Завдання «добити» Зеленського не стоїть – Олексій Гарань
А у президента залишається шанс повернутися в історію із знаком «плюс»
Колонка підготовлена автором за ефіром на Radio NV «Зеленський вперше захитався у владі. Ми маємо терміново діяти, щоб уникнути катастрофи»
Не стоїть завдання «добити» Зеленського. Якщо змусити його піти, виконувачем обов’язків стане Руслан Стефанчук. Вибори провести неможливо. Оптимальний варіант — впливати на президента, домагатися створення уряду, який матиме довіру і парламенту, і суспільства, та повернення до Конституції, за якої президент не керує урядом, а прем'єр-міністр виконує самостійну політичну функцію.
Людину, як Андрій Єрмак, з таким прагненням до монополізації влади та з такою безмежною президентською довірою, знайти навряд чи можливо. Тому сама по собі нова кандидатура глави ОПУ вже може бути кроком уперед. Але, повторюю, питання не стільки у прізвищах, скільки в підходах і самій системі.
До речі, коли Фонд «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва наприкінці весни 2022-го проводив опитування і запитував, кому ми передусім завдячуємо, що вдалося відбити наступ росіян на Київ, на першому місці люди поставили українську армію, на другому — український народ загалом, на третьому — волонтерів, і лише на четвертому — президента як інституцію. І це базовий принцип: влада має спиратися на народ, а не на вузьке коло з кількох «менеджерів».
Система, збудована останніми роками, почала сипатися
Не варто бути ідеалістами: багато залежить від особистих поглядів президента Зеленського — від того, як він бачить себе і свою роль. Відомо, що у 2019 році він сприймав себе як месію. Потім зіштовхнувся з реальністю, зрозумів, що «закінчити епоху бідності вже завтра» не вдасться, що популістські обіцянки не вдасться виконати, а «просто припинити стріляти» з Путіним не працює. Принаймні, завдяки цьому, його месіанство стало «просідати». Але з початком війни, коли президент зайняв правильну позицію і коли українська армія здобула перші великі перемоги, тенденції до месіанства лише посилилися.
Тепер важливо, як він сам трактуватиме нову ситуацію. Як особисту поразку? Як «провокацію» від Петра Порошенка, Ігоря Коломойського, американців чи росіян? Це критично важливо. В його заявах ми бачимо правильні заклики до єдності, але водночас — переміщення відповідальності на тих, хто викриває проблеми в системі, а не на тих, хто її створює. І йому буде непросто це переосмислити. Чи зможе — не знаю.
У будь-якому разі система, збудована останніми роками, почала сипатися. Ми бачимо процеси у фракції «Слуга народу» — вони теж розгублені. Це не означає, що у разі спроби повернути стару модель, Зеленський не зможе контролювати свою фракцію. Це можливо, але буде дедалі важче, і рано чи пізно ця модель зламається.
А поразка у війні означатиме, що в історію він увійде аж ніяк не героєм, а геть навпаки. Та ще й з питаннями про готовність до війни і крадіжками «5−6 менеджерів». Але є й вихід. Важкий вихід. Чесна і відверта розмова із суспільством, політичний діалог, готовність змінитися самому і визнати власні помилки, бодай перед самим собою.
А чи сприймуть це суспільство і політичні опоненти? В історії і не таке бувало. Нельсон Мандела і його тюремники. Іцхак Рабін і Ясір Арафат, подолання диктатури військових у Бразилії. У нас до такого, дякувати Богові, не дійшло. Але й наша історія, вже незалежної України, повна компромісів заради виходу з кризи, починаючи від мирного переходу до незалежності, конституційної реформи під час Помаранчевої революції, виборів як засобу мирного вирішення криз.
Тож шанс залишається. Перший крок зробили НАБУ і САП. Другий крок — за президентом. Третій — за опонентами. Такий шлях суспільство підтримає.
