Референдум і вибори під час війни: інституційної спроможності для повноцінного демократичного волевиявлення сьогодні не існує – Олексій Гарань
Financial Times, посилаючись на власні джерела, повідомила, що Україна розпочала підготовку до президентських виборів і референдуму щодо мирної угоди з Росією. За даними видання, це відбувається після того, як адміністрація президента США Дональда Трампа висунула вимогу провести голосування до 15 травня, попередивши, що в іншому разі Київ може втратити гарантії безпеки.
Наскільки обґрунтованими є припущення про можливість президентських виборів і референдуму вже у травні з огляду на воєнний стан і відсутність мирної угоди? Чи може українська влада юридично та політично ініціювати виборчий процес без припинення бойових дій, і які наслідки це матиме для легітимності результатів? На ці та інші запитання газеті «Галичина» відповів професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Олексій Гарань.
– Референдум у період воєнного стану прямо заборонений Конституцією. Що ж до президентських виборів, то це питання вже не раз і детально обговорювали в публічному та експертному середовищі.
З формальної точки зору, на відміну від парламентських виборів, президентські вибори Конституція України безпосередньо не забороняє. Та водночас їх проведення заборонено законом про правовий режим воєнного стану. Теоретично цю норму можна змінити – для цього достатньо 226 голосів у Верховній Раді. Але ключова проблема полягає не в арифметиці голосів, а в іншому: як забезпечити демократичність виборчого процесу в умовах війни?
Воєнний стан за своєю суттю суперечить демократичному вибору. Він передбачає обмеження політичних прав, свободи пересування, доступу до інформації та рівності можливостей для учасників виборчого процесу. До цього додаються серйозні безпекові виклики. У сукупності це означає одне: передумов для проведення справді демократичних президентських виборів сьогодні не існує, навіть якщо нас до цього активно підштовхують.
З очевидних причин дестабілізація ситуації в Україні вигідна Володимиру Путіну. Водночас Дональд Трамп, на жаль, демонструє готовність дослухатися до подібних наративів. Так, оновлення влади Україні, безумовно, потрібне. Але це оновлення могло б відбутися, наприклад, через формат уряду національної єдності. Президент Володимир Зеленський, однак, не виявляє зацікавленості в такому рішенні.
Отже, вибори Україні справді потрібні, але не за нинішніх умов. Спочатку має завершитися війна, і лише після цього можна повертатися до теми виборів.
Чинне законодавство (хоч і не в Конституції) містить заборону на одночасне проведення виборів і референдуму. Теоретично, 226 голосів – і можна змінити і закон, і Виборчий кодекс. Але уявіть, яких надзусиль це вимагатиме. Адже проблема полягає в політичних і технологічних ризиках. Поєднання різних форм волевиявлення в один момент створює сприятливий ґрунт для маніпуляцій, політтехнологій і розмивання відповідальності, що неминуче вдаряє по легітимності результатів.
Загалом можливості для ініціювання референдуму з боку Президента або Верховної Ради є вкрай обмеженими. Вони не можуть просто взяти й оголосити референдум без чітких підстав.
Такими підставами можуть бути, наприклад, зміни до Конституції, які відповідно до Основного Закону потребують затвердження на референдумі, або питання зміни території України – суто в бік її збільшення, а не зменшення.
Інший формально можливий шлях – референдум за народною ініціативою. Свого часу до цього механізму намагався вдатися Віктор Медведчук. Конституція передбачає, що для цього необхідно зібрати не менше трьох мільйонів підписів громадян у різних регіонах України. В умовах воєнного стану, коли такі підписи зазвичай збираються в публічних місцях, сама ідея видається, щонайменше, сумнівною – як з практичного, так і з легітимаційного погляду.
У цьому контексті варто поставити просте запитання: для чого референдум може бути потрібен чинній владі? Один із можливих мотивів – перекладання відповідальності за можливі поступки Росії на український народ. У разі, якщо влада піде на складні рішення, наприклад, щодо відведення українських військ з неокупованих територій Донбасу, референдум може бути використаний як інструмент легітимації таких кроків.
У такому сценарії Президент зможе апелювати до суспільства за такою логікою: «Я приношу вам мир, обирайте між миром і війною». Якщо ж це поєднати з виборчим процесом, формується образ «миротворця», який стає ключовим елементом передвиборчої кампанії. Тому не можна виключати, що у Президента з’являється зацікавленість провести вибори, і, можливо, референдум без реального припинення бойових дій. Але виникає логічне запитання: як знімати воєнний стан, якщо війна триває? Навіть у разі підписання перемир’я ніхто не може гарантувати його тривалість.
Чи можемо ми в таких умовах одразу відмовитися від режиму воєнного стану? Очевидно, що ні. При цьому воєнний стан створює для чинної влади надзвичайно сприятливі умови для домінування у виборчому процесі. Можливості інших кандидатів будуть істотно обмежені – як у доступі до медіа, так і в організації кампаній.
Якщо говорити про період після завершення війни, варто згадати домовленості, досягнуті наприкінці 2023 року в межах діалогів Жана Моне, які проводили структури, афілійовані з європейським парламентом. У цих діалогах брали участь усі парламентські фракції України, і було погоджено, що вибори мають відбутися не раніше ніж через шість місяців після завершення війни.
Формально Конституція передбачає коротші строки – місяць на оголошення виборів і два місяці на виборчу кампанію. Але очевидно, що Основний Закон не міг передбачити реалій повномасштабної війни. Саме тому більшість експертів сходяться на думці: мінімальний підготовчий період має становити щонайменше пів року.
Йдеться про відновлення реєстру виборців, організацію голосування за кордоном, а також проблему недовіри до електронного голосування через «Дію». Україна вже мала досвід втручання в сервери Центральної виборчої комісії у 2004 році, що стало одним із чинників Помаранчевої революції. Додаймо до цього необхідність забезпечити участь у голосуванні майже мільйона військовослужбовців… І масштаб викликів стає очевидним.
Теоретично до цього всього можна готуватися. Але на практиці інституційної спроможності провести справжні, повноцінні демократичні вибори сьогодні не існує. Водночас політична зацікавленість у їх проведенні зростає – передусім з боку чинної влади, яка сподівається скористатися умовами короткої кампанії та обмеженої конкуренції для перемоги.
Слухайте на цю ж тему: Зеленський знімає з себе відповідальність. Хто стане винним за здачу Донбасу | Олексій Гарань
