Україна і тінь війни: дипломатичний триптих пам’яті

Володимир Лакомов,
український дипломат, Надзвичайнийта Повноважний посол України (захищав інтереси України як Посол у Анголі (2004-2007), Бразилії (2007-2010 та Пакистані (2012-2020), експерт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва

Оригінал статті  —  Літературна Україна

«Війна не завершується,
вона просто змінює свою географію»

Мій дипломатичний досвід – це не лише протоколи, зустрічі, угоди. Це проживання історії інших народів, у їхній тиші після боїв, у їхньому мовчанні про втрати, у їхньому способі жити з війною, не називаючи її війною. Ангола, Бразилія, Пакистан – три країни, три континенти, три різні ритми пам’яті. І кожна з них як дзеркало, в якому Україна може побачити себе: не для наслідування, а для розуміння.

Ангола: війна як тінь незалежності

Я прибув до Луанди у 2004 році. Місто дихало пилом після війни, яка тривала 27 років. Війни, що почалась одразу після здобуття незалежності, була не просто внутрішнім конфліктом – це був театр холодної війни. СРСР, Куба, США, ПАР, Китай – кожен мав свою фракцію, свою зброю, свою правду.

Пронизана кулями будівля в Уамбо (другого міста за величиною в Анголі після столиці Луанди) після війни. Джерело: Вікіпедія

Я бачив, як країна з колосальними природними багатствами, нафтою, газом, діамантами, залишалась і після війни пораненою. Мир прийшов не через компроміс, а через смерть. Ліквідація Жонаса Савімбі руками ізраїльських фахівців, і МПЛА залишилась єдиною силою. Але тиша, що настала, не була миром. Це була пауза, в якій суспільство ще не знало, як говорити про втрати.

Я відчував, що Ангола живе з війною як з тінню, що не зникає. ЇЇ не проговорено, вона не осмислена, не переказана дітям. І тому небезпечна.

Бразилія: війна в генотипі

У Бразилії я працював на чолі нашої дипустанови у 2007–2010 роках. Країна здавалась мирною, навіть безтурботною. Але в її історичному коді залишила слід Парагвайська війна (війна відома як Війна Потрійного Альянсу (ісп. Guerra de la Triple Alianza), що тривала з 13 грудня 1864 року по 1 березня 1870 року ). Трагедія сусіднього народу, що втратив внаслідок війни до 90% населення. Союз Бразилії, Аргентини та Уругваю знищив Парагвай не лише військово, а демографічно.

Парагвайські військовополонені. Джерело:  Вікіпедія

Ця війна як тінь, що не згадується в щоденних розмовах, не у памʼятниках, але присутня в культурному коді. Я відчував, що пам’ять про насильство тут не артикульованана на рівні суспільної думки, а витіснена. І саме тому вона може повернутись  у нових формах.

Бразилія брала участь у Другій світовій, боролась із комуністичними партизанами в Амазонії, яких теж як і в Анголі утримував СРСР. Але війна тут у свідомості не щоденна реальність, а глибока пам’ять, що не має мови. І це  урок для України: пам’ять має бути проговорена, інакше вона перетворюється на мовчазну загрозу.

Пакистан: війна як стан буття

У Пакистані я працював майже вісім років,  з 2012 по 2020-й. Це країна, що народилась із війни: розділ Британської Індії, релігійна напруга, перші бої за Кашмір. Потім війна 1965 року, втрата Бангладеш у 1971-му, хронічна напруга з Індією, що розряджається регулярними бойовими зіткненнями.

Жителі Східного Пакистану вітають танк індійської армії, що наближається до Богри 14 грудня 1971 року  під час Визвольної війни Бангладеш. Джерело: Hindustan Times  

Я бачив, як війна тут не епізод, а частина державного коду. Вона присутня в політиці, в освіті, в медіа. Кашмір як рана, що не загоюється. І водночас діє як інструмент мобілізації.

Пакистан навчив мене: коли війна стає частиною ідентичності, головне – не втратити здатність до переосмислення. І не дозволити страху стати політикою. Це виклик, з яким стикається і Україна.

Україна: залізний стрижень спротиву

Україна не просто жертва. Вона – етичний центр. Ми не маємо права вірити «гарантіям», «меморандумам», «запевненням». Будапештський трюк як нагадування, що папір не захищає. Захищає лише готовність.

Відбиття російської агресії у липні 2022 року. Джерело: АрміяInform  

Ми – не периферія. Ми – фронтир. І наша перемога  не лише військова, а цивілізаційна. Бо вісь зла  не географія, а логіка та матриця мислення. І ми її заперечення.

Я переконаний: Україні слід завжди бути готовою. Не розслаблятись. Не втрачати пам’ять. Не дозволяти війні стати буденністю.

Бо саме в цьому сила. І саме в цьому  гідність.

Висновки для України

1.  Пам’ять має бути проговорена, не витіснена, не замовчана, не естетизована. Війна – це не лише фронт, а й мова, якою ми говоримо про втрати.

2.  Гарантії – не захист. Лише власна готовність і сила, власна армія, власна дієва, активна, високо фахова дипломатія.

3.  Мир – не тиша. Це активна робота з травмою, з історією, з майбутнім.

4.  Україна – не виняток, а приклад. Ми – не перші, хто переживає війну. Але ми є ті, хто здатен зробити її осмисленою.

5.  Дипломатія – це пам’ять. Це здатність бачити війну там, де її не називають війною. І здатність назвати речі своїми іменами – навіть тоді, коли світ мовчить.