Реваншизм як тінь глобального завтра: Україна, Тайвань і цивілізаційна межа — Володимир Лакомов
Володимир Лакомов,
експерт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва, ветеран дипломатичної служби, Надзвичайний та Повноважний Посол України, відстоював інтереси України як Посол в Анголі (2004-2007), Бразилії (2007-2010) та Пакистані (2012-2020)
Оригінал статті — Літературна Україна
У ритмі сучасної історії знову чути темні акорди імперського бажання — повернення «втраченої величі», яка для Москви й Пекіна перетворюється на політичну одержимість. Ці два світи — пострадянський і посткомуністичний — дихають реваншизмом, наче це останній шанс на відновлення статусу. Росія прагне зібрати уламки своєї колишньої сфери впливу: Україну, Східну Європу, країни «соціалістичного табору». Китай кидає погляди на Тайвань, Південно-Китайське море, гімалайські межі.
Але це не просто геополітика — це ритуал переписування історії, де термін «справедливість» стає зброєю, а пам’ять — інструментом контролю. Головна мета цих проєктів — не лише територіальна експансія, а інсталяція альтернативного світопорядку, де демократія більше не буде правилами гри.
Війна, яку веде Росія проти України, перетворилася на лабораторію — зразок для Пекіна. Як реагує світ? Як довго триває мовчання? Як виглядає підтримка, коли вона стає предметом торгу? У Пекіні уважно дивляться не на фронт, а на дипломатію, енергетичну карту, розлам у західних столицях. Вивчаються не лише оборонні бюджети, а й слабкості культурних кодів.
І особливо промовисто звучить історія про захоплені ядерні об’єкти — вони стали заручниками великої гри. Те, що Росія робить із Запорізькою АЕС, — Китай може зробити з фабриками мікроелектроніки.
У світі, де війна точиться не тільки на фронтах, а й у потоках даних і ланцюгах поставок, Тайвань стає геополітичним нервом. Тут не просто острів — тут центр глобальної обчислювальної цивілізації. Підприємства, які здавалися технократичними вузлами, тепер перетворюються на політичні символи.
TSMC — Taiwan Semiconductor Manufacturing Company — це не просто виробник. Це індустрія довіри. В її кремнієвих транзисторах тримаються оборонні системи НАТО, смартфони, супутники й енергетичні мережі. UMC, ASE, MediaTek — кожна з них, мов жила в тілі технологічної екосистеми. І це тіло — західна демократія.
У разі захоплення Китай не просто отримає контроль над виробництвом: він зможе переписати правила гри. Так само, як Росія перетворила атомні станції на важіль, Пекін може зробити мікрочип заручником. Це вже не війна за територію. Це війна за логіку процесорів, за код, що вписується в наші будні. Якщо у ХХ столітті панував нафтагаз, то у ХХІ — мікронанометр.
Терор як технологія впливу
Є інший вимір імперської спадщини, який мовчки просочується в сучасну геополітику — школа захоплення заручників. СРСР створив систему, де це перетворювалось на форму політичного шантажу. І ця школа, позбавлена етики, має, мабуть, найбагатшу архітектуру у світі.
Її «учні» — не лише колишні революційні угруповання. Від палестинського ФАТХ і венесуельського ФАРК — до бригад ХАМАС, балканських формувань, філіппінських бойовиків. Всі вони проходили навчання, де гуманізм замінювався інструментальністю. Заручник — це не трагедія, а важіль.
Сьогодні реваншисти нового покоління — Кремль, Пекін — інтегрують цю модель у конфлікти нової генерації. Запорізька АЕС — не просто воєнна ціль, а символ цивільного заручництва. Тайванські мікрочипові корпорації можуть стати наступною ітерацією — не об'єктами захисту, а технологічними заручниками.
Це стратегія тиску, де цивільне стає військовим, а наративи — зброєю. Це спадщина, яка живе не в архівах, а в практиках нової війни. Її слід нейтралізувати не лише танками, а мисленням — ясним, рішучим, політично озброєним.
Україна і Тайвань як міфологеми нового світопорядку
Історія, яку ми переживаємо, твориться не в тиші. Вона набуває символів — і серед них Україна та Тайвань стають метафорами спротиву, маркерами межі між демократією і авторитаризмом.
Україна — не просто жертва реваншистського імперіалізму, а голос, який прорізає глобальну байдужість. Її опір — це нагадування, що свобода має ціну, але й силу об’єднувати тих, хто вірить у майбутнє без колоніальних тіней.
Тайвань — не просто острів. Це втілення ідеї, що інновація може бути щитом, а наука — формою незалежності. Захоплення його мікрочипового серця означало б захоплення алгоритмів світу. І у цьому — справжній ризик: не танки, а технології можуть стати інструментом поневолення.
А десь між ними — глобальна архітектура безпеки, яка тріщить. ООН втрачає голос, Рамштайн набуває воєнного резонансу, БРІКС — двозначності. Постає двополюсний світ: один — західноцентричний, оборонний, а другий — авторитарний, стратегічно мобілізований. І в цьому розламі — шанс, і виклик.
І останнє — не висновок, а попередження
Реваншизм — це не просто геополітика. Це наратив, що прагне переписати уявлення про майбутнє. І якщо ми не збережемо увагу до деталей, сенсів і символів — історія може знову виявитися диктованою тими, хто добре вивчив минуле, але не навчився відповідати за його наслідки.
Україна й Тайвань — не край світу. Вони — його центр. І, можливо, саме там вирішується, яким буде наступне десятиліття для всіх нас.
