Віра в демократію і довіра до людей та інституцій: спільне та відмінне в Україні та Швеції – Вікторія Проценко

Вікторія Проценко,
студентка ІІІ курсу Державного університету
«Київський авіаційний інститут»

У 2024 році українські та шведські соціологи провели паралельні національні опитування, порівнюючи стійкість двох суспільств перед зовнішніми загрозами. Результати були презентовані на круглому столі в Києві, де науковці обговорили як спільні  цінності, так і структурні відмінності між Україною та Швецією. Дослідження було зосереджене на  питаннях довіри, готовності до оборони, громадянської активності та базових соціальних переконань. 

 Згідно з результатами опитування, проведеного соціологічною службою Центру  Разумкова на замовлення Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в Україні у грудні 2024 року, 64% українців зазначили, що вірять у демократію як основоположну цінність. У Швеції, відповідно до даних колег з Marie Cederschiold University, таких респондентів виявилося 85%. Попри різницю в цифрах, обидва суспільства продемонстрували високий рівень підтримки демократичного устрою.

 «У Швеції демократія – це інституційна спадкоємність, але і в Україні, попри війну, ми бачимо глибоку підтримку демократичних засад. Це не просто наслідування Заходу, а свідоме прийняття політичного вибору як умови самозахисту», – зазначив Магнус Карлссон, професор Центру досліджень громадянського суспільства в Стокгольмі.

 На тлі війни підтримка демократії в Україні має глибше значення, ніж просто підтримку форми правління. Вона є символом спротиву авторитаризму, правової та моральної протилежності російській моделі. Цей показник демонструє внутрішню зміну в українському суспільстві: від пасивного споживання державних послуг до активної участі в ухваленні рішень, самоврядуванні, мобілізації на захист спільного блага. Віра в демократію в умовах війни – це також віра у власну суб’єктність.

 На запитання: «Чи можна більшості людей довіряти, чи слід бути обережним?» лише 32% українців відповіли, що довіряють більшості. У Швеції цей показник становить 73%. Це означає, що в Україні панує модель «вузької довіри» – орієнтація на родину, близьке оточення, знайомих. У Швеції натомість сформована культура «широкої довіри», що включає незнайомих людей, суспільні інститути, абстрактні правила.

 «Люди в Швеції більше довіряють іншим людям, тоді як в Україні схильні більше довіряти близьким людям. Але назагал можна сказати, що в обох країнах люди цінують соціальну довіру як таку», – наголосив Магнус Карлссон.

Рівень міжособистісної довіри прямо впливає на здатність суспільства самоорганізовуватись, брати участь у довгострокових проєктах, делегувати повноваження інституціям. Низька довіра в Україні може бути наслідком травматичного історичного досвіду – від тоталітарного минулого до розчарувань у владі після Майданів. Однак, хоч як парадоксально, саме низький рівень довіри до «інших» породжує високий рівень мобілізації всередині власної спільноти – родини, волонтерської ініціативи, територіальної оборони.

«Активність громадян у взаємодії з іншими громадянами, органами державної влади, суспільними інституціями та рівень довіри між ними є ключовими параметрами, довкола яких формується стійкість суспільства та його спроможність реагувати на зовнішні загрози й виклики», – підсумував Тарас  Жовтенко, в.о. виконавчого директора, безпековий аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

 З іншого боку, шведська модель базується на довірі до інституцій: правосуддя, державних служб, уряду. Це дозволяє делегувати відповідальність і будувати системні механізми реагування. Україна ж, маючи слабші інституції, змушена покладатися на громадянську активність. Така модель ефективна в кризовий момент, але потребує системної модернізації, аби довіра не залишалася винятково горизонтальною.

 Отже, Україна та Швеція – два суспільства з дуже різними історичними траєкторіями, але схожими ціннісними орієнтирами. Їх об’єднує підтримка демократичних принципів,  готовність громадян брати відповідальність за державу, вірити у свою здатність впливати на майбутнє. Водночас рівень міжособистісної довіри зумовлює відмінні моделі мобілізації стійкості: у Швеції вона ґрунтується на довірі до правил, В Україні  – на довірі до  близьких. Для України це водночас і виклик,  і ресурс. Завдання полягає в тому, щоби перетворити ці «острівці довіри» на систему, у якій кожен громадянин відчуватиме захищеність не тільки в межах власного кола, а й у взаємодії з інституціями. Це потребуватиме  не лише політичної волі, а й формування нової культури довіри – прозорої, передбачуваної, взаємної.