Воєнний стан нічого не змінив
Аналітичні звіти публікуються щодва місяці. Методологію моніторингу можна почитати за посиланням тут. Проект здійснюється за підтримки американського Національного фонду за демократію (NED). Моніторинговий звіт за березень — квітень 2017 року можна прочитати тут, за травень — червень — тут, за липень — серпень — тут, за вересень — жовтень — тут, за листопад — грудень — тут, за січень — лютий 2018 року — тут, за березень — квітень — тут, за травень — червень — тут, за липень — серпень — тут, за вересень — жовтень — тут.
Моніторинг державної комунікаційної політики щодо Донбасу протягом листопада — грудня 2018 року зафіксував такі тенденції:
- Президент згадував Донбас виключно в контексті своїх досягнень як головнокомандувача та мецената;
- МінТОТ продемонстрував уміння справлятися із завданнями Мінінформполітики;
- розкол в «Опозиційному блоці» знизив інтенсивність комунікації з Донбасу, однак у найближчому майбутньому варто очікувати на запеклу боротьбу за виборців.
Президент у неконкретному позитиві
Протягом листопада — грудня Президент згадав Донбас у 52 повідомленнях. Проте в переважній більшості це були згадки або в контексті зміцнення Збройних сил під час воєнного стану (15 новин), або у зв’язку із загрозою, яку становить Росія для України та Європи (16 новин). Сім разів Президент згадував про антиросійські санкції за окупований Крим і Донбас та необхідність їх посилення після інциденту поблизу Керченської протоки.
Шість разів Президент висловлювався щодо неприйнятності проведення «фейкових виборів» на окупованих територіях Донбасу. Проте текст заяви, поширеної напередодні «дня виборів», свідчить, що звернення до «українців, які зараз вимушені проживати на окупованих територіях» було в останній момент приєднане до основної частини, адресованої міжнародним партнерам України. На це вказують грубі граматичні помилки в тексті та неузгодженості між різними частинами складнопідрядних речень:
«Звичайно, що я хочу звернутися і до тих українців, які зараз вимушені проживати на окупованих територіях. Не віддавайте свій голос! Не беріть участь у фейкових виборах!
Це Російська Федерація в традиційній для себе манері робить лише для того, щоб спочатку усунувши своїх попередніх маріонеток, які були безпосередньо задіяні у вбивствах, в тортурах, в порушені законодавства.
Сьогодні робить Росія цей крок лише для того, щоб обрати вже призначених ними наступних маріонеток.
Україна буде жорстко протидіяти цьому. Україна буде вживати усіх заходів для того, щоб повернути окуповані Донбас і Крим.
І весь світ зараз з нами, з українцями!
Я хотів би, щоб це чули також ті, хто зараз проживає на окупованому Донбасі».
Таким чином, ми бачимо, що звертання до співгромадян від імені Президента зроблено про людське око і що незаконні вибори — це лише нагода нагадати Європі та США про агресію Росії. Власне кажучи, Президент не приховує, що окупований Донбас перетворився для української влади на зручний привід нагадувати про себе світу. Про це також свідчить і виступ Порошенка на Міжнародній конференції високого рівня «Уроки гібридного десятиліття: що треба знати для успішного руху вперед»:
«Чи ми не знаємо, що на Донбасі обкатується абсолютно новітнє російське озброєння? На Донбасі удосконалюються методи пропагандистського прикриття регулярних військ. На Донбасі були застосовані десятки тисяч бійців так званих ПВК — приватних армій. Які ж вони приватні? Вони набираються через систему російських військоматів, фінансуються за рахунок коштів державного бюджету і комплектуються бійцями регулярної армії. Українські спецслужби пачками викривають фінансованих Росією, Москвою пропагандистів з їхніми закликами зсередини країни до повалення конституційного ладу».
Єдиний раз, коли Президент згадав про ситуацію українців на окупованих територіях, — інший виступ під час участі у Форумі до 70-річчя ухвалення цього документа Загальної декларації ООН з прав людини. Проте й цього разу це був лише сухий, бюрократичний перерахунок злочинів окупаційної влади, зроблений заради нагадування про те, що «саме Росія несе повну відповідальність за порушення прав людини на окупованих територіях».
Поза будь-яким сумнівом, ця теза має звучати постійно. Однак дивно, чому на четвертому році конфлікту Президент не сказав жодного слова про те, що українська влада робить чи має робити принаймні на прифронтових територіях, щоби полегшувати життя громадянам з окупованих територій.
Більш адресні звернення Президента до мешканців Донбасу ми знайшли лише у п'яти повідомленнях. По-перше, ще в листопаді Президент анонсував цільову європейську допомогу Приазов’ю, яке потерпає від агресивних дій РФ у Азовському морі. Згодом, 12 грудня, Порошенко наголосив на тому, що вже «передав на розгляд інституцій та держав-членів ЄС перелік гуманітарних та інфраструктурних проектів, які могли б підтримати європейські партнери» для розвитку Приазов’я.
19 грудня під час зустрічі з талановитою молоддю Президент знову підкреслив важливість підтримки та відновлення звільненого Донбасу: «Ми домовилися з Радою Європейського Союзу започаткувати спеціальні програми для Донеччини та Приазов’я для того, щоб відновити інфраструктуру, забезпечити розвиток муніципального транспорту, робити відновлення мікрорайону Маріуполя “Східний”, який був під ракетним обстрілом у 2015 році. Це буде символ єдності усіх українців, символ єдності країн Європейського Союзу, який допомагає нам зберігати цілісність країни і відроджувати зруйнований війною Донбас».
20 грудня в Бахмуті Президент був іще чіткішим стосовно майбутньої допомоги від ЄС: «Ми затвердили спеціальну програму для Донеччини і Луганщини, що передбачає виділення Європейським Союзом 54 млн євро, які будуть спрямовані виключно на відродження Донеччини і Луганщини», — сказав він. За його словами, «така сама сума буде виділена і Європейським банком реконструкції і розвитку».
Отже, Порошенко в даному разі зробив досить чітку обіцянку посприяти розвитку та відновленню Маріуполя, яка одразу стає завданням для виконавчої влади. Зважаючи на те, що виборчі перегони вже почалися, а Маріуполь притягує до себе увагу багатьох потенційних кандидатів у Президенти, за виконанням цієї обіцянки всі стежитимуть особливо прискіпливо.
Зрештою під час чергової грудневої робочої поїздки на Донбас Президент двічі озвучив свій головний політичний меседж, адресований місцевим мешканцям, які його підтримують та які вагаються:
Під час нагородження бійців 72-ої бригади:
«Я бажаю в першу чергу всім нам миру, але миру на умовах національних інтересів України, а не на умовах капітуляції, які пропонують деякі політикани. Для цього ми будували армію, для цього ми розбудували державу, це нам доручив український народ».
Із нагоди вручення шкільних підручників у Бахмуті:
«Я хотів би побажати, щоб ці світлі дні обов’язково принесли у кожну українську родину те, чого ми найбільше чекаємо. Чого ми чекаємо? Миру. Це очевидно. Бо українці ніколи не хотіли війни і ми робимо все для того, щоб в Україну нарешті прийшов мир. Мир для дітей, мир для того, щоб здійснювалися найзаповітніші мрії…
Немає нічого важливішого ніж відновити зруйнований війною Донбас для того, щоб ми і дороги тут будували, і відновили житло, і відремонтували школу. Для того, щоб ми мали можливість будувати дитячі садки…
Ми хочемо бути європейцями. Ми хочемо бути самостійною державою, а не колонією. Ми хочемо, щоб нас поважали… Ми хочемо, щоб наші діти жили в складі Європейського Союзу… І боротьба за цю Україну, на мою думку, ведеться саме на Донбасі».
Проте привертає увага прагнення пПрезидента уникати конкретики під час поїздок на Донбас. Якщо під час робочих візитів до Львівщини, Чернігівщини чи Житомира Порошенко демонструє обізнаність та зацікавленість у подробицях розвитку цих регіонів, то на Донбасі він обмежується загальними фразами та обіцянками миру і кращого життя. Виконавці нижчого рівня, від прем’єр-міністра до голів адміністрацій, дуже чутливі до такої розстановки акцентів. І якщо глава держави показує поверхове ставлення до проблем краю, годі чекати чогось більшого від його підлеглих.
Послідовна, але малозмістовна комунікація Гройсмана
Зокрема, прем’єр-міністр Володимир Гройсман згадав про Донбас лише за підсумками візиту до Брюсселя. Цікаво, що, на відміну від Президента, голова уряду ще не знав, що на вищому рівні домовленості про допомогу Приазов’ю вже досягнуто. Гройсман, зі свого боку, повідомив лише про те, що проекти такої допомоги тільки передано європейській стороні.
Отже, з точки зору зовнішнього спостерігача виглядає так, ніби між Президентом і прем’єр-міністром відсутня комунікація стосовно порядку та змісту виконання рішення про залучення допомоги ЄС для Приазов’я. Таким чином, влада своїми ж руками підриває довіру до обіцянок Президента поліпшити становище мешканців цього краю.
На цьому тлі виглядає дивним прагнення команди Гройсмана дублювати не лише меседжі Президента стосовно стану прав людини на Донбасі, а й наслідувати главу держави у відсутності конкретних пропозицій щодо поліпшення ситуації.
Через кілька днів після виступу Порошенка на форумі з нагоди 70-ї річниці Загальної декларації з прав людини від імені прем’єр-міністра було поширено «привітання з Днем прав людини». У ньому Гройсман «змушений констатувати»: «Безпрецедентне порушення прав людини в окупованому Криму та в окремих районах Луганської та Донецької областей. Рахунок українців, які незаконно ув’язнені на окупованих територіях і кинуті за безглуздими звинуваченнями у тюрми Російської Федерації, вже йде на сотні» та обіцяти, що «українська держава та весь демократичний світ докладають усі правові та дипломатичні зусилля, щоб усі українці повернулися додому».
Окрім того, Гройсман змарнував гарну нагоду розповісти громадянам, як саме уряд збирається допомагати мешканцям Донбасу, коли представляв пріоритети роботи уряду на 2019 рік. Серед них прем’єр-міністр згадав про «програму психологічної підтримки мирного населення на Донбасі». Однак окрім слів про те, що «треба створювати механізми підтримки», — нічого конкретного.
Тож мусимо визнати слушність нашого висновку щодо впливу виборчої кампанії на урядову комунікацію з Донбасом: цей регіон розглядається центральною владою як не важливий для перемоги, а отже не вартий більшої уваги.
Кабмін: МінТОТ виконує функції Мінінформполітики
Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков у листопаді — грудні мав нагоду висловитися з приводу тематики Донбасу двічі: під час зустрічі з екс-послом США в Україні Вільямом Тейлором та під час робочих поїздок у Донецьку та Луганську області. У листопаді зустріч із Тейлором була присвячена «плану Авакова». Жодних новин, як і жодного слова про реакцію американця. У грудні, перебуваючи на Донбасі, Аваков сконцентрувався на намірах міністерства підвищити соціальний захист місцевих поліцейських та рятувальників, зокрема шляхом забезпечення співробітників МВС та ДСНС житлом.
Міністр тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб Вадим Черниш продовжує використовувати посаду для просування власного іміджу: із 12 новин за листопад і грудень шість — витяги з його інтерв’ю телебаченню, пресі та інтернет-сайтам. Ще три новини було присвячено виступам міністра на протокольних заходах: на міжнародній конференції у Грузії, під час робочого візиту до Молдови, виступу перед студентами Національного університету «Острозька академія».
Лише 11 та 12 грудня Черниш через Фейсбук повідомив (тут і тут) про поїздку на Донбас із Координатором системи ООН в Україні для огляду оновленого (КПВВ) «Станиця Луганська».
У цілому робота Вадима Черниша із супроводу представників міжнародних організацій та посольств держав-донорів більше схожа на діяльність спеціаліста у зв’язках із громадськістю. Треба визнати: Черниш уміє чітко і простою мовою пояснити, що саме робить держава й чого варто очікувати в майбутньому. Також йому вдається роль комунікатора з іноземцями, які відвідують Донбас.
У такому разі постає запитання: або навіщо уряду Міністерство інформаційної політики, якщо з його функціями можуть справлятися МінТОТ (стосовно Криму й Донбасу) та Мінкульт (стосовно просування України за кордоном та захисту українських цінностей всередині країни). Або навіщо уряду МінТОТ, який виконує функції переважно МІПу?
Парламентські партії: параліч «Опоблоку» та вдаване суперництво «Солідарності» та Батьківщини
У листопаді й грудні найбільше змін зазнала комунікація «Опозиційного блоку». Один із найбільш помітних співголів «Опоблоку» та власник найбільшого особистого рейтингу Юрій Бойко був виключений із фракції та об’єднався з іншим колишнім опоблоківцем Вадимом Рабіновичем для створення «Опозиційної платформи — За життя».
Як наслідок протягом другої половини листопада і весь грудень розгорнулася боротьба за інформаційну спадщину колись єдиного «Опозиційного блоку». І до певного моменту (із середини грудня сайт на реконструкції) офіційна веб-сторінка цієї політичної сили містила повідомлення опальних депутатів (Німченка, Бойка, Льовочкіна). Водночас і Юрій Бойко, і його послідовники почали активно освоювати інформаційні ресурси «Опозиційної платформи — За життя» (ОПЗЖ), щоби продовжувати пропагандистську обробку своїх виборців.
Показова відмінність від ситуації в «Опоблоку» — відсутність широкого охоплення всієї тематики Донбасу й дивовижна подібність усіх заяв із меседжами, які від імені всієї ОПЗЖ поширює Віктор Медведчук. Зокрема, 29 листопада Медведчук наголошує, що воєнний стан є наступом «на конституційні права жителів південного сходу України». 30 листопада цю ж тезу іншими словами повторює екс-опоблоківець Василь Німченко, а 5 грудня вже Юрій Бойко розповідає про те, що «країна занурюється в атмосферу страху».
У грудні протистояння між «Опоблоком» і ОПЗЖ, двома силами, які змагаються за голоси виборців, виливається у спроби випередити одне одного у критиці влади та демонстрації більшого ступеню проросійськості, ніж у суперників. Боротьба за Донбас, тим часом, відступає на задній план.
Для порівняння варто поглянути на тези Медведчука й Новинського про «помилку влади», яка розриває Договір про дружбу і співробітництво з Росією, та слова Наталії Королевської та Юлії Льовочкіної про стан прав людини на Донбасі. Новинський так само програє в радикалізмі Медведчуку, як Льовочкіна програє Королевській у практичних знаннях про справжні потреби і проблеми мешканців Донбасу.
Вже в наступному році побачимо, як «Опозиційний блок» буде протистояти «Опозиційній платформі», не маючи такого ж єдиного рейтингового спікера. Можливо, головна ставка буде зроблена саме на роботу з виборцями на місцях, чого Бойко так і не навчився робити за останні чотири роки.
Тим часом на іншому боці політичного спектру відбувалася не менш показова, але удавана інформаційна боротьба пропрезидентської «Солідарності» та «Батьківщини» Юлії Тимошенко.
Попри те, що в листопаді і грудні «Солідарність» (43 новини) та «Батьківщина» (17 новин) активно згадували Донбас, повідомлень, які стосувалися важливих для регіону питань було зовсім мало, по шість у кожної політичної сили. В усіх випадках це були спроби використати чутливі питання для агітації виборців.
Всередині «Батькіщини» Григорій Немиря продовжував звинувачувати уряд та Президента в дискримінації прав громадян — внутрішньо переміщених осіб. Тим часом Юлія Тимошенко використовувала «фальшиві вибори» та партійні піар-заходи для повторювання тез про «слабкість чинної української влади та її готовність до залаштункових торгів з агресором» та про свій власний план «переможного миру»: «Ми зможемо отримати дипломатичну перемогу, розпочати справжній дипломатичний процес і виробимо реальний, дієвий шлях до встановлення миру в Україні». Як і Президент, голова «Батьківщини» уникала будь-якої конкретики про те, як вона збирається цього досягнути.
Депутати від «Солідарності» теж не намагалися комунікувати із громадянами, які проживають на Донбасі. Натомість про Донбас вони охоче говорили з канцлером ФРН і з представниками німецького посольства (повторюючи тези свого лідера), проводили піар-заходи у столиці та «паркетні» церемонії поблизу лінії розмежування (демонструючи свою турботу про громадян коштом державного бюджету), засуджували політичних опонентів та контролювали непевних союзників з уряду.
У цілому складалося враження, що наближення виборів змусило парламентарів забути про те, що вони є представниками своїх виборців, і згадати, від кого насправді залежить їхнє потрапляння в партійні списки чи «підгодовані» виборчі округи. Як ми писали вище, активність на донбаську тематику в такому разі радше перешкода для політичного виживання, ніж запорука успіху.
Оригінал: Детектор медіа
