Виконавчий директор Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва
Оригінал статті – на ЛІГА.net.
У Володимира Зеленського в розпорядженні є прості та безпечні способи наблизити владу до народу і залучати громадян до ухвалення рішень
"Тепер українці на практиці будуть залучені до ухвалення важливих для країни рішень, а влада буде змушена дослухатися до волі народу", – так президент Володимир Зеленський привітав результативне голосування у Верховній Раді за закон про народовладдя через всеукраїнський референдум.
Уявимо, що президент справді не мав жодних інших мотивів для просування закону про референдум, окрім турботи про залучення громадян до процесу прийняття рішень та ухвалення законів, а також прагнення створити механізм зворотного зв’язку між громадянами та органами влади.
Почнемо з того, що подібні благородні мотиви виникали в головах політичних лідерів минулого. Завдяки "Запискам Федераліста" ми знаємо, про основні застереження проти прямого звернення до народу для вирішення важливих питань.
По-перше, батьки американської конституції звертали увагу на те, що звернення за порадами до народу позбавить уряд поваги з боку громадян та стійкості.
Такий уряд постійно вагатиметься у своїх рішеннях, якщо сумніватиметься в тому, що їх схвалить більшість. А рішення більшості не завжди є найкращими, бо тоді все залежить від середнього рівня освіченості та поінформованості громадян.
І тут не все так просто як здається.
Наприклад, у одному з наших опитувань ми поцікавилися, кого українці вважають джерелом влади, і чи відомий їм зміст Конституції. 47% опитаних взагалі не знайомі зі змістом Конституції. Лише 48% вважає народ джерелом влади, а 34% – вважає джерелом влади президента.
У 2020 році ці показники практично не змінилися. Отже, рівень громадянської та правової освіти в Україні не дає впевненості у тому, що більшість матиме достатньо знань, щоб напряму вирішувати всі важливі питання.
По-друге, звернення до громадян завжди призводить до певної суспільної напруженості внаслідок суперечок щодо предмету рішення. Звісно, у критичних ситуаціях суспільство мобілізується і об’єднується, як ми це бачили у 1991, 2004 та 2014 роках. Однак у ситуаціях, коли вибір між різними альтернативами не здається, на перший погляд, доленосним, людей легше дезорієнтувати і переконати у перевагах сумнівних рішень.
Зрештою, на думку творців американської конституції, найбільшою загрозою є здатність окремих лідерів та партій керувати громадською думкою. Спрямовувати її не на досягнення загального блага, а до обслуговування своїх політичних інтересів.
Оскільки політики вміють грати на пристрастях громадян, такі рішення зрідка будуть спиратися на розумні аргументи.
Проілюструємо це таким прикладом.
Після 1997-го, коли була укладена Хартія про особливе партнерство України з НАТО, і до 2014 року, різними політичними силами активно просувалася думка про необхідність референдуму про вступ до НАТО. Як альтернатива, відкрито чи приховано, пропонувалося приєднання до ОДКБ, іншого військово-політичного союзу, очолюваного Росією.
Тим часом, і незалежні, і державні експерти вказували на те, що Росія лишається загрозою безпеці та незалежності України. Підтвердженням цього стала війна у Грузії 2008 року.
Проте, якщо подивитися як змінювалася громадську думка навіть після цього, ми побачимо що ще в квітні 2012-го, 26% громадян підтримували вступ до ОДКБ, 42% – нейтральний статус, який буцімто мав теж гарантувати безпеку, і лише 13% – вступ до НАТО.
У 2014-му все раптом змінилося, коли Росія знехтувала усіма попередніми домовленостями і розпочала війну проти України. Тепер частка прихильників вступу до НАТО становить 42%. І вибір колективної системи безпеки вже не потребує референдуму. Такий референдум буде марною втратою часу і зусиль, бо відповідь випливає з нової реальності.
Чи є інші способи, наблизити владу до людей і залучити їх до рішень?
Так, і це вибори. Зокрема, варто зменшити тривалість каденції президента і парламенту до чотирьох років, а місцевих голів та рад – до двох чи трьох, зважаючи на трирічне прогнозування і планування державного бюджету.
У такому разі, і місцеві голови, і народні депутати будуть змушені частіше спілкуватися з громадянами, розповідати про плани та звітувати про свою роботу. А громадяни будуть змушені частіше думати про прикладні питання місцевого розвитку, вчитися на помилках і вдалих рішеннях, цікавитися законодавством, навіть контролювати партії.
Так і з’являється досвід, необхідний для рішення загальнодержавних питань на загальнонаціональних референдумах.
