"Платформа примирення": те, що і як саме транслює пан Сивохо, несе контраверсійні погляди

Марія Золкіна
політичний аналітик Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва
Коментарі
14 березня 2020

12 березня радник секретаря Ради національної безпеки та оборони України Сергій Сивохо презентував Національну платформу примирення і єдності. Ця подія завершилась штовханиною, затриманням ветеранів АТО та величезним суспільним резонансом.

“Рубрика” звернулась до правозахисників, активістів та лідерів суспільної думки, які всі роки військової агресії РФ особисто працюють з мешканцями тимчасово окупованих територій, та знають ситуацію не на словах, щоби дізнатись, що не так з “Платформою примирення” та які є альтернативи діалогу з мешканцями ОРДЛО. Повний текст статті - на сайті.

Ми друкуємо коментар з цього приводу політичної аналітикині Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва Марії Золкіної:

Сама ідея створення платформи – правильна, але не нова. В Україні вже існували аналогічні платформи зі схожими назвами, які займалися розробкою пропозицій для для української влади. Це був експертний формат.

На жаль, те, що і як саме транслює пан Сивохо, виглядає алогічно і  несе контраверсійні погляди. Це (його заяви – ред.) про те, що в Україні триває внутрішній конфлікт, і про неможливість країни слідувати Євроатлантичним шляхом, загравання з темою невинуватості Росії… У своїх заявах він надсилає неоднозначні меседжі, які більше роз’єднують, ніж «єднають» суспільство. Крім того, пан Сивохо, як би зараз від нього не намагалося дистанціюватися РНБО, є представником діючої влади. І хоча він є позаштатним радником, але Сивохо є одним з основних спікерів влади по темі Донбасу, і будь-яка заява не може вважатися приватною.

Ще важливо розуміти, що цей майданчик мав би бути створений для діалогу. Створення такої платформи передбачає, що автори не повинні виходити з чіткою політичною позицію. Це має бути майданчиком медіації.

У даному ж випадку ця платформа несе чіткі меседжі, які розповідають, що проблема не у зовнішній агресії, не в обстрілах бойовиками, не в небезпеці українській державності,  а в «недовірі» та «відсутності розмови всередині». І це абсолютно не відповідає позиції захисту територіальної цілісності України. При цьому опускаються питання, пов’язані з агресію Росії і пропагується теза «всепрощення». Така політика не спотворює ідею національного діалогу.

Варто розуміти, що діалог не є ключем до завершення війни,  це допоміжний, тактичний інструмент, на базі якого має формуватися державна політика відносно комунікації з населенням окупованої території. Це має допомогти державі створити механізми спрощення доступу мешканцям ОРДЛО до будь-яких державних сервісів. Це має бути методом непрямого діалогу. Для того, щоб діалог став прямим, має бути рішення, в який спосіб можливо повернути територію під повну юрисдикцію України.

Прямий же діалог, який пропонує Сивохо, за типом лікарі – з лікарями, вчителі з вчителями, бізнесмени – з бізнесменами… Це не працює. Чому? Тому що такі спільноти у так званих «ЛДНР» мають 1) не боятися висловлювати реальну позицію; 2) бути незалежними від сепаратистських органів влади. 

А цього на тимчасово окупованій території просто немає. Там відсутні громадські організації, які можуть вільно висловлювати свою думку. Профспілковий рух так званих «ЛДНР» очолюють «депутати» псевдо-республік, які транслюють думку окупантів. За даними Freedom House з 2016 року на території ОРДЛО немає жодної вільної громадської організації, навіть гуманітарної.

І в таких умовах прямий діалог неможливий.