Події
5 лютого 2020

Молодь, політика та ідентичність: які вони, молоді українці, і чого очікувати від них?

Reforms UCMC     

Українське (та й не тільки) суспільство схильне пов’язувати надії на краще майбутнє з молодим поколінням, а прихід молоді у політику (за уявленнями — активної, освіченої, прогресивної) — з позитивними змінами в країні; зміну поколінь — з остаточним відходом від радянського способу мислення й підходів («доки не зміниться покоління — нічого не зміниться»).

Люди вітають нові молоді обличчя у політиці і переконливо продемонстрували це на президентських і парламентських виборах 2019 року. Але чи корелюють ці сподівання з тим, якою є ця молодь — не лише «нові обличчя» у парламенті, а середньостатистичні молоді українці?

Взаємодію молоді та політики на теренах пострадянських країн свого часу досліджувала Надія Дюк — українсько-американська науковиця та громадська діячка. Ґрунтовні спостереження про українську молодь та її участь у громадсько-політичному житті викладені у праці дослідниці «Наступне покоління в Росії, Україні та Азербайджані: молодь, політика, ідентичність та зміни», виданій у 2012 році: пані Надія окреслює портрет молодих українців та створює підґрунтя для прогнозів, як вони будуть включені у життя країни у старшому віці.

23 січня Україна та міжнародна спільнота вшановували пам’ять пані Надії. Цього дня ми в Українському кризовому медіа-центрі запропонували повернутися до теми її дослідження з перспективи сьогодення: які вони, молоді українці, і чого очікувати від них?

УКМЦ запитав про це соціологів, політологів та діячів громадського сектору, які включені у розбудову громадянського суспільства в Україні ще з 90-х років.

І ось декілька висновків.

  1. Молодь не особливо відрізняється від решти

За даними соціологічних досліджень, погляди молоді до 30 років несуттєво відрізняються від інших вікових груп — окрім найстарших. Хоча певні кількісні відмінності є.

 

Ірина Бекешкіна

«Коли у 90-ті роки ми починали досліджувати суспільство, можна було казати так: молодь і всі решта. Молодь до 30 років як соціальна група істотно відрізнялася: вони були вже «нерадянськими». У 2000 роках це вже стало покоління до 40 років — ця молодь подорослішала, з’явилася нова, і вони теж відрізнялися, але не так радикально. Зараз, коли ми дивимося на якісні відмінності — можна сказати «старші і всі решта». В опитуваннях молодь виділяється кількісно, але не якісно. Вона має свою специфіку, але не відрізняється радикально як носій якихось особливих цінностей», — зазначає Ірина Бекешкіна, директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.

Для прикладу, серед молоді 18–29 років найбільше тих, хто вважають розпад Радянського Союзу позитивною подією — 60%. Більшість вважають, що за існування незалежної України позитиву було більше, ніж негативу. У наступних вікових групах цей відсоток поступово зменшується, і лише серед покоління 60+ більш поширена думка, що розпад СРСР був негативною подією. Якби референдум за незалежність України відбувався зараз, підтримали б незалежність серед наймолодших — 81%, серед найстарших респондентів — 62%.

«У наших дослідженнях дорослого населення цілком окремою групою можуть бути люди, які народилися в незалежній Україні. Для них, особливо наймолодших, Радянський Союз — це як якийсь фільм. Ставлення залежить від їхнього старшого оточення й інформаційного простору. Але яким би не було це ставлення — це ставлення до уявної речі», — каже Андрій Биченко, директор соціологічної служби Центру Разумкова.

Вступ до НАТО підтримує 54% молоді, позаблоковий статус — 22%.

Молодь найбільш прихильна до демократії, принаймні як цінності — 75%, порівняно з 51% серед старших поколінь, каже Ірина Бекешкіна. Молодь більш оптимістична щодо майбутнього і більш схильна до змін — частої зміни роботи, міграції у межах країни та за межі країни. Але при цьому — не дуже цікавиться громадсько-політичним життям.

«Інтерес до політики у молоді не вищий, ніж у решти, навіть дещо нижчий, ніж у середнього віку. Якщо подивитися на тих, хто бере участь у діяльності громадських організацій — молодь не відрізняється від інших поколінь, відрізняється лише група, старша 60 років», — зазначає Ірина Бекешкіна.

Більш того: починаючи з Революції на граніті до Революції гідності відсоткова частка молоді серед учасників протестів поступово зменшувалася, додає Анна Осипчук, наукова директорка Школи політичної аналітики Національного університету «Києво-Могилянська академія», викладачка кафедри соціології НаУКМА.

 

Анна Осипчук

«Під час Майдану, молодь була третьою за чисельністю. Це вже не була молодіжна революція — її ядро складало те покоління, що робило Революцію на граніті та Помаранчеву революцію. Частина відповіді на це питання, на мою думку — що люди, які не застали інших часів, не дуже розуміють небезпеку повернення туди», — зазначає вона.

З несподіваного: попри загальне уявлення про те, що молодь більш прогресивна й освічена, вона схильна до популістських поглядів не менше, ніж найстарші та малоосвічені.

«Восени на наше замовлення Київський міжнародний інститут соціології проводив опитування про рівень популістичних настроїв — і там взагалі немає різниці за рівнем освіти і віком за тим, наскільки люди поділяють популістичні настрої», — розповіла Анна Осипчук.

Серед результатів опитування: майже 90% респондентів (а отже, стільки ж і серед молоді) погоджуються з твердженням, що Україні потрібен сильний лідер. 61% — що політики діють «за вказівками іноземних урядів та міжнародних організацій». 63% респондентів згодні, що «важливі для суспільства рішення і закони мають ухвалюватися невідкладно, хоч би й з порушенням процедури». З тезою «Я найбільше довіряю політикам-вихідцям з народу» погодилися 73,6% респондентів.

Водночас, зазначають соціологи, молодь — не однорідна група. Цих людей об’єднує лише вік, але їхні цінності та світогляд залежать від рівня освіти, від регіонального походження, від соціального статусу і виховання у родині.

«Якщо ми хочемо детальніше говорити про ці відмінності — нам потрібні детальніші соціологічні дослідження», — каже Анна Осипчук.

2. Молодь у політиці — це не обов’язково зміни на краще

Надія Дюк у своїй книзі зауважує, що молоді люди відігравали вирішальну роль у всіх протестних акціях, але майже не долучилися до післяпротестних дій, розбудови інституцій — і на початку 90-х років, і після Помаранчевої революції, втративши можливість впливати на процеси зсередини.

Після Революції гідності ситуація змінилася: до влади прийшло чимало молоді з громадського сектору, яка більшу частину життя прожила у незалежній Україні. Вибори 2019 року закріпили цю тенденцію: кількість молодих людей у державних органах безпрецедентно зросла, президент, парламент і уряд — наймолодші за всю історію.

Але чи зможуть вони виправдати надоптимістичні сподівання, покладені на них?

 

Світлана Конончук

«Зараз молодь прийшла у парламент. Але сказати що є зміни у підходах до управління, відкритості у системі управління, до того, щоб мати системну комунікацію з різними суспільними групами — вони не простежуються настільки, як хотілося б. Чи здатна молодь діяти новим чином? На жаль ні. Молодь, яка приходить у політику, не має стільки досвіду, знань і об’єднаної готовності, щоб протиставити щось олігархічному впливу на державну систему», — зазначає Світлана Конончук, керівник політичних програм Українського незалежного центру політичних досліджень.

 

Ігор Коліушко

«Сучасна молодь приходить у владу без усталених моделей поведінки, осмислених стандартів якими хоче керуватися — просто приходить, тому що хтось туди її кличе. І дуже часто ці люди просто відтворюють моделі поведінки, які були до них і які бачать поруч. Багато молодих поводяться так само, як ті, кого вони ще вчора критикували», — зазначає Ігор Коліушко, директор Центру політико-правових реформ.

Андрій Биченко

«Зрозуміло, що будь-яка інституція, яку могла б розбудовувати молодь, не є створюється молоддю. І куди б не зайшла молодь — вона там складає меншість, і ніхто під них не змінює правила: молоді доводиться адаптовуватися під ці правила, які були і залишаються радянськими. Тому логічно, що молодь не хоче брати участь у цьому — в умовах, коли для молодих людей отримати західну освіту і виїхати значно простіше, ніж переламувати систему тут», — каже Андрій Биченко.

3. Наступні покоління молоді дуже інакші — тому що ростуть зі смартфонами в руках.

Одне з найновіших досліджень про те, якою є ця цифровізована молодь — британської дослідниці Хлої Комбі «Покоління Z: їхні голоси, їхні життя» (Generation Z: Their Voices, Their Lives). Дослідження охоплює молодь 13–23 років. Остап Кривдик, керівник програми «Україна і світ» Аналітичного центру Українського католицького університету, наводить дані з нього як орієнтир, які риси, скоріш за все, притаманні і для українців цього віку.

Це «діти Інтернету», які мають постійний доступ до інформації: вони постійно в потоці. Вони є одночасно господарями і слугами соцмереж. Вони створюють бренд себе як особистості і хочуть себе транслювати у прямому ефірі. Вони відірвані від традиційних структур, політичної реальності, медійної реальності, модних трендів: вони починають реальність із себе, а авторитетами найчастіше є успішні блогери. Покоління Z достатньо ідеологічно активні, але не у вимірі традиційних ідеологій — наприклад, для них важливі захист довкілля і веганство. Вони зорієнтовані на рівність і визнають право людини бути ким-завгодно, але, при цьому, не схильні до вживання алкоголю, наркотиків, сексуальної активності. Не схильні вони і до подорожей — тому що віртуальна реальність зробила світ доступним з екрану смартфона. Вони одночасно і більш впливові, ніж попередні покоління — тому що можуть висловлюватися через соцмережі, і, водночас, замкнені у «бульбашці» свого кола спілкування.

 

«Питання у тому, чи буде готовим це покоління до реальності, яка за межами віртуальної. На це покоління у нас в Україні накладається фактор війни, від якої може хотітися втекти. … Пані Надія підсумовує свою кригу словами «конфлікт, співпраця, пристосування» — як трьома моделями, як молоді покоління будуть взаємодіяти з політичною реальністю. Мені здається, пристосування може бути найбільш імовірним сценарієм для цього віртуального покоління», — підсумовує Остап Кривдик.

Чого очікувати від цієї молоді?

 

«Що стосується переконань про зовнішньополітичний вектор, я постійно кажу — не буде ніякого регресу, не буде Україна повертатися назад до Росії, тому що поступово змінюються покоління і вони більше дивляться на Захід, ніж на Схід», — Ірина Бекешкіна, директор Фонду «Демократичні ініціативи».

 

«Ідентичність цієї молоді очевидно не буде ідентичністю наших радикальних націоналістів. Але вона точно не буде російською і пострадянською. На мою думку, поворот до Європи, який зробила Україна, дає можливість говорити про те, що молоді буде притаманна модернізована українськість. Цьому сприятиме й освіта і доступний масив гуманітарної інформації», — Євген Бистрицький, голова громадського об’єднання «Виборча Рада UA».

 

«На мою думку, в українців майбутнього ідентичність буде будуватися і через особистий досвід, і досвід, отриманий з віртуальної реальності. Українці майбутнього будуть вважати себе українцями, але й «громадянами світу» — тому що зараз людина «з мізками» може працювати де завгодно звідки завгодно, якщо має доступ до Інтернету. Потрібно закінчити дискусії про те, якою має бути «хороша» молодь і дати молоді робити те, що вона робить — знайти себе», — Павло Клімкін, керівник Програм європейських, регіональних та російських досліджень, Українського інституту майбутнього, Надзвичайний і Повноважний Посол України.

 

«Важливо, щоб молодь вміла користуватися і сучасними інструментами та підходами, і працювала над інтелектуальним розвитком. У моєму досвіді був конкретний приклад. Коли я у Сполучених Штатах вирішував питання про те, щоб в аеропортах почали правильно транслітерували назви українських міст і шукав спосіб, як прискорити цю процедуру, ми з різними людьми влаштували брейн-шторм, як це зробити.

Я очікував геніальних ідей від молоді — і зрозумів, що там спосіб мислення зовсім не такий, як навчали нас у радянській школі. Але хто дав ідеї більш проривні — це старші, які мали комбінацію нових бачень, нових фактів, але й вміли подивитися ширше. Вони виявилися тими, хто читав великі книжки», — Валерій Чалий, голова Правління УКМЦ, Надзвичайний і Повноважний Посол України.

Де буде українська молодь і якою вона буде — залежить і від того, чи зможе Україна встигати за світовими темпами технологічного розвитку, які надалі тільки прискорюватимуться. У цих умовах найбільший виклик — забезпечити доступ до якісної освіти і створити умови, за яких молодь, яка бажає працювати у передових галузях та гідно заробляти, могла робити це в Україні.

***