Від «священної війни» до гібридної агресії: РПЦ у стратегії Кремля
Зарміна Заріфі,
студентка 4-го курсу Київського столичного
університету ім. Бориса Грінченка,
практиканка Фонду "Демократичні ініціативи"
Суспільне сприйняття релігії: між довірою та політизацією
Після 2014 року релігійна риторика в росії набула нового політичного значення. Якщо раніше вона переважно виконувала функцію символічної підтримки державної ідентичності та легітимації влади, то з початком російської агресії проти України стала інструментом виправдання війни. Концепт «священної війни», що апелює до захисту православ’я та «традиційних цінностей», поступово інтегрувався у наративи, які легітимізують зовнішню агресію та внутрішню мобілізацію. Російська православна церква в цьому процесі виступає не лише моральним коментатором подій, а інституційним учасником гібридної політики Кремля. Через сакралізацію війни релігійна риторика перетворюється на інструмент стратегічного впливу – як всередині росії, так і за її межами.
Українські соціологічні дослідження показують, що релігійна тема залишається важливою й неоднозначною в суспільстві. На початку 2015 року 44% українців називали себе прихильниками УПЦ Київського Патріархату, а лише 21% – УПЦ Московського Патріархату. При цьому довіра до церкви традиційно висока – довгий час вона лідирувала серед усіх інститутів (поступившись у 2015-му лише волонтерському руху). Наприклад, навесні 2015-го баланс довіри-недовіри до церкви становив +44%.
Згідно з дослідженням Фонду «Демократичні ініціативи», 63% довіряють церкві (тоді як 25% не довіряють) – це більше, ніж до волонтерів та громадських організацій (близько +38%). Однак нині значна частина суспільства скептично ставиться саме до УПЦ (МП): лише 11% вважають, що УПЦ (МП) «допомагає» Україні, натомість більшість оцінює її діяльність як сприяння російській агресії. Соціологи також зауважують: серед всіх питань релігія цікавить переважну більшість населення мало, і ті, кого вона хвилює, здебільшого ставляться до церкви як до політичного, а не суто релігійного явища.
Ідеологія «священної війни» та риторика «традиційних цінностей»
Кремлівська пропаганда системно апелює до релігійних мотивів, репрезентуючи війну проти України не як політичний чи воєнний конфлікт, а як «священну» або «метафізичну» боротьбу. У такій рамці насильство виводиться за межі раціональної оцінки й переводиться у площину морального обов’язку. Патріарх Кирило прямо формулює цю логіку, стверджуючи: «Прощення без справедливості є капітуляція і слабкість… усе свідчить про те, що ми увійшли в боротьбу, яка не фізична, а метафізична». Таким чином воєнні дії подаються як захист «Божої правди», а не як акт агресії.
Подібну функцію виконує і риторика ідеології «Русского міра» Александра Дугіна, який описує війну як «священну війну з західною цивілізацією». У його інтерпретації конфлікт набуває екзистенційного виміру: війна нібито «повертає» росіян до «Святої Русі» та їхнього «споконвічного матричного дому». Апеляція до «традиційних цінностей» у цьому дискурсі слугує інструментом поляризації, де Захід постає як сила морального руйнування, а росія – як сакральний захисник. У результаті агресія проти України легітимується не лише політично, а й світоглядно, що значно ускладнює її сприйняття як порушення міжнародного права.
У риториці Кремля «захист православ’я» став одним із центральних ідей. Як зауважує в.о. виконавчого директора Фонду «Демократичні ініціативи» та безпековий аналітик Тарас Жовтенко, нинішня влада також грається на релігійних темах: «одна з центральних ідей Путіна – захист православ’я (що підняли ще з руїн Югославії) – знову актуалізована у зв’язку з подіями в Україні… її руйнівний потенціал глибоко недооцінено. Деякі з пропагандистських формул Москви дедалі більше нагадують воєнно-месіанські промови ісламістів, адаптовані під російське православ’я». Іншими словами, релігія використовується як потужний інструмент ідеологізації: захоплення «традиційними цінностями» подається як сакральний меседж, що підживлює наратив російського вторгнення.
Російська армія навіть збудувала собі власний «Патріарший собор Воскресіння Христового» в парку «Патріот», підкреслюючи поєднання воєнної та релігійної символіки
Пропагандистська роль церковних структур
РПЦ і підконтрольна їй УПЦ (МП) активно підтримують державний наратив: священики благословляють солдатів, капелани працюють на фронті, церковні служби прославляють спецоперацію. Наприклад, у березні 2022 року Кирило подарував голові Росгвардії Віктору Золотову ікону, щоб «надихнути» добровольців на захист Батьківщини. Відому фразу Кирила «Прощення без справедливості – капітуляція» він вживає для виправдання війни як «суто духовної» боротьби. Паралельно УПЦ (МП) поширює кремлівські тези серед вірян: її керівництво апелює до любові до Батьківщини й «нерозривності з росією», нехтуючи наказом патріарха Філарета не виходити на служби, відколи почалася війна.
Експерти Фонду «Демократичні ініціативи» відзначають підривну роль УПЦ (МП) як структури спецслужб. Виконавчий директор Фонду Петро Бурковський наголошує: «російська православна церква… перетворилася на філію КДБ… залишається такою й донині» – і «церква, яка називає себе УПЦ (МП), залишається під контролем РПЦ, яка цілковито підконтрольна Федеральній службі безпеки». За його словами, ФСБ – «основа путінської влади», і через церковну структуру росія десятиліттями намагається дестабілізувати Україну. Історія з обшуками у Лаврі лише підтверджує цей зв’язок, адже Служба безпеки виявила докази участі російських диверсантів під прикриттям паломників і священнослужителів.
Конкретні приклади церковної пропаганди вражають. Так, на початку серпня 2023 року у Валаамському монастирі з’явилася фреска, де російський солдат з буквою «Z» на руці перев’язує пораненого українського військового в сорочці із синьо-жовтою пов’язкою. Цей сюжет – прямо з державного телесюжету – став символом «сакрального» героя (росіянина) і «жертви» (українця) під духовним покровом «Несотворного Спаса». Подібні ідеологізовані сюжети нав’язуються й на псевдозахідному напрямку: наприклад, Фонд «Демініціативи» застерігав, що РПЦ прагне «узаконити присутність» капеланів у російській армії, щоб виступати «свідком» і заперечувати воєнні злочини під гаслом «солдати-християни».
Механізми підривної діяльності РПЦ та УПЦ (МП)
- Настанова священиків благословляти військових та «світити зброю», прославляючи війну як «метафізичну битву».
- Ідеологічні наративи про «традиційні цінності» – акцент Кирила і Дугіна на «святій війні» проти розпусного Заходу.
- Активна присутність церковних капеланів на фронті та у гарнізонах, зручним «ідеологічним плацдармом» для ФСБ (про це відкрито говорять правоохоронці).
- Поширення пропагандистських образів – від «Z»-символіки на фресках до цитування антизахідних висловлювань в акафістах тощо.
Усі ці елементи створюють ланцюг, де церква стає складовою гібридної війни: вона легітимізує агресію духовно, деморалізує українців символами і використовується спецслужбами для інформаційної війни.
Приклад військового капелана на фронті: ще у Першу світову війну священики надавали духовну підтримку військовим на полі бою
Сучасні російські капелани виконують аналогічну роль, але на боці агресора
Міжнародна експансія РПЦ як елемент гібридної політики Кремля
РПЦ давно використовується як інструмент зовнішньої політики росії за межами України.
У традиційно православних країнах регіону, особливо в Сербії, Москва спирається на історичні, етнічні і релігійні зв’язки. За даними США, росія «довго підтримувала своїх слов’янських православних союзників у Сербії та інших країнах» Балкан. Аналітики додають: ключовим партнером РПЦ у регіоні є Сербська Православна Церква, тісно пов’язана з державною владою Сербії. СПЦ контролює також парафії у Боснії (Республіці Сербській), Чорногорії, Хорватії та Косово, тож через Белград російський вплив «спадає» і шириться Балканами. Наприклад, тисячі сербів і боснійців-православних публічно підтримували Путіна весною 2022-го, коли Україна шукала міжнародної солідарності.
У віддалених регіонах РПЦ раптово отримала потужну підтримку Кремля. За повідомленням Bloomberg, за останні роки РПЦ «різко збільшила присутність в Африці» – з майже нульової до як мінімум 34 країн, де вже зареєстровано понад 350 російських парафій і громад. Зростання відбулося переважно за рахунок переходу іноземних священиків та громад під «московський» канон. Експерти пояснюють: оскільки росіяни не можуть конкурувати в Африці економічно проти Заходу і Китаю, Москва «робить ставку на інші інструменти – релігію, культуру та мову». Така тактика дозволяє посилити прихильність авторитарних режимів і консервативних еліт до Кремля. За словами дослідників, ця стратегія вписується у загальну концепцію, згідно з якою росія позиціонує себе «захисником багатополярного світу і традиційних цінностей проти західного впливу».
У Західній Європі РПЦ шукає вплив через православні громади та культурні зв’язки. Зокрема, Москва ініціювала створення власного «європейського екзархату» для російських парафій у Франції, Італії та інших країнах, часто конкуруючи з автокефальними місцевими церквами. Аналітики відзначають, що РПЦ стала «інструментом просування російських інтересів не тільки в ближньому зарубіжжі, а й у всіх державах, де є православні християни». На практиці це проявляється у фінансуванні грандіозних церковних проєктів (наприклад, майбутньої російської церкви в Парижі), а також у політичних скандалах із зарубіжними священиками, які підтримують кремлівські наративи.
Позиція експертів
Як підсумовує Петро Бурковський, РПЦ у сучасній росії – це «не духовна контора», а «ключовий інструмент режиму»; у гібридній війні церква стає засобом «м’якого впливу» і прикриття для оперативних заходів. За спостереженням Тараса Жовтенка, церковні меседжі «не відкидають війни, а, навпаки, прагнуть освячувати її божественною місією». Він застерігає, що світогляд патріарха Кирила нагадує «психологічну установку ядерного збройного конфлікту» і підсилює мілітаристські настрої у суспільстві.
«Церква несе великий ризик, коли стає на боці агресора, – зазначає Тарас Жовтенко. – Кремль уміло використовує релігію у гібридній війні: захищаючи «традиційні цінності», він проводить пропаганду не в радикально-шахових тонах модерну, а через релігійні образи й месії. Наслідком є те, що частина людей починає вірити у «священну місію» агресії. Це посилює напругу й ускладнює зусилля по деескалації. Тому роль РПЦ – не просто духовна, а чимало в чому політична та військова».
Висновки
Російська православна церква виконує в гібридній війні проти України кілька функцій одночасно: вона духовно легітимізує агресію, проводить пропаганду під прикриттям сакральних символів і допомагає Москві поширювати свій вплив за межами росії. Українське суспільство реагує на це обережно: на думку аналітиків, більшість українців не сприймають УПЦ (МП) як «свою» церкву, а бачать у ній елемент російського контролю.
Для збереження внутрішньої безпеки експерти радять не ігнорувати церковні зв’язки з режимом, проводячи моніторинг діяльності капеланів, реагуючи на пропагандистські матеріали та відстежуючи потоки фінансування. Українська держава вже почала відмежовуватись: ухвалені закони визнають УПЦ (МП) такою, що підпорядкована Москві, і забороняють «неканонічні релігійні організації» (тобто ті, що на користь агресору). Але остаточну безпеку дасть не заборона церкви, а зміцнення національної ідентичності та громадянського суспільства, що не піддаються ідеологічним маніпуляціям РПЦ.
