Як формувалася українська ідентичність і закладалися основи української політичної нації – погляд Олексія Гараня
У Музеї війни відбулося публічне обговорення «Українська ідентичність під тиском російської імперськості: минуле і теперішнє», під час якої історикиня Тетяна Швидченко, доцентка кафедри загальноосвітніх дисциплін Зіґмунд Фройд Університету Україна, розповіла про формування української ідентичності у ХХ столітті та про головні напрями російських атак на українську державність, мову, історичну пам'ять і суспільні інститути, а професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Олексій Гарань зосередився на процесі формування української політичної нації та суспільних змінах, які привели до нинішнього рівня громадянської самоідентифікації українців.
Докладніше зупинимося на ключових тезах виступу Олексія Гараня.
На думку науковця, поширене сьогодні уявлення про те, що українці протягом століть безперервно йшли до незалежності, значно спрощує реальну історію.
«Ми зараз часто маємо тенденцію представляти нашу історію як те, що українці сторіччями боролися за свою незалежність. Ні, так не було. Українська нація формувалася, це був дуже складний процес. Були різні проєкти, була боротьба різних проєкцій», – зазначив він.
Як приклад Олексій Гарань навів історію Української Народної Республіки. За його словами, навіть лідери УНР не відразу дійшли ідеї повної державної незалежності.
«Лише в Четвертому Універсалі вони дозріли до проголошення незалежності. Перші універсали – це не незалежність», – нагадав він.
Водночас важливі процеси формування української ідентичності відбувалися не лише в добу визвольних змагань, а й у радянський період. Олексій Гарань звернув увагу на наслідки політики українізації 1920-х років, яку більшовики були змушені проводити як відповідь на український національний рух.
За його словами, саме тоді відбулися зміни, що мали довготривалий вплив на розвиток українського суспільства.
«Міста в Україні, які раніше були російськими, польськими, єврейськими, переважно стали українськими за складом. Українське місто заговорило українською мовою», – зазначив Олексій Гарань.
Він наголосив, що саме в цей період українці перестали бути переважно селянською нацією. Сформувалася українська інтелігенція, українське робітництво, а сама українська ідентичність виявилася значно стійкішою, ніж очікувала радянська влада.
Хоча вже в 1930-х роках почався відкат і репресії проти багатьох діячів українізації, закладені тоді процеси продовжували впливати на суспільство аж до розпаду СРСР.
«Те, що тоді було зроблено, і я, до речі, не кажу, що це зробили більшовики, це зробили так звані націонал-комуністи, переважно колишні боротьбісти, які проводили цю політику і потім самі були репресовані… Але те, що було закладено в період українізації, виявилося настільки потужним, що діяло як чинник аж до розпаду Радянського Союзу», – переконаний науковець.
Саме тому, за його словами, українська ідентичність збереглася навіть в умовах масштабної русифікації.
«Це було усвідомлення того, що ми все одно українці, навіть якщо говоримо російською мовою», – сказав він.
До моменту проголошення незалежності Україна, за словами науковця, підійшла далеко не такою, як її часто уявляють сьогодні. Більшість громадян не були ані переконаними націоналістами, ані антикомуністами і просто не уявляла життя поза межами Радянського Союзу.
У цей час надзвичайно важливу роль відіграла поява Народного Руху. Причому успіх Руху був пов'язаний не лише з колишніми дисидентами. Велику роль відіграли письменники і так звані комуністи-реформатори, які допомогли легітимізувати нові політичні ідеї для значної частини населення.
«Ідеї, які згодом привели до створення Народного Руху, почали звучати ще у 1988 році. Вони виникали у Львові, Києві та інших містах. Однак якщо на Західній Україні спроба створити Демократичний фронт була доволі потужною, хоч і була задавлена, то в Києві подібні ініціативи довго не мали успіху. Ситуація змінилася тоді, коли ідею Руху проголосили в Спілці письменників України, серед членів якої було чимало комуністів. Тому, коли за цю справу взялися письменники, серед яких було багато комуністів, це стало своєрідною легітимацією ідеї Народного Руху. Адже цих людей не сприймали як антикомуністів чи антирадянщиків, як провідників якогось «злого імперіалізму Заходу». Саме участь комуністів-реформаторів дозволила багатьом людям, зокрема в русифікованих містах, сприйняти і підтримати ідею створення Народного Руху», – пояснив він.
Олексій Гарань закликав не забувати і ще про одну силу, яка рідко опиняється в центрі уваги істориків, – робітничий рух сходу України.
«Шахтарі не пішли за Москвою. Шахтарі зрештою повірили в ідею незалежної України», – наголосив він.
На його переконання, успіх проєкту незалежної держави був би неможливим без інклюзивного підходу до формування громадянської спільноти.
Саме тому одним із ключових рішень стало ухвалення закону про громадянство, який базувався на так званому «нульовому варіанті». На відміну від деяких інших пострадянських держав, Україна не висувала додаткових вимог щодо мови, походження чи терміну проживання.
«Всі, хто проживає на території України, можуть стати громадянами України. Ми не питаємо вас про мову, не питаємо про етнічність», – нагадав Олексій Гарань логіку тогочасного рішення.
На його думку, саме тоді почали закладатися основи сучасної української політичної нації.
Вона, за словами науковця, базується не на етнічному походженні, а на громадянській лояльності до держави.
«Будь-хто може бути членом української політичної нації. Незалежно від вашого етносу, незалежно від вашої мови. Критерій простий: це моя батьківщина, я є громадянином цієї держави і готовий її захищати», – зазначив він.
Спираючись на дані соціологічних досліджень, Олексій Гарань показав, як ця модель поступово утверджувалася в українському суспільстві протягом останніх десятиліть.
Одним із найважливіших показників він називає самоідентифікацію громадян. Протягом багатьох років Інститут соціології НАН України ставив людям запитання: ким вони насамперед себе вважають – громадянами України, представниками свого регіону чи мешканцями конкретного міста або села.
Олексій Гарань зауважив, що з наукового погляду таке запитання не є ідеальним, адже різні рівні ідентичності можуть співіснувати. Людина може одночасно відчувати себе і киянином, і українцем. Проте соціологи свідомо ставили респондентів перед вибором, щоб зрозуміти, яка ідентичність є для них головною.
На початку 2000-х років загальнонаціональна та регіональна ідентичності були дуже близькими за рівнем підтримки. Це був період другого президентського терміну Леоніда Кучми. Водночас, наголосив Олексій Гарань, навіть тоді відбувалося поступове поширення українськості: зростала кількість українських шкіл, розширювався українськомовний освітній простір, і ці процеси охоплювали дедалі більше регіонів країни.
Перший помітний перелом стався після Помаранчевої революції 2004 року. Саме тоді загальнонаціональна ідентичність почала відчутно переважати регіональну.
«І тут ми можемо згадати, знову ж таки, оці сцени Майдану, на яких представники різних конфесій проводять свої молитви», – нагадав він.
Певне уповільнення цього процесу науковець бачить у період президентства Віктора Януковича. За його словами, приблизно у 2012 році знову почалося зближення показників національної та регіональної ідентичності. Хоча ситуація не повернулася до рівня початку 2000-х, але тенденція виглядала небезпечною.
Новий різкий стрибок відбувся після російської агресії 2014 року. Саме тоді частка громадян, які насамперед ототожнювали себе з Україною, суттєво зросла. Повномасштабне вторгнення 2022 року лише посилило процеси, які вже тривали протягом попередніх десятиліть, вважає науковець.
«Дехто стверджує, що українська політична нація сформувалася лише після повномасштабного вторгнення. Ні, це не так. Цей процес розпочався значно раніше – ще в період, коли Україна йшла до незалежності і суспільство фактично шукало відповідь на запитання: якою має бути майбутня українська нація», – наголосив Олексій Гарань.
Ще виразніше ці зміни помітні у мовній сфері.
За даними досліджень, які наводить науковець, у 2024 році вже близько 62% громадян заявляли, що переважно розмовляють удома українською мовою. Ще 19% використовували обидві мови залежно від ситуації. При цьому тенденція до зростання частки україномовних є довгостроковою, вона помітна ще з середини 2000-х років, а особливо прискорюється після 2014 року та під час повномасштабної війни.
Схожу динаміку демонструє і мовна поведінка на роботі. Як зазначає Олексій Гарань, це закономірно, адже поступова українізація освіти та публічного простору впливає і на робоче середовище.
Однак особливо показовим він вважає інше запитання: якою мовою, на думку людей, сьогодні престижно спілкуватися серед друзів і колег.
За результатами опитувань, близько 76% респондентів назвали саме українську мову престижною. Ще 16% відповіли, що для них це не має значення.
На думку Олексія Гараня, навіть якщо припустити певне завищення цих показників через соціальну бажаність відповідей, загальна тенденція залишається очевидною – статус української мови в суспільстві за останні десятиліття зріс кардинально.
Саме тому він скептично ставиться до тверджень про масове повернення російської мови. За його словами, соціологічні дослідження такого процесу не фіксують.
Як приклад він наводить поширені останнім часом повідомлення про те, що нібито 70% українців споживають російськомовний контент. На думку Олексія Гараня, подібні цифри потребують уважного аналізу методології.
Часто до цієї категорії автоматично зараховують усіх користувачів, які бодай зрідка відвідують російськомовні сайти чи користуються російськомовними джерелами в інтернеті.
«Я теж іноді заходжу на російську Вікіпедію чи інші ресурси. Але це не означає, що я є споживачем російського інформаційного продукту в тому сенсі, який вкладають у такі заголовки», – зауважив він.
Подібні застереження науковець висловлює і щодо повідомлень про нібито масове використання російської мови в українських школах. На його думку, проблема існує, але окремі гучні оцінки можуть суттєво перебільшувати її масштаби.
Водночас Олексій Гарань наголошує, що позитивні зміни не означають відсутності ризиків. Регіональні відмінності досі зберігаються, хоча вони вже не мають тієї глибини, яка була характерною для України часів Януковича. Аналогічно тривають зміни у сфері релігійної самоідентифікації та ставлення до радянської спадщини.
Тож проблеми ще залишаються, і питання в тому, як на них реагувати.
«Мені близька думка французького історика Ернеста Ренана, який казав, що нація – повсякденний плебісцит. Тобто, повсякденний референдум. Якщо ви забуваєте, що треба докладати зусиль для того, щоб існувати як нація, ви асимілюєтесь, ви зникаєте. Саме тому важливо не лише захищати власну ідентичність, а й переконувати інших власним прикладом. Там, де ми намагаємося діяти через примус, можемо отримати зворотний результат. Там, де діємо через особистий приклад і переконання, шансів на успіх значно більше», – підсумував Олексій Гарань.
Під час обговорення учасники дискусії неодноразово поверталися до думки, що українська політична нація є результатом тривалого історичного процесу. Вона формувалася десятиліттями – через компроміси, дискусії, революції, війну та спільний досвід. І цей процес триває досі.
