», – стверджує вона.

Аналітикиня переконана, що у Європейського Союзу є фінансові можливості підтримувати Україну та зміцнювати власну оборону. Проблема – у нестачі політичного лідерства та готовності до відкритої конфронтації зі США.

Європа перебуває у стані «цивілізованого розлучення» з Вашингтоном – стратегічна дистанція зростає, але до жорстких рішень справа поки не доходить.

«Є політичне розлучення по лінії Атлантики. Але це ще не той рівень брутального відстоювання позиції, який дав би Україні можливість повністю спертися на Європу», – акцентує аналітикиня.

Європейські столиці не готові до масштабної економічної війни зі США – тарифів, санкцій проти компаній, втрат на інших ринках. Це стримує їх від більш рішучої лінії.

Водночас експертка бачить поступові зміни. Після Мюнхенської безпекової конференції стало очевидно, що трансатлантична єдність більше не є безумовною. Європа шукає альтернативні баланси, зокрема через активізацію контактів із Китаєм.

Важливим сигналом Марія Золкіна називає ідею, озвучену Каєю Каллас, щодо необхідності включити до майбутньої угоди питання скорочення чисельності російської армії.

«Європа програє як лідер і як подушка безпеки для України через брак ініціативи. Вона весь час лише реагувала на пропозиції Росії чи США, їздила вмовляти Трампа, їздила пропонувати свої сили запевнення на випадок, якщо буде перемир'я, але системно пропозиції миру і бачення цього у Європи не було», – зазначила експертка.

Лише формування власного бачення миру та чітких вимог до Росії може змінити баланс.

На цьому тлі дії Києва експертка оцінює як вимушене, але раціональне маневрування. Україна демонструє готовність до переговорів, щоб не бути звинуваченою у зриві процесу, водночас намагаючись виграти час – передусім для того, щоб Європа стала більш самостійним і рішучим гравцем.

«Коли в Європи з’явиться власна системна пропозиція миру і чітке бачення врегулювання, тоді Україна зможе дозволити собі відверто заявити, що перебуває зі Сполученими Штатами по різні боки не лише Океану, а й у підходах до російсько-української війни», – підсумувала Марія Золкіна.

Поки ж переговори в Женеві – це не лише про лінію фронту, а й про переформатування трансатлантичного світу, у якому Київ змушений балансувати між тиском Вашингтона та обережністю Європи.