Події
Перегляди: 761
22 січня 2020

Про патріотизм, про мову та інші атрибути державності – експерти обговорили результати опитування

Основною складовою патріотизму більшість українців вважають любов до своєї країни. Про це свідчать результати дослідження, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, які у річницю соборності України обговорили експерти.

“Очевидні три складові, які входять до поняття патріотизму в свідомості усіх регіонів України — це, перш за все, любов до своєї країни — 80%, готовність захищати свою країну, якщо треба – зі зброєю — 64%. бачимо, що принаймні у свідомості це досить виражено. Виховання у дітей любові та поваги до своєї країни — 58%, дотримання усіх законів країни — 56%, знання історії своєї країни, її культури - 51%», – презентувала результати громадської думки  Ірина Бекешкіна, директорка Фонду «Демократичні ініціативи».

Дещо менше громадяни відносять до патріотизму участь у виборах – 38%, чесне виконання своїх обов’язків – 36%, спілкування державною мовою – 35%, сплату належних податків – 30%, участь у громадському житті – 28%, повагу до влади – 26%, а найменше – участь у боротьбі з корупцією та іншими вадами у державі – 21%.

«Тут є над чим замислитися... Очевидно, що у свідомості людей повсякденні практики не мають стосунку до патріотизму. Принаймні, більшість так не вважає», — наголосила соціолог.

Цікавими є регіональні відмінності. Наприклад, у західному регіоні до пріоритетів було віднесено спілкування державною мовою — 60%, натомість про таку складову патріотизму, як повага до влади, найбільше говорять у східному регіоні — 42%. Щодо сплати податків як ознаки патріотизму, то найбільше її вітають на сході (41%) та півдні (36%) України, найменше — 24% — у Західній Україні.

«Другий показник, який ми досліджували, — ідентифікація: вона — загальнонаціональна чи місцева? Це питання соціологи ставлять з року в рік, і слід сказати, що раніше воно було таким, що ділило країну, але ми мали чітко виражену в західному і центральному регіонах загальнонаціональну ідентифікацію. У східному та південному — обидві, при цьому була значно виражена регіональна, — зазначила Ірина Бекешкіна. — Зараз цього немає. Різкі зміни відбулися у 2013— 2014 роках. Так, у грудні 2013 року 54% громадян зазначили, що найперше вони є громадянами України, а в грудні 2014 року таких виявилося 73%. Видно, що за цей час відбулися значні зміни у свідомості людей, які задумалися над тим, ким вони є. Вважаю, що значною мірою провал 2014 року популярності концепції «Новороссии» завдячує саме розвитку цього показника свідомості українців. Тому що у квітні 2014 року КМІС провів дуже цікаве опитування у восьми східних та південних областях. Воно засвідчило, що там те, що ми називаємо сепаратизмом — бажання відокремитися від України, — значно більше виражено, ніж в інших регіонах. У Донецькій області цю ідею підтримували 30%, в Луганській — 29%, в решті — менше 10%. Вочевидь, це спонукало до роздумів російське керівництво. Я знаю, що реакція на це була».

Також, за даними дослідження, сьогодні 81% українців вважають українську мову атрибутом незалежності. Ця думка переважає в усіх регіонах. 69% українців вважають, що російська мова може вільно використовуватися у приватному спілкуванні, але українська має бути єдиною державною.

 «Статус російської мови як офіційної в окремих регіонах підтримує лише 15%, як другої державної поруч з українською – 12%», – зазначила Ірина Бекешкіна. У Південному регіоні  статус російської мови як мови повсякденного спілкування,  а української як єдиної державної підтримує 51%, як офіційної в певних регіонах – 27% і як другої державної – 14%.  На Сході 24% підтримують можливість визнання російської мови офіційною в окремих регіонах і 31% – як другої державної.

Кількість українців, які бачать майбутнє України у складі ЄС, максимальна за увесь час опитувань – 64% (на Півдні та Сході – 44% і 43% відповідно). Вступ до Євразійського економічного союзу підтримують 13%, ще 23% респондентів не визначилися  з позицією не визначилися. 51% українців підтримують членство у НАТО як гарантію безпеки. Позаблоковий статус підтримує найменша кількість респондентів за увесь час опитувань – 26%. 6% виступають за військовий союз із Росією та країнами СНД. Водночас, на Півдні та Сході переважає підтримка нейтрального статусу – 42% та 43% відповідно, членство України в НАТО підтримують 34% і 29%.

«Для порівняння, у 2012 році в цілому в Україні підтримували членство в НАТО лише 12%. Найбільше противників НАТО зараз – у Донецькій і Луганській областях. Але якщо у 2013 році проти НАТО було 94%, зараз – 50%», – зазначила Ірина Бекешкіна.

Відзначаючи День соборності України, сучасні президенти не акцентують, що це і День проголошення незалежності УНР

Відзначаючи День соборності України, сучасні президенти не акцентують, що це і День проголошення незалежності УНР, –  задав тон обговоренню результатів опитування Олексій Гарань, професор політології НаУКМА, науковий директор Фонду «Демократичні ініціативи».

 «Мене завжди дивувало, чому всі сучасні українські президенти, відзначаючи День соборності  України,  який був започаткований з нагоди проголошення 22 січня 1919 року  Акту Злуки Української  Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, не згадують, що рівно за рік до того – 22 січня 1918 року – відбулася подія,  яка більш важлива для історії України 20-го сторіччя. Цього дня було затверджено Четвертий універсал Української Центральної ради,  що проголосив Україну незалежною державою. І День соборності 22 січня 1919 року був вибраний саме тому, що за рік до того відбулося проголошення УНР», – відзначив Олексій Гарань.

Він нагадав,  що в новітній історії День соборності був запроваджений Леонідом Кучмою 1999 року, який  ішов тоді на президентські вибори.

«Кучма ішов на вибори з досить-таки низьким рейтингом і  прагнув здобути голоси як на заході, так і сході країни, – розповідає науковець. –  Для Кучми  День соборності був ідеологічно правильним днем, коли можна було шукати додаткову підтримку і голоси на виборах. А про день проголошення незалежності України й Четвертий  універсал він не дуже згадував. Адже політик  позиціонував себе в «центрі», а  так йому потрібно було б зсовуватися в національно-патріотичний бік,  тоді як  основна опозиція і основна критика перебувала «зліва».

Відзначаючи День соборності, не дуже акцентували на тому, що це й день проголошення незалежності України, і Ющенко з Порошенком,  зауважує політолог.

«Цікаво, чи згадає про це нове керівництво держави?» – риторично запитує Олексій Гарань, зауваживши,  що останні заяви влади все більше викликають тривогу.

 «Коли Зеленський тільки переміг,  здавалося, що його  курс буде більш виважений і збалансований, – ділиться спостереженнями  політолог. – Останнім же часом  ми почули символічні звернення і акценти не на тому, що нас об'єднує, а на тому,  що роз'єднує – новорічне привітання під хештегом «Какая разніца», про те, що вулиці треба називати не «конфліктними» постатями, а іншими героями».

Олексій Гарань звертає увагу на те, що різні країни вшановують своїх національних героїв, серед яких є багато контроверсійних  особистостей.  На думку політолога, гуманітарна політика  й політика пам’яті в Україні якраз і має будуватися на  тому,  щоб національні герої,  які внаслідок радянської пропаганди стали антигероями й  сприймаються в громадській свідомості як «конфліктні»,  ставали неконфліктними й шанованими постатями. Прикладом можуть бути  Грушевський та  Винниченко, імена яких наприкінці  80-х років, роз'єднували українців, а сьогодні є в усіх підручниках історії і посідають чільне місце в  Національному пантеоні славетних імен України.

Гармонізувати декомунізацію і децентралізацію – одне з завдань Інституту національної пам’яті України

Найбільше сьогодні об'єднує українців  безпековий виклик. Такої думки Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам'яті.  

Очевидний зовнішній ворог Росія  консолідував сьогодні українців.  Але  ідентичність, побудована на зовнішньому ворогові, це тимчасова річ, переконаний експерт.

«Я сподіваюся, що здоровий глузд колись переможе і Росія,  врешті-решт, припинить військову агресію проти України, – пояснив свою думку Антон Дробович.  –  Тому ми не можемо лиш на цьому будувати свою ідентичність. Паралельно з консолідуючим фактором проти ворога  ми повинні приділяти увагу освіті, поясненню логіки державотворення, пошуку  спільних об'єднуючих речей і цінностей».

Зокрема,  Інститут національної пам'яті продовжуватиме  курс на декомунізацію, розпочату попередньою владою. 

«Сьогодні надходять десятки запитів із регіонів щодо недокомунізованих  об'єктів і вулиць, а  з іншого боку, відписок від органів місцевої влади  щодо невтручання з цього приводу в справи регіонів,  – описує ситуацію  голова Інституту.  Директиви про зміну назв вулиць не повинні  надходити з центру, це має  бути  внутрішньою волею регіонів, громади самі мають дозріти до таких рішень, переконаний він.

Тому гармонізувати декомунізацію і децентралізацію  –  є одним із завдань  Інституту національної пам’яті, наголосив Антон Дробович.  А ще –  продовження зусиль, спрямованих на визнання Голодомору геноцидом  українського народу на міжнародній арені,  а також  посилення  комунікації і донесення до громадян  необхідності й нагальності відновлення  національної та історичної пам’яті, що її провадять  Інститут та інші академічні й громадські  установи держави.

Наступною реформою після декомунізації має бути деколонізація

Про це сказав Василь Яблонський,  радник директора Національного інституту стратегічних досліджень.

Коментуючи питання про те, який вплив чинять реформи, зокрема декомунізації,  на  об’єднання чи роз’єднання українців, він  зауважив – українців роз'єднують не реформи в гуманітарній сфері,  а  відсутність реформ у гуманітарній сфері.

Щодо втілення реформи декомунізації, то, на думку Василя Яблонського, багато речей вже зроблено попередньою владою.

 «Наступною реформою після декомунізації повинна бути реформа деколонізації», – наголосив історик.

Українці мають позбутися тієї спадщини  радянського минулого, яку країна-агресор Росія використовує задля відновлення імперії та свого впливу на Україну, переконаний експерт.

Чи буде українська мова головною мовою країни, а не лише символом державності?

У  мовній політиці  головне питання сьогодні пов'язане не з символічністю української мови,  яка вже стала важливим атрибутом державності, а з її комунікативністю – чи буде вона головною мовою  країни і мовою повсякденного спілкування.

Таку думку, коментуючи результати  соціологічного дослідження, висловив Володимир Кулик, головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

«За прекрасними відсотками громадської думки ми бачимо, що більшість українців згодні, щоб українська мова була атрибутом державності, головним її символом  і вартістю, – зауважив Володимир Кулик. –  Ключове питання тепер полягає у тому,  чи треба при цьому нею говорити?».

Держава повинна  дати собі відповідь – як поєднати оцю символічну роль української мови, яка практично перестала бути питанням суперечок, і реальну повсякденну мовну практику, каже науковець.

Збереження статусу української мови як єдиної державної  –  теж вже не  контроверсійне питання,  акцентував він.

«Радикально збільшився відсоток громадян, які не хочуть другої державної російської мови,  різко зменшився навіть відсоток громадян, які  хочуть регіональної російської мови.  Це і  є наслідок мовного закону Ківалова-Колесніченка,  який сдискредитував ідею регіональної мови, хоча насправді в ній не було б нічого поганого,  якби її автори не намагалися під гаслом регіональної мови проштовхнути російську як головну  –  ту, яку можна вживати не на додаток до української, а замість української», – пояснив Володимир Кулик.

Після 2014 року,  виступів сепаратистів,  використання цих виступів у Росії в багатьох громадян утвердилося переконання, що  будь-який особливий статус  російської мови  роз'єднує українців. Так ідея з регіональними мовами взагалі втратила актуальність,  хоча з точки зору прав громадян вона мала право на існування, каже політолог.

 «Хай би громадяни могли звертатися до чиновників двома мовами,  освіта була б двома мовами і вивіски нехай би висіли двома мовами, – веде свою думку він. – Але на зараз я не бачу можливості це повернути. Дуже великий відгук у суспільній свідомості проти цього».

Як варіант,  російську мову можна дозволити  вживати  там, де громадяни цього хочуть, каже Володимир Кулик. Ухвалити Закон про  мови національних меншин  чи додаток до Закону про мову,  який би не тільки не заперечував, але й активно заохочував мешканців тих регіонів, де більшість розмовляє російською, щоб вони могли її вживати і в освіті, і в спілкуванні.

Але при цьому важливо не втратити логіку мовного закону в тому,  щоб він забезпечував безумовну можливість вживання державної української мови для тих громадян, які цього хочуть, наголосив політолог. 

Саме некомфортність для української мови і її маргіналізованість у своїй же державі – ось що насправді  розбурхує і роз'єднує українців, переконаний він.

 «Приходячи в ресторани,  магазини,  вмикаючи  інтернет, і  навіть у державних органах ми часто не чуємо у відповідь нашу українську,  державну мову. І якщо українська мова, на думку громадян, є одним із символів і атрибутів державності, то держава повинна створити умови для вживання української мови в усіх сферах. Логіка закону про мову не повинна обмежуватися тільки державною сферою, адже громадяни багато чого роблять і поза нею», – наголосив Володимир Кулик.

Держава повинна правильно комунікувати Закон про мову, пояснювати  логіку державотворення і протекції державної мови – це не заборона інших мов, а створення належних умов для  розвитку і вживання  української  мови як державної в усіх сферах життєдіяльності українців, підсумував науковець.

Об'єднає країну децентралізація

Різні рівні ідентичності цілком присутні для громадян, каже  Анатолій Ткачук, директор з питань науки і розвитку Громадської організації «Інститут громадянського суспільства». Це нормальна практика, коли житель області на запитання «Хто ти є і звідки?» назве назву свого села. Важливо те, чи немає домінування нижчих рівнів ідентичності над загальнонаціональною. Бо тоді  з'являються проблеми, переконаний експерт.

«Попри те, зо загальноукраїнська ідентичність домінує, проте домінування по різних регіонах також існує і воно різне. Відповідно до цього держава має будувати свою регіональну політику, яким чином цю національну ідентичність вирівняти по  регіонам», – каже фахівець із децентралізації.

Презентацію Анатолія Ткачука про те, як реформа децентралізації має «зшивати» країну, дивіться у  відеозаписі  заходу з 56 хвилини.

Пресконференція «101-ша  річниця Соборності України:  що найбільше об'єднує і що роз'єднує українців» проводиться  Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалів заходу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.