Марія Золкіна
політичний аналітик Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва
Аналітика
Перегляди: 1824
7 квітня 2019

(Пара)нормальні вибори

Президентські вибори 2019 р. в Україні без перебільшення можна вважати унікальним явищем,  оскільки одразу за кількома складовими ця виборча кампанія та виборчий процес  істотно відрізняються від «звичних» для України виборчих практик, а в деяких  становлять собою прецедент і у більш широкій,  міжнародній порівняльній перспективі.  Незважаючи на те, що  попереду другий тур  виборчих перегонів,  саме за результатами першого можна  виокремити  низку специфічних, прикметних результатів, які стали вкрай важливими особливостями саме цих виборів, а  також дають змогу  виокремити, які саме тренди електоральної поведінки характерні для  виборців у цьому виборчому циклі.  

 

1. Голосування за Зеленського   аномальне з  огляду на те, що він зміг об’єднати під своїми «знаменами» виборців з різними  характеристиками, запитами, мотивацією,  і це голосування – не тільки «проти». Так, це справді  наймасштабніше  протестне голосування за всю історію України, водорозділ для виборців проходив не за ідеологічними чи політично  змістовними маркерами, а за  критерієм неприналежності до «старих» еліт.  

Занадто  недалекоглядно зводити  мотивацію голосування  за Володимира Зеленського тільки до  своєрідної спроби  виборців «пожартувати». Цей  вибір хоч і був антисистемним, антиелітарним за своєю суттю, але мав ще й  інші грані. Так, це був серед іншого і вибір  «за» – «за» нові обличчя. І це дуже важливо розуміти всім іншим гравцям на політичному полі, включаючи як політиків, так і їхніх виборців. Запит на ті самі «нові обличчя» так довго і безуспішно виношувало суспільство (безуспішно, бо понад  60% опитуваних українців стабільно хотіли бачити нових політиків, але тільки 29% їх на політичному горизонті знаходили, а конкретні імена здобували не більше 8% підтримки). Те, що комусь  незрозуміла якість цієї «нової» пропозиції, питання вже інше, але потрібно усвідомлювати: марно апелювати до браку досвіду державного управління чи політичної діяльності у Зеленського, бо для його виборців  це є його вагомою перевагою, якщо порівняти з його конкурентами, а не  проблемою і  слабким місцем.

 Останнє передвиборче опитування КМІСу чітко показало, що виборці Зеленського збиралися йти на голосування з двома домінантними мотивами: 1) їм просто подобався цей кандидат  як особистість та 2) його сприймали як «свіжу кров», яка не належить до чинної влади. І якщо за першим критерієм виборці ЗЕ не були унікальні (серед прихильників Тимошенко, Ляшка, Гриценка  так само був поширений саме особистісний мотив), то за другим критерієм ЗЕ був поза конкуренцією, звичайно.  І абстрактний запит на цю новизну виявився більш вагомим, аніж  запит на конкретику з-приводу  «нових» пропозицій.

2. Явка на виборах  мала надзвичайно важливе значення. Як для результату, так і для розуміння  більш широкої картини настроїв виборців.  Південні та східні області України проголосували  не  менш активно, ніж інші регіони,  в середньому явка  була достатньо «врівноваженою» по всій країні і серйозних перекосів  в активності певних регіонів не було. Втім, за умови, коли електоральна база  основних конкурентів мала серед іншого і географічну обумовленість, явка в областях, де було більше прихильників переможця першого туру Володимира Зеленського, і, на відміну від традиційної ситуації, невисока явка  в областях, на які електорально спирався Петро Порошенко, відіграло і, головне – ще   раз може вдіграти свою роль.

 Південь та Схід, на відміну від виборів 2014 р., політично активізувалися і  пішли на вибори. Так, приріст в активності  спостерігався практично у всіх  областях цієї частини країни: Запорізька область (63% на противагу 51% у 2014 р.), Одеська (58% та 46%, відповідно), Миколаївська (60% та 51%), Харківська (64% та 48%), Дніпропетровська (66% та 55%). В Луганській та Донецькій  областях  – окрема історія, і з 2014 роком не порівнювана.  А от в західних областях України,  порівняно  з мобілізацією виборців 5 років тому,  маємо, навпаки, спад активності  електорату: в Івано-Франківській області наразі проголосував 61%, а у 2014 р. – 74%, у Львівський – 68% та 78%, відповідно, в Рівненській – 65% та 71%, Тернопільській – 66% та 76%.

3. Регіональні розподіли  виборчих вподобань гідні окремої уваги. Так, всупереч  очікуванням  про концентрацію підтримки переможця першого туру у південних та східних областях, Володимир Зеленський переміг в абсолютній більшості областей, окрім Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Луганської та Донецької.  Звичайно, поствиборчі дослідження дадуть змогу більш глибоко вивчити   колективний «портрет» тих, хто реально проголосував за нового політика, втім  вже тепер дуже важливо розуміти – цей запит і ці електоральні симпатії – крос-регіональні.

Так,  вища підтримка  у Володимира Зеленського справді, саме в південних та східних областях, найкращі результати, зокрема, в Дніпропетровській (45%), Одеській (41%) та Миколаївській (41%) областях, втім, частка його прихильників в інших областях, де він переміг,  мінімально опускалася до 22% (у Волинській області). Таким чином,  говорити про жодні географічно обумовлені чи географічно візуалізовані  характеристики цього електорального вибору не доводиться.  Це, до речі, ще раз підтверджує, що  мотивації голосування  могли  і були для різних груп  різними, а за відсутності чітких програмних меседжів з боку кандидата, можна припустити, що кожна з цих  груп вкладала свій сенс у те, ким  кандидат є, та які  пропозиції та сенси він  із собою  несе у світ великої політики.

4. Виклики «русского мира»? Не варто автоматично  ототожнювати  на цьому етапі  аморфну позицію Зеленського з  проросійським креном  у  зовнішній політиці України. Принаймні, достатніх раціональних підстав, а не здогадок та емоцій  наразі не маємо,  а послуговуватися однією заявою  кількамісячної давнини    вважаю  все-таки редукуванням ситуації. Виклики  лояльності  до РФ та запит на формулу «великої дружби» вбачаю більше в  результатах  відверто  проросійського кандидата  Юрія Бойка, який впевнено  переміг у Луганській (44%) та Донецькій областях (37%), а в  інших південних та східних областях показав серйозний результат, як от, наприклад, у Харківській  (26,6%), Одеській (22%) областях. До цього можна додати голоси, що відійшли  Олександру Вілкулу з того ж таки електорального поля. Насправді, сигнали  про це давно мали місце, і аналітики громадської думки не раз звертали увагу на повернення ілюзії позаблоковості в ці регіони, відмову визнавати  роль Росії як агресора та відповідальної за  розв’язання  війни на території України, готовність сприймати міфи, насаджувані  російським інформаційним  простором тощо.  Відтак, хоча  на цих виборах таких розколів на «Схід» та «Захід», як в часи 2000–2013 рр.  не було, їхній відгомін все ще має місце, а в разі ігнорування проблеми перетвориться на нову стару пісню про запит на партнерство з Росією.  

5. Єдність чи розбрат? Напевно, це головний наріжний камінь, перед яким ми, як суспільство опинилися після першого туру. З одного боку,  несприйняття одними виборцями вибору інших стало аж надто очевидним навіть на прикладі публічної дискусії в середовищі  активного громадянського суспільства. З іншого боку, наразі немає  підстав говорити про те, що  це несприйняття може набути форм протистояння, скажімо,  як між «помаранчевими» та «біло-блакитними». Принаймні, не так все  катастрофічно на практиці, бо прихильники Володимира Зеленського є у всіх регіонах і навіть у столиці він є формальним номер 1, а це певною мірою згладжує гострі кути  процесу легітимізації такого вибору 30% українців у першому турі, незалежно від того, якими  будуть результати другого. Окрім цього,  на «протилежному» фланзі серед постмайданного електорату все ж таки є фрустрація. Так,  незгода виборців того ж  Петра Порошенка з вибором  тих, хто підтримав Зеленського,  навряд чи перетвориться на агресивні, радикальні дії. Але можливий і інший сценарій, коли  мова  ненависті до іншого тільки через відмінність електоральних симпатій  (і тут ми можемо говорити також про тих кандидатів, хто використовував риторику «знести злочинну владу») може набувати  нових форм та  проявів. І це – одна з ключових небезпек  передовсім у  період між першим і другим туром. Чому так? Бо з одного боку,  сам кандидат Петро Порошенко опиняється перед дилемою, в який саме  спосіб  намагатися   наростити  електоральні м’язи:  начебто потрібно  залучати  нових  симпатиків і для цього працювати над темою консолідації та єдності, але в той же час  потрібно продовжувати лінію «або – або», розпочату до першого туру,  протиставити себе  «проросійському» опоненту і  викликати до життя  відчуття приреченості, трагедії, втрати  державності в разі  програшу. На що саме буде зроблено ставку в цій ситуації? Радше на другий шлях, а ось тут і криються небезпеки розкручування тем «іншості».

Відтак,   за цієї ситуації  надзвичайної важливості набуває усвідомлення   можливих наслідків взаємного поборювання у світлі підготовки суспільства до другого туру виборів: якщо одна частина суспільства зневажає  іншу  за підтримку нинішньої влади, а та, натомість, зневажає першу за її «недолугий», «проросійський» чи ще якийсь вибір  від  Зеленського до Бойка і Вілкула, то  в  довгостроковій перспективі це означає, на жаль, що   ми не готові до реінтеграції ані Донбасу, ані, тим паче, Криму.  Саме тому  ставлення груп з різними електоральними преференціями  одна до одної   має значення  не тільки для цих конкретних виборів, але і для  внутрішньої консолідованості суспільства   з принципових питань, яка  не має підриватися  відмінними   політичними поглядами.  Реінтеграція  окупованих територій –  це  вчитися жити разом наново, за умови, коли «тут» і «там» сформувалися різні наративи подій останніх років. Якщо  ми не готові прийняти, усвідомити, осмислити  вибір  наших співгромадян і працювати над тим, щоб  мотивації  таких виборців  з часом змінювалися, ставали зваженішими і раціональнішими, всі розмови  про  відновлення єдності територіальної і готовність до цього – марні, бо єдність – вона у зрілому,  спокійному самоаналізі  і  роботі над нашими спільними помилками.

___________________________________________

Цю статтю підготовлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках проекту «Національний екзит-пол 2019», що здійснюється за фінансової підтримки Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні, Представництва Європейського Союзу в Україні, Міжнародного фонду «Відродження», Посольства Канади в Україні.

 

 

Top