Виклики і перспективи політики пам’яті

Аналітика
Перегляди: 2752
30 листопада 2020

У липні-серпні 2020 р. Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва провів опитування експертів з різних регіонів України – представників громадських організацій та органів державної влади на тему політики пам’яті.

Мета опитування – дослідити, як у різних регіонах України втілюється політика пам’яті та з’ясувати можливі шляхи для результативної взаємодії між громадськістю та органами державної влади в цьому питанні.

Загалом було опитано 24 експерти:  11 – шляхом проведення напівструктурованих інтерв’ю, 13 – з допомогою анкетування. Експертів добирали з різних регіонів України, з тим аби проаналізувати місцеву специфіки у впровадженні реформи. Серед опитаних –  представники громадських організацій, що працюють у сфері політики пам’яті, а також представники органів державної влади, зокрема керівництво та регіональні представники Українського інституту національної пам’яті, директори музеїв та архівів та інші експерти.

                     

За підсумками опитування експертка Фонду Тетяна Нагірняк  за наукового менторства аналітика Фонду Сергія Шаповалова підготувала аналітичну записку, присвячену оцінці ризиків та можливостей для українського суспільства, які випливають з результатів втілення політики національної пам’яті в 2014–2019 рр.

Цей аналітичний матеріал представлено Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва в межах проєкту German Ukrainian Researchers Network (GURN), що реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини. Проєкт здійснюється за ініціативи Інституту європейської політики (Берлін) спільно з Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, Центром «Нова Європа» та think twice UA. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва і не обов’язково відображає погляди Міністерства закордонних справ Німеччини.

Основні висновки та рекомендації

Результати опитування вказують на існування суттєвих розбіжностей у поглядах на політику національної пам’яті серед представників органів державної влади та громадських організацій. Представники органів державної влади вважають, що політика пам’яті має формуватися і втілюватися насамперед державними органами, які несуть за неї відповідальність перед громадянами. Представники громадського сектору частіше схиляються до думки, що оскільки політика пам’яті впливає на ідентичність громадян, концепція, зміст і цілі такої політики мають спиратися на широке залученням самих громадян до її формування.

Такі розбіжності можуть свідчити про те, що досі навіть у експертному середовищі немає одностайності щодо більш загального питання – цілісного бачення розвитку держави, визначення того, що є важливим для становлення української політичної нації. У зв’язку з цим постає інше важливе питання: в який спосіб варто створювати й обговорювати на експертному рівні наративи, які сприятимуть творенню сучасного українського суспільства. Цей процес можна почати з циклу немедійно-орієнтованих заходів, коли фахівці – історики, соціологи, політологи, філософи, правники можуть вільно обмінюватися думками, оцінити, що і чому змінилося в наративах, які виклики стоять перед державністю, якою може бути модерна українська політична нація. Однієї із сфер, де вже тепер варто втілювати такий підхід, щоб запобігти конфліктам і зберегти досягнення Революції Гідності, є політика пам’яті.

Рекомендації щодо політики пам’яті:

Верховній Раді України

- забезпечення на законодавчому рівні формування державної політики пам’яті;

- ухвалення Закону України «Про деколонізацію», який має сприяти усуненню негативних наслідків колоніальної політики Російської Імперії на українських землях: перейменування об’єктів топоніміки, що пов’язані з імперським минулим; усунення з публічного простору сучасних російських імперських символів; деколонізація в сфері мовної політики, музейної справи тощо.

- ухвалення Закону України «Про корінні народи України», в якому мають бути закріплені механізми подолання колоніальної та тоталітарної спадщини щодо корінних народів України;

Кабінету Міністрів України

- проведення системного аналізу (аудиту) політики історичної пам’яті, розробка та затвердження її державної концепції, програми та стратегії реалізації;

Мінкультури, Українському інституту національної пам’яті, Держкомтелерадіо, Державному агентству України з питань кіно

-  інформаційне забезпечення сфери політики пам’яті;

- створення авторитетної багаторівневої інклюзивної «платформи пам’яті» для обговорення і забезпечення органами публічної влади ефективних форм, інструментів та механізмів їх взаємодії з громадськістю, створення умов для участі громадян у формуванні та реалізації публічної політики;

- завершення створення Музею тоталітарного мистецтва у Києві. Його заснування анонсувалося ще з 2015 року, для нього також вже знайшли приміщення (в Києві на території ВДНГ), однак станом на сьогодні Музей досі не створений.
Відкриття такого музею забезпечить збереження демонтованих під час декомунізації об’єктів монументальної спадщини, а також дасть змогу креативно та фахово підійти до дискусії про те, як демонструвати ідеологічне мистецтво радянської доби у ХХІ столітті.

Завершити створення Музею Майдану;

Офісу Президента України, Міністерству Закордонних Справ, Українському інституту національної пам’яті, Національній Академії Наук України

- чітке декларування і послідовна промоція та аргументоване обстоювання позиції держави щодо спірних історичних подій на національному і міжнародному рівнях;

- забезпечення розвитку і функціонування потужної інфраструктури сфери політики пам’яті на різних рівнях (розширення функцій і повноважень УІНП, інших центральних органів виконавчої влади, активізація діяльності навчальних і освітніх закладів, державних і комунальних музеїв, інститутів громадянського суспільства, створення нових комеморативних практик, меморіалів  і музейно-меморіальних комплексів);

- захист здобутків в сфері політики національної пам’яті, одержаних за 2014–2020 роки.

Українському інституту національної пам’яті

- приділення більшої уваги діяльності інституцій культури, академічних, наукових та недержавних установ, які працюють у сфері політики пам’яті, публічної історії, усної історії тощо. Це потребує розгортання методологічної та фінансової підтримки з боку держави (за посередництвом Українського інституту національної пам’яті), а також продовження опосередкованого стимулювання трансформації цінностей «пострадянського суспільства» задля переходу до цінностей «відкритого суспільства»;

- завершити створення Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті, куди мають бути передані документи з архівів радянських репресивних органів. Сприяти оцифруванню цих документів;

- завершити створення креативного кластеру для розробки комунікаційних стратегій для населених пунктів, які були перейменовані в рамках декомунізації. Мета – підвищити туристичний потенціал та привернути увагу до місцевої культурної спадщини;

- проведення серії громадських та фахових дискусій на різних рівнях щодо того, як розширити «публічний наратив пам’яті», включивши туди історії різних етнічних меншин та груп, що проживають або проживали на території України. Напрацювати програмний документ, який зможе лягти в основу подальшої державної політики;

- створення рекомендацій для органів місцевого самоврядування: провести широкі роз’яснювальні інформаційні кампанії про те, чому і на честь кого перейменовані різні об’єкти топоніміки. Як показує практика, до процесу перейменувань, як правило, залучена активна меншість, однак йдеться про спільний публічний простір громади, тож такі популяризаційні роз’яснення були б доречними.

Аналітична записка

1. Основні тенденції державної політики історичної пам’яті після 2014 року.

Як зазначають усі опитані експерти, державна політика в сфері національної пам’яті зазнала докорінних змін після 2014 р. До того часу державна політика пам’яті була дуже поверховою та мінливою, залежною від змін у загальнополітичній ситуації в країні.

Зокрема, при Віктору Ющенку, з моменту створення Інституту національної пам’яті у 2006 році і до президентських виборів 2010 р., державна політика національної пам’яті в цілому концентрувалася на відновленні пам’яті про Голодомор 1932–1933 років як геноцид українців. Після перемоги Віктора Януковича увага до політики пам’яті знижується: Інститут національної пам’яті з органу центральної влади був перетворений на науково-дослідну бюджетну установу.

Після подій Революції Гідності та початку російсько-української війни відбувається відновлення статусу Інституту національної пам’яті як органу центральної влади та повернення політики національної пам’яті до пріоритетів державного керівництва. На думку експертів, такі зміни були зумовлені суспільним запитом на визначення громадянами своєї ідентичності та переосмислення минулого на тлі гібридної агресії Росії.

Особливою рисою політики національної пам’яті після 2014 року стає реформа декомунізації, повернення пам’яті про різні категорії жертв комуністичного та інших тоталітарних режимів. Упродовж 2014—2019 років було підготовлено і ухвалено низку законів та інших нормативно-правових актів,  спрямованих на декомунізацію різних сфер життя. Мова йде про усунення символів тоталітарного режиму з публічного простору, реабілітацію жертв політичних репресій, зміну державних комеморативних практик, оновлення символіки та привітань в українській армії тощо.

Експерти, котрі зазначають здебільшого позитивні зміні в політиці пам’яті після 2014 р., виокремлюють такі її суттєві відмінності у порівнянні з попередніми роками:

  • великий громадський запит на відновлення історичної пам’яті, вимога до державної влади активно формувати політику історичної пам’яті;
  • визнання національної пам’яті предметом відкритої суспільної дискусії, прийняття рішень у цій сфері на основі усвідомлених і оголошених позицій державних інституцій;
  • проведення потужних інформаційних та освітніх кампаній, системна і послідовно робота щодо декомунізації, запровадження історичного календаря;
  • заснування фахової і завзятої команди Українського інституту національної пам’яті;
  • переосмислення на державному, науковому і суспільному рівнях «складних сторінок історії» ХХ – поч. ХХІ століття, включення у публічне обговорення історій тих, хто боровся за незалежність України у ХХ столітті тощо;
  • створення «інфраструктури пам’яті»: заснування й активізація низки комеморативних інституцій, музеїв, архівів;
  • початок інтеграції у світове співтовариство – набуття членства у міжнародних структурах пам’яті та активний обмін досвідом;
  • визнання тоталітарних режимів – нацистського та комуністичного – злочинними та такими, що здійснювали масові порушення прав людини;
  • реабілітація, визнання правомірності боротьби за незалежність;
  • відкриття архівів КДБ УРСР як таких, що містять інформацію про масові порушення прав людини, репресії та здійснення кампаній дезінформації проти учасників українського визвольного руху;
  • запровадження нових сучасних креативних форм популяризації історії та заповнення «білих плям»: проведення історичних фестивалів, створення настільних ігор, он-лайн додатків та видань;
  • запровадження суспільного діалогу щодо питань політики пам’яті і досягнення згоди між представниками різних груп суспільства;
  • фокус на долі конкретних людей, а не «історичному процесі» чи аморфних «народних масах»;
  • поверненням до публічної дискусії та громадської думки інформації про осіб та інституцій, які були під забороною в радянський час і примусово залишалися на марґінесі суспільної уваги;
  • інклюзивність політики пам’яті — увага до гендерного, національного представництва, а також увага до особливостей історії різних регіонів;
  • набуття Україною суб’єктності у сфері політики пам’яті вперше від моменту відновлення незалежності. Визначення власних цілей та завдань політики пам’яті, що спричинило зіткнення на міждержавному рівні, стало темою гарячих дискусій насамперед із Польщею та Угорщиною.

Водночас, як інша група експертів висловлює свої сумніви щодо правильності обрання «націоналістичного» або ж «патріотичного» наративу, наголошуючи на тому, що чимало «ліберально налаштованих» соціальних груп очікували «демократизації» політики пам’яті.

Експерти виокремлюють такі негативні результати провадженої політики, як:

  • комуністичний тоталітарний метанаратив був замінений багато в чому націоналістичними метанаративом;
  • посилилось домінування централістських і директивних тенденцій, що проявилося в насаджуванні цінностей інтегрального націоналізму 1920х-1940х рр.;

у політиці пам’яті не вистачало інклюзивності: по-перше, до ухвалення рішень недостатньо залучалися громадські організації; по-друге, бракувало уваги до повернення пам’яті про меншини – етнічні, релігійні; по-третє, практично не розвивався гендерний аспект політики пам’яті, та звана «жіноча історія» не була підтримана належним чином.

2. Експертні оцінки реформи декомунізації та бачення наслідків її впровадження.    

Період 2014-2019 рр. у сфері політики пам’яті експерти визначають як «політику декомунізації». Нове законодавство у сфері політики пам’яті визначало заборону пропаганди тоталітарних режимів як таких, що здійснювали масові порушення прав людини. Відповідно було передбачено усунення з публічного простору назв та пам’ятників (пам’ятні дошки тощо), що увічнювали осіб чи інституції, пов’язані з порушеннями прав людини. Перелік та критерії щодо тих назв, які необхідно було усунути, був законодавчо визначений. Натомість нові назви мали запропонувати місцеві громади через використання інструментів громадської участі.

На думку усіх опитаних експертів, декомунізація була необхідною і корисною. Однак дискусійним питанням залишається те, наскільки ефективно її впроваджували. Експерти по-різному оцінюють наслідки впровадження реформи. Варто зазначити, що більшість опитаних представників органів державної влади та осіб, причетних до створення концепції реформи та законів, наголошують на правильності й ефективності способів впровадження реформи. Водночас більшість представників громадського сектору критикують окремі аспекти втілення реформи.

Перший аспект, який  можна виокремити, – зміст декомунізаційних законів. Варто зазначити, що у більшості експертів не виникало сумнівів і зауважень до змісту ухваленого законодавства. Частина експертів, які не цілком погоджуються зі змістом законів, звертали увагу на спільний висновок ОБСЄ та Венеціанської комісії[1], який містить багато зауважень, і вказували на неврахування українською владою запропонованих змін. Такі експерти наголошували на тому, що зміст деяких законів є не достатньо інклюзивним стосовно інших етносів .

Зокрема, на думку частини експертів,  таким є закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті». Серед недоліків цього закону частина експертів згадала відсутність застереження про те, що особи, стосовно яких встановлена причетність до злочинів проти людяності (геноциду), не можуть вважатися героями.

Також, експерти, які критикували «декомунізаційні» закони, звертали увагу на те, що  ці нормативно-правові акти були підготовлені вузьким колом дослідників, ухвалювалися парламентом швидко і тому недостатньо відображають суспільну думку. Ті ж експерти наголошували на тому, що таке законодавство давало змогу втілювати політику пам’яті з позицій директивності та централізму, коли одна інституція згори без належних консультацій і дискусій визначала єдину модель тлумачення минулого.  

Натомість інша група експертів вважає, що «декомунізаційні закони» заклали основу для державної політики пам’яті: увиразнили те,  «що таке зло», а  «що таке добро»; водночас, дали громадянам змогу на свій розсуд визначати,  кому ставити пам’ятники і на честь кого називати вулиці. Саме це, на їхню думку, і є оптимальною моделлю політики пам’яті для українського суспільства.

Іншим аспектом політики пам’яті, який, на думку більшості експертів, потребує значно більше часу і обережності, є переосмислення радянського минулого та трансформація цінностей у суспільстві. Експерти наголошують, що усунення символів тоталітарного минулого, відкриття архівів тощо – це лише початковий етап реформи, що має обмежений вплив на світоглядну і ціннісну трансформацію суспільних настроїв.

            Варто зазначити, що серед опитаних експертів немає одностайності щодо оцінки ефективності політики пам’яті.

Частина опитаних наголошували на тому, що всі зусилля уповноважених органів державної влади були спрямовані переважно на очищення публічного простору від тоталітарного минулого, тоді як мало уваги приділялося роботі зі суспільством. Зокрема, було недостатньо консультацій із громадськістю стосовно питань радянського минулого.

Інші експерти вказували на те, що протягом 2014-2019 рр. державні інституції виконали більшість завдань, які були перед тим поставлені як цілі державної політики пам’яті. Проблема, на їхню думку, полягала в тому, що налагодження процесу трансформації суспільної свідомості неможливе виключно силами держави. Тому відповідним державним органам треба дати додаткові функції і можливості здійснювати підтримку (фінансування, методологічна підтримка та фасилітація) недержавних та культурних інституцій, які теж втілюють визначені державою цілі політики пам’яті.           

3.  Взаємодія громадськості та органів державної влади і місцевого самоврядування під час формування та втілення політики пам’яті на місцевому рівні.     

  • Протести проти заходів декомунізації та реакція органів державної влади/місцевого самоврядування

Як зазначають експерти, від самого початку політика декомунізації зустріла опір на  загальнодержавному та місцевому рівнях. Зокрема, за ініціативи групи народних депутатів було зроблено подання до Конституційного суду України щодо визнання закону про засудження нацистського та комуністичного режимів та заборону пропаганди їх символіки неконституційним. Проте у липні 2019 року Конституційний суд прийняв рішення, яким підтвердив конституційність цих законів.

Спробою призупинити процес втілення політики декомунізації став лист[2] іноземних науковців та українських дослідників, які працюють за кордоном, з проханням до Президента України ветувати «декомунізаційне» законодавство. Втім, на думку більшості опитаних  експертів, всі побоювання та перестороги, висловлені в згаданому листі, не справдилися за п’ять років дії «декомунізаційних» законів.

Розмірковуючи про причини спроб протидіяти виконанню «декомунізаційного» законодавство на місцевому рівні, експерти переважно вказують на проросійські настрої представників органів місцевого самоврядування та низький рівень освіченості опонентів. Одним із способів саботування законодавства було виразно формальне ставлення до його вимог. Наприклад,  неефективно проводилися громадські слухання, не здійснювалася інформаційна та роз’яснювальна робота, щоб у підсумку зацікавлені громадяни могли не дізнатись про їх проведення.

Поширеним явищем у деяких регіонах був вплив і тиск на органи місцевого самоврядування з боку місцевих опозиційних партійних лідерів. Іншими проявами супротиву було підбурювання до протестів громадян,  оскарження відповідних рішень місцевих рад у судовому порядку. Негативну роль для втілення політики декомунізації відіграло те, що прийняття закону збіглося в часі з підготовкою до місцевих виборів 2015 року. Чимало представників місцевого самоврядування та кандидатів будували свої кампанії на популістських гаслах недопущення перейменувань і демонтажу комуністичної символіки. Така агітація була особливо поширена у східних і південних регіонах країни.

Водночас з боку звичайних громадян не спостерігалося активного опору новій політиці пам’яті. В більшості випадків експерти згадують лише висловлення невдоволення окремими громадянами через незручності, пов’язані з перейменуванням вулиць. При цьому  експерти вказують на те, що найбільше критика звучала з боку громадян, які в радянський час були представниками компартійної еліти чи радянських каральних органів, офіцерами радянської армії.

  • Процедури та механізми взаємодії органів публічної влади і громадськості у формуванні та реалізації політики пам’яті

Серед опитаних експертів немає єдності щодо подальшого формування і втілення політики пам’яті. Зокрема, в експертному середовищі існують різні погляди на те, хто і якою мірою має бути долученим до цього процесу. Загалом можна виділити три умові групи експертів: «державники», «нейтральні» та «народники».

«Державниками» ми називаємо умовну частину опитаних експертів, які вважають, що державну політику національної пам’яті, як і в інших сферах, мають формувати та реалізовувати органи державної влади, тоді як вплив громадян на формування політик здійснюється електоральним шляхом під час виборів. На їхню думку, визначення завдань і цілей політики пам’яті – це виключна компетенція органів державної влади, тоді як громадськість потрібно долучати до реалізації політики пам’яті. Для цього є всі необхідні інструменти, такі як для впливу на ухвалення рішень у інших сферах: громадські обговорення, публічні консультації, звернення, подання ініціатив, запити на публічну інформацію тощо. Ця група експертів вважає, що держава повинна встановити рамки, а обговорення можна вести на рівні місцевих громад, наприклад,  про усунення з публічного простору тоталітарних символів тощо.

Експерти з цієї умовної групи «державників» виділяють різні рівні взаємодії громадськості і органів публічної влади. Йдеться про те, що різні етапи формування та реалізації політики національної пам’яті потребують різної залученості громадськості до обговорення.

Перший, базовий рівень – це згаданий вище електоральний процес, де громадяни, зокрема, виражатимуть своє бачення шляхом підтримки певних політичних партій, якій мають чітку позицію стосовно політики пам’яті. Відповідно, громадянин, під час виборів різних рівнів голосує, серед іншого, і за конкретну модель політики національної пам’яті – він бере безпосередню участь у її формуванні.

Наступний рівень – експертний. Йдеться про те, що фахівці, які мають відповідні навички та досвід, беруть участь у розробці та затвердженні планів роботи і навіть планів заходів конкретних інституцій. Як приклад такої взаємодії, експерти наводять Колегію при Українському інституті національної пам’яті, до якої входять представники громадськості, науковці тощо. Крім того, представники громадськості входять у консультативно-дорадчі органи при міських головах та місцевих адміністраціях. Всі проекти, за словами цих експертів, проходять громадські обговорення і нерідко такі обговорення ставали фільтром на шляху підготовки певних проектів рішень.

Третій рівень – широка залученість громадськості до ухвалення рішень в конкретних територіальних громадах – громадські обговорення у їх різних формах. Крім того, говорячи про діяльність профільного ЦОВВ у цій сфері – Українського інституту національної пам’яті, – експерти зазначають, що окремі громадяни також беруть участь (шляхом надання своїх пропозицій офіційними зверненнями) у формуванні програми та плану заходів Інституту на рік. Серед наведених прикладів,  перелік локацій, щодо яких Інститут здійснює фінансування заходів із пошуку останків борців за незалежність України, жертв Голодомору, жертв війни та політичних репресій. Цей список на 70% формується із пропозицій громадських організацій та окремих громадян.

Умовна група «нейтральних» регіональних експертів найбільшу проблему бачать у тому, що механізми впливу громадськості на ухвалення рішень у сфері національної пам’яті застосовуються формально і не працюють як належить. По-перше, недостатня поінформованість про проведення громадських обговорень призводить до того, що зацікавлені особи не беруть участь в цих заходах. Часто інформацію про проведення громадських слухань, консультації з приводу перейменувань,  про те, що на даний момент відбувається формування комісій, розміщують на муніципальних сайтах протягом короткого проміжку часу, і як результат – ті, хто має бажання і компетентний у цих питаннях, не беруть участь.

Третя умовна група регіональних експертів – «народників» наполягає на тому, що  громадськість повинна бути залучена не лише до втілення політики пам’яті на місцевому рівні. Громадяни, на їхню думку, мають здійснювати вплив на  формування самої концепції політики пам’яті, її цілей і завдань, оскільки цей процес тісно пов’язаний з питаннями ідентичності, самоідентифікації, баченням майбутнього держави. Ці експерти критикують швидке ухвалення законів без належних обговорень і врахування позиції різних суспільних груп.

4. Взаємодія органів державної влади з організаціями громадянського суспільства щодо політики пам’яті

Більшість експертів, особливо представники органів державної влади, зазначили, що Український інститут національної пам’яті (УІНП), який відповідальний за формування політики пам’яті та має у своєму складі співробітників з фаховою підготовкою та спирається на необхідні матеріальні ресурси. повинен втілювати цю політику в життя. Порівняно з УІНП представники громадських організацій мають обмежені можливості та ресурси для втілення завдань політики національної пам’яті. Для повноцінної роботи УІНП опитані експерти пропонують збільшити фінансування і створити повноцінні філії в областях України, оскільки станом на липень 2020 р. УІНП мав представництва в деяких регіонах, які складалися з одного чи двох фахівців.

Частина експертів висловлювала думку, що громадські організації могли б вирішити проблему нестачі кадрів в УІНП та стати майданчиками для співпраці з ширшою громадськістю, вести просвітницьку роботу, проводити різного роду заходи, дискусії. Такі експерти вказують на необхідність створити систему відбору на конкурсній основі ініціатив у сфері політики пам’яті та фінансування у вигляді грантів відповідних громадських організацій.

На підтвердження ефективності такої співпраці між громадськими організаціями та державою експерти навели приклади успішної реалізації подібних ініціатив як на загальнонаціональному рівні, так і в регіонах:

  • З 2010 року ГО Центр досліджень визвольного руху (ЦДВР) працював над проектом «Покидаючи СРСР» та «Відкриті архіви», у рамках яких ініціював низку публічних обговорень, круглих столів, експертних опитувань і міжнародних конференцій. Учасники цих заходів вивчали досвід інших країн Центральної та Східної Європи щодо реформи політики пам’яті, а також формували пропозиції щодо оптимального шляху для України.
  • Коаліцією громадських ініціатив «Реанімаційний пакет реформ» була створена окрема профільна група «Політика національної пам’яті». РПР готував дорожні карти реформ для парламенту і  низка перерахованих там пунктів була включена до Коаліційної угоди парламентарів (2014).
  • У 2015 році з’явилась неформальна освітня програма «Студії живої історії», що реалізується ГО «Інша освіта», спрямована на пошук альтернативних шляхів та методів  роботи з історією.
  • З 2018 року Центр досліджень визвольного руху спільно з Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні проводить щорічні освітні програми, які мають назву «Як домовитися з минулим». Програма включає два компоненти: семінар для молоді та відкрита міжнародна конференція з тематичними панелями. Учасники цих заходів намагаються спільно шукати відповіді на питання про те, як забезпечувати інклюзивний підхід у роботі з минулим та як шукати порозуміння між тими групами суспільства, які мають різні моделі пам’яті та різне минуле. Крім того, ЦДВР, експерти якого свого часу стали одними з розробників закону про доступ до архівів КҐБ (2015), сьогодні активно працює в питаннях популяризації доступу до цих архівів. Зокрема організація проводить освітні програми для студентів,  як працювати з джерелами, надає консультації для громадян на безплатній основі. У 2018 році ЦДВР створив міжнародну освітню програму для журналістів «Deconstruction. Архіви КҐБ для медіа», у рамках якої підготував докладний посібник про роботу з архівами КҐБ, а також провів навчання для журналістів. Так у ЗМІ з’явилась серія мультимедійних спецпроектів, базованих на архівних розвідках журналістів-учасників проекту, а деякі журналісти обрали архівну тематику як спеціалізацію. У вільному доступі наявні й посібники «Архіви КҐБ для медіа» українською, російською та англійською мовами.
  • Громадська ініціатива зі створення онлайн реєстру загиблих внаслідок російсько-української війни. Це велика база даних, де щодо кожного загиблого (більше стосується військовослужбовців, не цивільних) в усіх регіонах України можна знайти інформацію.
  • Група активних дослідників у м. Вінниця по завершенню активної фази перейменувань вулиць міста вирішили інституціоналізувати свою ініціативу та створити Центр історії Вінниці. Цей Центр нині є муніципальним проектом та вже має  низку реалізованих проектів, спрямованих на дослідження та популяризацію історії міста. Представники цього центру відігравали одну з ключових ролей у процесах громадських обговорень та в поданні ініціатив щодо перейменувань тих чи інших об’єктів топоніміки.
  • У місті Рівному громадська організація «Мнемоніка» налагодила ефективну співпрацю з органами місцевого самоврядування. Її ініціативи пов’язані зі змінами в публічному просторі міста (проекти з мапування міських культурно-історичних об’єктів, встановлення вказівників, які показують різноманітну поліетнічну історію міста тощо), а також проведенням різного роду заходів, навчальних семінарів, уроків у школах.
  • У Львові прикладом такої громадської ініціативи є створення Центру міської історії, представники якого проводять велику кількість різних публічних лекцій і заходів. Зокрема, вони працювали з єврейською спадщиною простору синагог: організували величезний діалоговий процес, якою має бути меморіалізація цього простору, залучивши органи місцевого самоврядування та єврейську громаду – релігійну і світську.

Представники громадських організацій наголошують, що таких ініціатив було б значно більше в усіх регіонах України, якби була державна підтримка, оскільки на сьогодні більшість цих проектів реалізується з ініціативи та силами самих культурних, мистецьких громадських рухів/об’єднань людей, окремих митців.

У контексті формування державної політики пам’яті, культури і загалом культури пам’яті експерти відзначають вагому роль Українського культурного фонду (УКФ) – державного фонду, який працює з культурою, мистецтвом, власне підтримує велику кількість проектів, пов’язаних з осмисленням минулого, різних політик пам’яті.

На додаток, опитані представники громадських організацій зазначали, що окрім декомунізації відбулися інституційні реформи, які дуже посилили активність громадянського суспільства в Україні. Зокрема, реформа децентралізації посприяла появі нових інституційних механізмів впливу на місцеву політику пам’яті.

Завдяки такому інституційному механізму, як бюджет участі, громадянському суспільству надано можливість впливати на місцеве бюджетування. Наприклад, у Рівному одна з організацій ініціювала маркування полікультурної, історико-культурної спадщини міста. Ця ініціатива громадської організації почала втілюватися завдяки бюджету участі. Тому частина експертів вважає такі зміни не менш важливими для демократизації політики пам’яті, ніж роботу під егідою Інституту пам’яті.

На думку більшості експертів, ефективною можливістю для взаємодії представників громадських організацій та органів публічної влади є Колегія при Українському інституті національної пам’яті, а також консультативно-дорадчі органи при міських головах та місцевих адміністраціях, які з 2015 року займаються питаннями декомунізації.

Частина опитаних експертів зазначила, що такий діалог дає змогу на експертному рівні обговорювати питання політики пам’яті. Такі обговорення нерідко ставали фільтром на шляху певних проектів. А позиція представників громадськості в ухваленні конкретних рішень, що стосувались політики пам’яті, мала вагомий, а нерідко вирішальний вплив на ухвалення рішень. Проте інші опитані експерти зазначали, що Колегія і консультативно-дорадчі органи реального впливу на вироблення рішень не мають, оскільки їхній статус не закріплено на нормативному рівні.

5. Інклюзивна модель політики пам’яті та шляхи використання інклюзивних підходів

  • Можливості і ризики інклюзивної моделі політики пам’яті

Більшість опитаних регіональних експертів вважають, що інклюзивна модель колективної пам’яті, відповідно до якої різні соціальні групи, інститути громадянського суспільства та окремі громадяни мають право бути включеними/залученими до процесів підготовки рішень у сфері політики пам’яті, є ефективною для українського суспільства. З цього приводу експерти висловили низку аргументів та застережень.

Зокрема, частина опитаних вважає, що побудова політичної нації в Україні передбачає створення інклюзивної моделі колективної пам’яті. Мова йде про репрезентацію у публічному просторі та включеність у публічну дискусію історії та пам’яті різних, зокрема, етнічних груп та меншин, що проживають або проживали на території України. Для цього необхідним є створення дієвих майданчиків для діалогу громад з представниками органів виконавчої влади, надання простих та доступних інструментів для реалізації громадських ініціатив у сфері політики пам’яті, державна підтримка локальних проектів, які працюють з історією, пам’яттю та комеморацією.  Найкращий спосіб – висвітлення найбільш складних історичних питань із залученням іноземних фахівців, які представлятимуть інші точки зору. Така модель, на їхню думку, є ефективною, оскільки вона показує проблематичність історичної правди, а це надзвичайно важливо у світлі гібридних викликів.

Водночас інші експерти, погоджуючись із тезою про зв’язок між демократичним устроєм та  інклюзивною моделлю колективної пам’яті, вказували на те, що в умовах воєнного конфлікту, гібридної та інформаційної війни, така модель не спрацює. Натомість, за їхніми спостереженнями, копіювання таких підходів до політики пам’яті може призвести до поглиблення конфліктів, використання спірних моментів історичної пам’яті для ескалації протистояння, послаблення держави та суспільства. У такій ситуації необхідна послідовна і потужна державна політика історичної пам’яті, яка її формує і впроваджує, використовуючи окремі елементи інклюзивної моделі, залучаючи суспільство до дискусій і співпраці.

Представники УІНП та інші експерти часто у своїх відповідях наголошували, що першочерговим і найважливішим кроком щодо формування інклюзивних підходів у процесі здійснення політики пам’яті має стати ухвалення Закону України «Про корінні народи України», де необхідно визначити три корінні народи України – кримських татар, караїмів, кримчаків. У цьому законі мають бути закріплені механізми подолання колоніальної та тоталітарної спадщини щодо корінних народів: вшанування пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу, повернення об’єктам топоніміки історичних назв, збереження місць поховань та інших місць пам’яті корінних народів України. Наразі ефективну роботу у цій царині проводить УІНП у співпраці із Меджлісом кримськотатарського народу, популяризуючи новітню історію кримськотатарського народу. Однак, за словами опитаних експертів самого УІНП, цього замало, і держава має підтримувати інституційний розвиток організацій кримських татар, сприяти включенню корінних народів України, що перебувають під російською окупацією в АРК, до українського інформаційного простору. Україні варто вживати заходи щодо підтримки громадських ініціатив корінних народів. Наприклад, фінансово заохочувати ГО та окремих активістів до створення історико-просвітницьких матеріалів українською та кримськотатарською мовами з історії кримськотатарського народу.

  • Діалог між носіями різних поглядів на історичну пам’ять

Більшість опитаних експертів згодні з тим, що діалог є важливим елементом демократичного процесу формування політики пам’яті. Обговорення/дискусії дають можливість громадянам не лише почути іншу позицію, але й краще зрозуміти свою, відчути себе громадянами цієї країни. Діалог створює зворотний зв’язок,  відчуття причетності до держави і суспільства в цілому, усвідомлення важливості власної позиції у питаннях пам’яті. Державним установам це дає змогу провадити політику, яку сприймає більшість громадян.

Важливим є наголос експертів на тому, що політика пам’яті, в першу чергу, спрямована на неповторення тоталітарних практик та масових порушень прав людини. Проведення кожної дискусії чи обговорення має бути базоване на цінностях, які сприятимуть демократичній трансформації України та повазі до прав людини. На жаль, в суспільстві (і в світі також) є певний відсоток тих, хто не визнає тоталітарного характеру комуністичного режиму, готовий схвалювати злочини проти людства, вчинені вождями компартії, або ж заперечувати можливість існування незалежної України та української ідентичності. Кожна дискусія чи обговорення, базовані на повазі до прав людини, під час якої будуть присутні описані особи, обов’язково призведе до конфлікту. При проведенні дискусій та обговорень важливою є методологія, яка дасть змогу навіть у разі присутності осіб, які виправдовуватимуть репресивні тоталітарні режими, пройти в конструктивний спосіб.

Експерти, які були залучені до створення концепції реформи декомунізації, зазначають, що ідея з масовою зміною топоніміки якраз мала на меті інтенсифікувати цю суспільну  дискусію навколо тоталітарної спадщини. Бо доти, доки це тебе напряму не стосується, більшість людей тими питаннями не цікавиться зовсім. А ще  це був спосіб залучити найширші маси людей, найширшу аудиторію, враховуючи велику проблему з комунікацією. Експерти нарікали, що їм було важко отримати доступ до медій, які були б популярними  хоча б серед 25% українців. Ухвалення «декомунізаційних» законів, які передбачали велику кількість змін місцевої топоніміки означало, що про це напишуть і національні медіа, і місцеві. Тобто це також була частина комунікаційної стратегії – примусити суспільство про це говорити.

Коли громадяни зацікавилися цією тематикою, нагальним завданням стала організація дискусії. Саме тому законом передбачалася організація громадських слухань в процесі зміни топоніміки – їх проведення було обов’язковим перед прийняттям рішення. Кожен міг подати свою ініціативу, надати аргументи проти іншої ініціативи, обґрунтувати свою позицію тощо. Відповідальність за проведення таких слухань лежала на органах місцевого самоврядування. Фактично, це було місце для суспільного діалогу, яке передбачив законотворець. Щоправда, окремі експерти висловлюють багато зауважень щодо якості організованих слухань з боку органів місцевого самоврядування.

Опитані експерти визнали, що такі дискусії/обговорення з питань історичної пам’яті спричиняли конфлікти, але у більшості випадків приводили до згоди. У цьому процесі важливе місце посідають фахові історики, медіатори, психологи і юристи, авторитетні у політиці та суспільстві особи. Експерти зазначали, що у разі участі в такому обговоренні осіб, які підтримують російські історичні наративи, досягнення згоди стає неможливим.

З метою налагодження у майбутньому конструктивного суспільного діалогу з питань політик пам’яті регіональні експерти висловили такі рекомендації:

  • Заходи потрібно проводити на базі авторитетних діалогових майданчиків із залученням лідерів думок та ретельно висвітлювати такі діалоги через ЗМІ.
  • Члени громади мають бути ознайомлені з процедурою та інструментами, за допомогою яких їхня позиція може бути озвучена та почута.
  • Відповідальні за реалізацію політики пам’яті мають забезпечити майданчики, де така дискусія може бути проведена за допомогою фахових фасилітаторів та модераторів.

Список опитаних експертів

1. Вікторія Мізерна, завідувачка сектору взаємодії зі ЗМІ Українського інституту національної пам’яті

2. Марія Тахтаулова, голова Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам'яті.

3. Богдан Галайко, голова Центрального територіальний відділу УІНП

4. Сергій Гуцалюк, начальник Південного міжрегіонального відділу УІНП

5. Олійник Анна, менеджер групи,  РПР, Політика національної пам'яті

6. Антон Дробович, директор УІНП

7. Ігор Пошивайло, директор Музею Революції Гідності

8. Руслан Забілий, директор музею Тюрма на Лонцького

9. Олександр Зінченко, ведучий Розсекречена історія на UA: Перший,

10. Андрій Когут, директор Архіву СБУ

11. Ігор Кулик, директор Архіву національної пам’яті

12. Максим Гон, директор Центру студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка»

13. Петро Долганов,  експерт Центру студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка»

14. Олеесандра Калашник, аналітик, Всеукраїнська громадська організація "Асоціація сприяння самоорганізації населення"

15. Зінченко Фелікс, експерт ГО «Паперовий фронт»

16. Тарас Грицюк, експерт ГО «Інша освіта» (проект «Студії живої історії»)

17. Юрій Губені, Громадська організація «Інститут аналізу державної та регіональної політики»

18. Рената Ганинець, львовознавець, громадська активістка

19. Андрій Живачівський, експерт з кримськотатарських питань, громадський активіст

20. Тиміш Мартиненко-Кушлянський, києвознавець, члена комісії з найменувань

21. Павло Подобєд, співробітник УІНП

22. Світлана Конончук, виконавчий директор УНЦПД

23 Павло Островський, секретар регіональної комісії з реабілітації в Донецькій області

24. Олег Ростовцев, радник міського голови Дніпра у справах національностей та зв'язків з релігійними громадами, член правління єврейської громади Дніпра


[1] Європейська комісія "За демократію через право" (Венеціанська комісія), Бюро демократичних інститутів та прав людини ОБСЄ (ОБСЄ/БДІПЛ). Спільний проміжний висновок щодо закону України про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки // https://www.osce.org/files/f/documents/c/f/216291.pdf

[2] Open Letter from Scholars and Experts on Ukraine Re. the So-Called "Anti-Communist Law" // https://krytyka.com/en/articles/open-letter-scholars-and-experts-ukraine-re-so-called-anti-communist-law#footnote1_6ka0tda