"Платформа примирення": те, що і як саме транслює пан Сивохо, несе контраверсійні погляди

12 березня радник секретаря Ради національної безпеки та оборони України Сергій Сивохо презентував Національну платформу примирення і єдності. Ця подія завершилась штовханиною, затриманням ветеранів АТО та величезним суспільним резонансом.

“Рубрика” звернулась до правозахисників, активістів та лідерів суспільної думки, які всі роки військової агресії РФ особисто працюють з мешканцями тимчасово окупованих територій, та знають ситуацію не на словах, щоби дізнатись, що не так з “Платформою примирення” та які є альтернативи діалогу з мешканцями ОРДЛО. Повний текст статті - на сайті.

Ми друкуємо коментар з цього приводу політичної аналітикині Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва Марії Золкіної:

– Сама ідея створення платформи – правильна, але не нова. В Україні вже існували аналогічні платформи зі схожими назвами, які займалися розробкою пропозицій для для української влади. Це був експертний формат.

На жаль, те, що і як саме транслює пан Сивохо, виглядає алогічно і  несе контраверсійні погляди. Це (його заяви – ред.) про те, що в Україні триває внутрішній конфлікт, і про неможливість країни слідувати Євроатлантичним шляхом, загравання з темою невинуватості Росії… У своїх заявах він надсилає неоднозначні меседжі, які більше роз’єднують, ніж «єднають» суспільство. Крім того, пан Сивохо, як би зараз від нього не намагалося дистанціюватися РНБО, є представником діючої влади. І хоча він є позаштатним радником, але Сивохо є одним з основних спікерів влади по темі Донбасу, і будь-яка заява не може вважатися приватною.

Ще важливо розуміти, що цей майданчик мав би бути створений для діалогу. Створення такої платформи передбачає, що автори не повинні виходити з чіткою політичною позицію. Це має бути майданчиком медіації.

У даному ж випадку ця платформа несе чіткі меседжі, які розповідають, що проблема не у зовнішній агресії, не в обстрілах бойовиками, не в небезпеці українській державності,  а в «недовірі» та «відсутності розмови всередині». І це абсолютно не відповідає позиції захисту територіальної цілісності України. При цьому опускаються питання, пов’язані з агресію Росії і пропагується теза «всепрощення». Така політика не спотворює ідею національного діалогу.

Варто розуміти, що діалог не є ключем до завершення війни,  це допоміжний, тактичний інструмент, на базі якого має формуватися державна політика відносно комунікації з населенням окупованої території. Це має допомогти державі створити механізми спрощення доступу мешканцям ОРДЛО до будь-яких державних сервісів. Це має бути методом непрямого діалогу. Для того, щоб діалог став прямим, має бути рішення, в який спосіб можливо повернути територію під повну юрисдикцію України.

Прямий же діалог, який пропонує Сивохо, за типом лікарі – з лікарями, вчителі з вчителями, бізнесмени – з бізнесменами… Це не працює. Чому? Тому що такі спільноти у так званих «ЛДНР» мають 1) не боятися висловлювати реальну позицію; 2) бути незалежними від сепаратистських органів влади. 

А цього на тимчасово окупованій території просто немає. Там відсутні громадські організації, які можуть вільно висловлювати свою думку. Профспілковий рух так званих «ЛДНР» очолюють «депутати» псевдо-республік, які транслюють думку окупантів. За даними Freedom House з 2016 року на території ОРДЛО немає жодної вільної громадської організації, навіть гуманітарної.

І в таких умовах прямий діалог неможливий.