Українська опозиція: втрачені шанси?

Максим  Побокін,
аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва

Загальний анамнез

Статус опозиції з моменту скасування політреформи суттєво послабився — принаймні формально. Регламент можна змінити так, що опозиція автоматично позбавляється тієї решти можливостей, які формально поки що існують. Приміром, можна змінити порядок обрання комітетів ВР і на цій підставі переобрати голів та їхніх заступників. Можна також спростити механізм звільнення депутатів-опозиціонерів від недоторканості і підвести блокування трибуни під кримінальну відповідальність і т.д. Хоча навіть за часів Леоніда Кучми, про повернення у які застерігають ЗМІ, таких намірів у влади не було — наприклад, ніхто не вимагав притягати опозиційних депутатів до кримінальної відповідальності за блокування трибуни. Закон «Про організацію і порядок діяльності Верховної Ради України», прийнятий у 2007 році зараз вважається таким, що втратив чинність. І діяльність парламенту фактично регулюється старою постановою ВР 1996 року — оскільки новий закон «Про регламент Верховної Ради України» від 2010 року ще не змінений відповідно до Конституції України 1996 року. Ця постанова передбачала можливість переходу депутатів між фракціями, не існувало норми імперативного мандату, були відсутні норми, що стосуються коаліції, опозиції та інших нововведень. Тепер цей регламент введений в дію — і юридично коаліції та опозиції не існує, замість цього існує парламентська більшість та меншість, депутати можуть виходити з фракцій без жодних юридичних наслідків, переходити до інших фракцій, створювати нові фракції і т.д.. Відповідно, партійна дисципліна у лавах опозиції знизиться.

Водночас в  опозиції з’явилися й нові можливості для  діяльності — адже тепер вона може собі дозволити бути менш відповідальною за дії влади. Якщо її права у парламенті спробують якимось чином ще й урізати, то вона може вдатися до позапарламентських методів діяльності.  Однак  чи розуміють лідери опозиції, як їм треба діяти, щоб не опинитися у тій ситуації, у якій опинилася російська опозиція на кшталт  СПС та «Яблока»  після того, як Володимир Путін на тлі другої чеченської кампанії виграв президентські вибори? Мабуть, ні.

В принципі, жодна з опозиційних сил не потурбувалася про інтелектуальний компонент своєї діяльності. Не створено «партійних» аналітичних центрів, а апарати таких партій відстають у цьому компоненті навіть від неурядових аналітичних центрів «середньої руки». Навіть, якщо «інтелектуальні» відділи апаратів партій і працюють, це часто не відображається на практичній діяльності. Мовляв, керівництво розбирається у всіх проблемах краще, ніж партійні аналітики. Особливо це стосується такої політичної сили, як БЮТ, з її установкою на виняткову роль Юлії Тимошенко як лідера партії і її «непогрішність». Експертів в основному залучають до роботи під час виборчих кампаній, в основному ж поза кампаніями вони виконують роль «додаткових партійних рупорів», проголошуючи у ЗМІ цінності та тези, вигідні для партій. А політичні лідери зберігають за собою  монополію на генерацію ідей та рішень, хоча не є експертами з усіх питань, які намагаються охопити (політиків, які одночасно є експертами, насправді небагато). І це призводить до деградації самої партійної системи та її опозиційної частини, зокрема. До цього дотичною є і проблема «вождізму», яка  здебільшого стосується опозиції — коли партія створюється під інтереси лідера та найближчого оточення, а не народжується стихійно «знизу», у відповідь на суспільні запити.  

Крім того, опозиція в Україні  досить слабко взаємодіє із громадянським суспільством. Наприклад, функції, які має виконувати опозиція, частково виконують громадські організації —  зокрема, саме вони часто першими «сигналізують» про тиск влади, мобілізують суспільство і взагалі інколи самі створюють інформаційний порядок денний. Опозиція ж з цього користає і нерідко намагається привласнити всі лаври від того, до чого не докладала жодних зусиль. При цьому опозиція інколи разюче відстає від тих, інтереси кого вона має представляти — найсвіжішим прикладом є ситуація з податковим кодексом, коли опозиція згадала про нього лише перед самим ухваленням, тоді як громадськість його активно обговорювала вже  2–3 місяці.  Координація між опозицією і «третім сектором»  фактично відсутня, хоча в умовах, коли влада наступає на політичні права,  між ними мало би бути налагоджено зв’язки, як під час Помаранчевої революції.  Інша річ, що тоді партії мають поділитися своїми фінансовими та організаційними ресурсами з НУО, але спонсори партій поки не мають бажання цього робити, оскільки націлені лише на тактичну перспективу — пролобіювати через партії свої інтереси, отримати певне представництво в органах влади і т.д.  

Водночас, без координації (а не субординації, як вважає, скажімо, БЮТ, який поділяє навіть опозицію на «правильну» і «неправильну») опозиції та НУО успішність у відстоюванні власних позицій перед владою слабко уявляється можливим  за цих умов Хоча тактично діюча опозиція може виграти наступні парламентські вибори винятково за рахунок критики влади, поза тим,  влада вже зараз намагається створити такі перепони для опозиції, що лише на критиці буде «виїхати» проблематично. Опозиція, «третій сектор» та громадяни України мають використовувати кожну можливість для того, щоб скоординуватися і виробити спільну стратегію тиску на владу. І на першому етапі треба відновити довіру виборців, адже рейтинги опозиції «чомусь» не зростають, незважаючи на падіння популярності влади, визнати свої помилки (причому публічно), провести у разі необхідності кадрові чистки, та, врешті-решт, почати прислухатися до запитів суспільства, а не прагнути видавати бажане за дійсне.  Наступним етапом має стати створення мережевих структур і пошук оптимальних варіантів взаємодії, розробка дієвих схем реформ, з якими опозиція піде на вибори, підбір кадрів за професійними характеристиками, а не за лояльністю. Треба також подбати і про забезпечення прозорості фінансування — нехай спочатку обсяги зменшаться, зате буде видно, чиї інтереси партія відстоює насправді. І зрештою потрібно створити переконливий для громадян і цілком реалістичний образ майбутнього — причому краще, ніж це робить влада.   

Рецепти виживання для основних політсил опозиції

Коротко опишемо ситуацію з основними політичними силами,  кожна з яких претендує на те, щоб бути опозиційною.

БЮТ

У БЮТ завжди були проблеми зі стратегією, що їх лідери блоку намагалися компенсувати за рахунок тактики. Наприклад, прагнучи витіснити «РосУкрЕнерго» з газового ринку України, уряд Тимошенко не тільки підписав на невигідних для України умовах прямий контракт із «Газпромом», але і не потурбувався про те, щоб якомога правильніше в юридичному плані оформити «розлучення» з РУЕ. В результаті, нинішня влада має формально законні підстави для репресивних дій проти тих, хто виконував урядові завдання за газовими угодами. Відіграла свою роль і невдала «кадрова політика» при формуванні виборчих списків блоку — коли місця у списку на парламентських виборах купувалися за суми від 2 до 7 млн. дол. Тепер в основному саме ті особи, які купили місця у списку, і легітимізували нову владу, вступивши до урядової коаліції (деякі не увійшли туди, але голосують синхронно з більшістю). Окрім того, ЗМІ та експерти досить часто вказували на авторитарний стиль керівництва самої Юлії Тимошенко та негнучкість її мислення. І це не кажучи про еклектичність ідеології блоку та надмірне захоплення популістськими ідеями — особливо, коли БЮТ був при владі і намагався переконати українське суспільство, що закони глобальної економіки в Україні не діють. Не кажучи вже про спробу створити «широку коаліцію» з Партією регіонів влітку 2009 року та інші кроки, які висвітлюють перспективи БЮТ як опозиційної сили у швидше негативному аспекті. Зараз БЮТ перебуває на стадії повільного розпаду — він втрачає спонсорів, окремих важливих функціонерів (на зразок Андрія Портнова, який пішов працювати до АП) та цілі мережі місцевих партійних структур. Причому невідомо, проявом якої тенденції це є — очищення від ненадійних елементів чи подальшого згасання і маргіналізації? Також характерною є і загальна «криза жанру» — коли члени БЮТ намагаються звинуватити у перемозі Януковича на президентських виборах Віктора Ющенка, Арсенія Яценюка, «противсіхів», але тільки не самих себе. Внутрішня критика там слабко відчувається — лінії поведінки Юлії Тимошенко, інших високопоставлених функціонерів взагалі не змінилися після виборів. Вони все ще думають, що однією лише критикою влади можна підняти свій рейтинг, не пропонуючи суспільству альтернативних підходів Але з цього стану БЮТ можливо витягти, якщо посилити експертний компонент діяльності блоку та власне, .збільшити можливості для внутрішньої дискусії, понизивши «одноосібну» роль лідера блоку у прийнятті стратегічних рішень. Чи зважиться на це БЮТ — невідомо.

«Наша Україна»

Головною проблемою цієї політичної сили є її різнорідність. При всій ідеологічній налаштованості на ліберальний сегмент електорату (з легким ухилом у бік націоналізму), ця партія так і не визначилася остаточно, як ставитися до нинішньої влади, який має бути градус критики. Згадаємо, що одна з найвпливовіших груп у партії (група Єханурова— Мартиненка) весь час схилялася до утворення широкої  коаліції з Партією регіонів, коли була така можливість (до прихильників такого варіанту належав і Давид Жванія, який нещодавно покинув партію). При цьому відповідність партії власному бренду, тісно пов’язаного з помаранчевою революцією, їх мало цікавила. Мало того, на іміджі партії лежить тягар помилок Віктора Ющенка, який свого часу намагався досягти примирення в Україні ціною включення Партії регіонів у владу — спочатку під час голосування за кандидатуру Єханурова на посаду прем’єра, потім під час підписання Універсалу національної єдності. Останній документ так і не був реалізований — саме ПР як член коаліції першою почала його порушувати, прагнучи будь-якою ціною сформувати конституційну більшість. Фактично така ситуація, а також пряма конкуренція з БЮТ, і призвела до послаблення позицій «Нашої України» серед виборців, які не зрозуміли таких «зигзагів» партійної лінії. Як і до фактичного розпаду первинного виборчого  об’єднання на низку угруповань ще тоді, як Віктор Ющенко перебував при владі . І це незважаючи на те, що «експертний» потенціал НУ та її відносини з «третім сектором» перебувають у  дещо кращому стані, ніж у БЮТ, який традиційно ігнорував експертів.  Хоча останнім часом «Наша Україна» спробувала зробити певне «перезавантаження», обравши нову політраду та лідера (яким став екс-глава СБУ Валентин Наливайченко), все ж їй треба остаточно визначитися з позицією щодо влади — щоб не було того, що одна група тягне партію в урядову більшість, а інша прагне її залишити в опозиції.

«Фронт змін»

Ситуація у цій партії проблематична — насамперед з огляду на те, що досить неоднозначна виборча кампанія на президентських виборах показала всі мінуси відсутності певного досвіду опозиційної діяльності при великих амбіціях лідера. Мало того, якщо казати про власне виборчу кампанію, слід зазначити такі її вади,  як часту зміну концепції  кампанії, необізнаність самого Арсенія Яценюка з певними кадровими та ідейними проблемами у штабі, неякісну роботу окремих підрозділів центрального штабу (є версії і про «диверсію» з боку політтехнологів штабу, які самовільно перевели кампанію з нормального русла у «технічне»). В результаті президентській рейтинг лідера «Фронту змін» перед першим туром виборів знизився майже вдвічі порівняно з серединою кампанії. Над партією досі нависає цей іміджевий тягар попередніх виборів — і схоже, що частина помилок нікуди не ділася, оскільки сам Арсеній Яценюк часто у своїй риториці переоцінює власні можливості та недооцінює можливості влади, що створює відчуття його відірваності від реалій політичного життя. Разом з тим, певні уроки з президентської кампанії партія таки винесла. Вона доручила курувати різні програми різним партійним експертам, а не «зав’язала» всі суспільно важливі проекти на одного лише Арсенія Яценюка (хоча в регіональному вимірі кадрова якість партії поки що залишає бажати кращого). Ще одним досить прогресивним кроком було введене ще на президентській кампанії фінансування в онлайн-режимі від прихильників партії (однак основну частину коштів на кампанію все ж дали представники великого бізнесу, які намагалися диверсифікувати напрямки своєї лобістської активності). Для досягнення ж успіху на парламентських виборах  «Фронт змін» має не відмовлятися від координації  дій з іншими опозиційними структурами, змінити команду політтехнологів, а також забезпечити більшу прозорість фінансування.  

«Свобода»

Головним мінусом  діяльності  цієї партії як опозиційної є досить застаріла ідеологічна платформа. Націоналізм як доктрина протягом свого розвитку істотно змінювався, ставав більш толерантним до етнічного компоненту національної   ідентичності, ставав більш «технократичним». У «Свободи» цього нема —  вони сповідують ідеї ще минулого століття. З гаслом «Україна для українців» далеко не підеш — оскільки Україна є поліетнічною країною, й спроба активно проштовхувати український націоналізм у варіанті першої половини ХХ ст. викличе тільки спротив. Мало того,  у діяльності «Свободи» є моменти, які відлякують більшість потенційних виборців не лише від націоналізму, але й від всього, що пов’язане з українським патріотизмом і взагалі з українською мовою, історією та культурою. Наприклад,  широко відомий в Інтернеті «урок української» від Ірини Фаріон, проведений в одному з дитячих садочків Львова, більшість експертів та журналістів розцінили як провокацію. Також активісти «Свободи» часто приходили із партійною символікою на акції, які були анонсовані як позапартійні — наприклад на знак протесту проти вбивства студента Ігоря Індила у Шевченківському РУ МВС м. Києва.  Така поведінка «Свободи» наводить на думку — або її представники ще не достатньо зрілі в сенсі політичної етики,  якщо дозволяють собі подібні вчинки на грані фолу, або ж ця політична сила діє як агент-провокатор, скажімо, Партії регіонів, якій не вигідне об’єднання громадян України на ґрунті навіть поміркованого патріотизму у версії «Нашої України» — мовляв, якщо «Свобода» так себе поводить, то всі українські праві партії є такими самими радикалами. Тому цій політичній силі слід більш ліберально ставитися саме до «українського питання», обережніше його відстоювати — інакше вона тільки підтвердить своє  реноме маргінала, не кажучи вже про провокативний імідж.

«Єдиний центр»

Ця політична сила  поєднує у своєму «резюме» риси проблем «Нашої України» та «Фронту змін». По-перше, її лідер Віктор Балога має досить неоднозначну політичну репутацію та практично завжди займав амбівалентні позиції стосовно політичних сил, які прийшли до влади зараз.  А-ля: «Формально я в опозиції, але спробуйте мене переконати приєднатися до влади». Сама партія частково створювалася з використанням адміністративного ресурсу, коли Балога ще очолював Секретаріат Президента за часів Віктора Ющенка. Зараз же саме цей компонент є найбільш вразливим — з партії вже виходять місцеві чиновники, переходячи до лав Партії регіонів. У цьому сенсі «ЄЦ» нагадує «Нашу Україну», яку також частково будували за допомогою «адмінресурсу». З «Фронтом змін» її ріднить те, що над партією також нависає іміджевий тягар поведінки лідера, хоча причини цілком різні, а також методи вирішення проблем. Щоб позбутися іміджевого тягаря, «Єдиний центр» також взявся «розвантажити» лідера від обов’язків та відповідальності, посиливши ці параметри у членів політради, які тепер можуть займатися окремими партійними проектами і брати на себе повну відповідальність за їх виконання. Для того, щоб зберегти за собою імідж опозиціонера, ЄЦ має просто перестати загравати з владою. Виборці цього не зрозуміють, а «адмінресурсом» в опозиційних умовах  досягати подібних цілей не можна.

Деякі експерти та ЗМІ вважають, що опозиція у її сьогоднішньому складі, за певними винятками, не має особливих перспектив, оскільки представлена політиками старої генерації, що часто поєднані корупційними зв’язками з тими, хто зараз становить владу. І тому потрібне її «перезавантаження» або, принаймні, суттєве оновлення  за рахунок молоді та громадянського суспільства.  Тим більше, що вже зараз з’явилося багато громадських ініціатив, представники яких прямо заявляють, що вони не хочуть мати нічого спільного з скомпрометованими політиками — чи то владою, чи то опозицією.