— Пані Маріє, на вашу думку, якими є головні здобутки існування «Східного партнерства» (СхП) для України?
— Думаю, головний здобуток у тому, що СхП стало додатковою платформою для висловлення Україною власних інтересів, насамперед політичних. Європейський Союз протягом десяти років мав окремий майданчик для політичного діалогу з країнами Східного партнерства. А Україна — додаткову можливість залишати тему євроінтеграції в порядку денному ЄС навіть тоді, коли вона у внутрішньому порядку денному відходила на другий план (наприклад, у часи Януковича). З цієї точки зору свою роль «Східне партнерство» виконало.
Ще один здобуток — громадянське суспільство, яке в той чи інший спосіб опікувалося питаннями внутрішніх реформ, вийшло на якісно інший рівень. Саме завдяки СхП воно виросло на голову, змогло стати серйозним гравцем в процесі євроінтеграції. І коли буксувала співпраця на рівні еліт у Брюсселі та Києві, коли СхП було більше декларацією, громадянське суспільство стало внутрішнім голосом в Україні, в рамках ініціативи й завдяки її проектам, могло говорити про реальний стан справ. І мені здається, що в Україні це було значно помітніше, ніж у Молдові чи Грузії. Як наслідок сьогодні в питаннях євроінтеграції експертне середовище напряму залучено до розмови з представниками ЄС. І вагомість цього голосу не менша, ніж у політичних представників України чи державних діячів.
Але хочу звернути увагу на можливість, якою Україна не скористалася. Абсолютно очевидно, що вона змарнувала шанс стати регіональним лідером у рамках цієї ініціативи. Можна зрозуміти, чому 2009 року СхП не викликало великого ентузіазму в Києві. На той час Україна вже мала значно вищий, ніж у інших країн-партнерів рівень співпраці з Брюсселем. Ми вже вели переговори стосовно Угоди про асоціацію. Але це не означає, що країна не могла використати можливість на свою користь і стати флагманом цієї ініціативи. Могла, але на стала. Якщо порівняти, наприклад, Україну та Грузію, яка десять років тому істотно відставала в євроінтеграції, то зараз Грузія навпаки — поступово, без голосних політичних заяв на технічному рівні значно швидше, ніж ми, наближається до ЄС. Якщо я не помиляюся, у Грузії навіть є своєрідна дорожня карта, де вони самі для себе визначають, як прискорити рух до ЄС, наприклад, імплементувати стандарти, які в угоді навіть не прописані.
— А якщо говорити про бонуси для ЄС? Чи отримав він очікуване від «Східного партнерства»?
— Мені здається, якщо брати не двосторонній, а багатосторонній вимір цієї ініціативи, то ЄС не так багато виграв, як очікував. На початку були сподівання, що СхП вдасться об’єднати шість країн-учасниць у багатосторонньому форматі, підштовхувати їх до здійснення реформ більш-менш одночасно. Але цього не сталося. Натомість СхП дало свої плоди як платформа на двосторонньому рівні. Особливо з тими країнами, які підписали угоди про асоціацію. Думаю, для ЄС цей проект був успішним більше на рівні майданчика для обстоювання інтересів перед іншими гравцями на міжнародній арені, зокрема Росією. М’яка сила Євросоюзу мала би, умовно кажучи, розвернути в євроінтеграційному напрямку ті країни, які балансували або могли повернутися в бік Російської Федерації.
— Тут можна зауважити, що на такий розворот, зокрема, України, Грузії та Молдови, більше вплинула агресивна політика Москви.
— Так. «Східне партнерство» не змогло стати визначальним фактором для того, щоб усі країни-партнери стали на шлях євроінтеграції. Все-таки тренд спілкування з ЄС визначила внутрішня ситуація в цих країнах. Вийшло так, що половина через внутрішню ситуацію, через дії Кремля, зробила вибір на користь ЄС. А три країни — Вірменія, Білорусь та Азербайджан — навпаки. Можливо, це пов’язано з небажанням трансформуватися, а можливо, з тим, що ЄС не зміг запропонувати їм нічого привабливого.
— З огляду на це виникає запитання: чи варто зберігати існуючу форму співпраці? Чи доцільніше перейти до багаторівневого співробітництва або виокремити групу з трьох країн, які мають угоду про асоціацію?
— Я думаю, що цей формат себе вичерпав. В 2017-му ми ухвалювали план досягнень до 2020 року. І це, мабуть, останнє, що можна було б ухвалити як спільну дорожню карту для шістьох країн. Сьогодні ці країни є значно більш відмінними одна від одної, ніж це було 5, а тим паче 10 років тому. ЄС має наважитися зафіксувати офіційно те, що й так всі розуміють: СхП — це поєднання двох абсолютно різних груп країн. Одна група є більш швидкою, мобільною, більш готовою до імплементації євростандартів і більш підготовлена в плані проведеної роботи. Тому що не можна порівнювати наявність Угоди про асоціацію, безвізу, розробки інституційних підвалин, які ми вже маємо, з абсолютно іншими курсами внутрішньої і зовнішньої політики, які мають Азербайджан, Вірменія і Білорусь.
Другий момент — варто поглиблювати співпрацю саме в двосторонньому форматі, і навіть з тими країнами, які мають Угоду про асоціацію. Третій момент — СхП повинно стати більш секторально орієнтоване. Це те, чого йому бракувало десять років. Я маю на увазі окремі напрямки: енергетика, яка є нагальною проблемою для усієї Європи, зокрема і з огляду на спорудження «Північного потоку-2». Або митна політика, уніфікація і гармонізація із законодавством ЄС. Можливо, навіть розпочати діалог про більш віддалені перспективи, наприклад, щодо приєднання до Шенгенської зони. Буде абсолютно логічно й гармонійно відпрацьовувати в умовах СхП якісь моменти, передбачені Угодою про асоціацію. В умовах гібридної війни СхП може стати чудовим майданчиком для співпраці у сфері інформаційної політики.
Якщо підсумувати, то назріла необхідність диференціювати співпрацю в рамках СхП: по-перше, розділити країни, по-друге, сфокусуватися на двосторонній співпраці й, по-третє, зосередитися на конкретних секторах.
— Під час дискусій щодо майбутнього «Східного партнерства» Польща та Румунія намагаються переконати інших учасників ЄС у тому, що країнам, які мають Угоду про асоціацію з ЄС, треба дати стимул. Зокрема, зафіксувати можливість їх приєднання до ЄС у майбутньому. На вашу думку, чи піде зараз Брюссель на такий крок?
—Я думаю, ці спроби не будуть успішними. У Європейського Союзу сьогодні немає жодної готовності говорити про перспективи членства України та інших країн СхП. І в цьому полягає головна проблема. Тому що СхП як будь-яка форма співпраці повинно відповідати на запитання: для чого? І якщо ЄС може собі дозволити реалізовувати якісь програми підтримки без визначеного майбутнього для цих країн, оскільки йому вигідно мати безпечну зону на своєму кордоні, то Україні, Молдові й Грузії дуже важко з такою абсолютно не окресленою перспективою виконувати домашнє завдання надалі. У нас вже є Угода про асоціацію, і навіть з її виконанням виникають проблеми, коли бракує мотивації і перспектив. Бо, коли майбутнє не визначено, починається створення внутрішніх перешкод, активізуються різні групи впливу, які, зважаючи на сьогоденну вигоду, зацікавлені в затягуванні чи саботажі реформ.
Інтерв’ю взяла Наталя ФІЛІПЧУК.
Оригінал: Голос України
