Між Трампом і Європою – Марія Золкіна про те, як Україна маневрує заради безпеки та членства в ЄС
Європейський комісар з питань оборони та космосу Андрюс Кубілюс нещодавно запропонував створити Раду безпеки Європи, наголосивши на потребі посилення спільної оборонної спроможності ЄС. Цей меседж прозвучав на тлі нещодавніх слів генерального секретаря НАТО Марка Рютте про неспроможність Європи забезпечувати власну безпеку без участі США. У цьому ж контексті активізувалися розмови про прямі переговори з Росією та перспективи членства України в Європейському Союзі як елементу безпеки. Ці та інші безпекові теми політична аналітикиня, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Марія Золкіна прокоментувала у спільному проєкті Slawa.TV «Український фокус» на телеканалі Еспресо.
– Президент Володимир Зеленський заявив про готовність до зустрічі з Володимиром Путіним для обговорення двох ключових питань – територій і Запорізької АЕС. Цю інформацію підтвердив і глава МЗС Андрій Сибіга. Наскільки формат прямих переговорів стратегічно вигідний для Києва і чи готова Україна зараз розмовляти напряму з Путіним?
– Судячи з усього, це частина нинішнього переговорного плану України. Варто пам’ятати, що в цих переговорах у нас є кілька адресатів. Ідеться не лише і не стільки про Російську Федерацію, скільки про американську адміністрацію. Саме тому поведінку України – згоду чи незгоду на зустрічі, зокрема з російською делегацією, – слід оцінювати не тільки з погляду готовності говорити з Росією, а й з огляду на те, щоб не виглядати в очах Вашингтона стороною, яка зриває переговорний процес. Таких звинувачень і так звучить достатньо.
Якщо дивитися з цих двох перспектив, то, з одного боку, за певних умов я не бачу для України принципових перешкод, аби з її нинішньою переговорною позицією вийти й подивитися, як на цей пас відреагує російське керівництво – навіть у форматі прямої зустрічі. З іншого боку, ця демонстративна готовність зустрічатися з російським керівництвом є частиною спілкування з Білим домом. Адже там виходять з припущення, що домовленість можлива, і наразі американській стороні бракує доказів, що це не Україна є проблемою для укладення угоди хоча б про режим тиші.
– Чи не виходить так, що хай би що Україна робила, вона все одно впиратиметься у спосіб мислення Дональда Трампа і його сприйняття світу? Зокрема на тлі сигналів, які свідчать про його особливе ставлення до Путіна – людини, що розв’язала найбільшу війну в Європі після Другої світової.
– Я думаю, що в Україні немає ілюзій – ані в політичного керівництва, ані в експертного середовища – щодо того, що ми не здатні змінити позицію Дональда Трампа в його сприйнятті того, наскільки сильною, великою й потужною є Росія і наскільки другорядними в грі між «великими гравцями» видаються інтереси України чи навіть самої Європи.
Саме тому для України надзвичайно важливо максимально заручитися підтримкою Європи – тієї самої Європи, яку, як на мене, політично принизив Марк Рютте своїми коментарями про її неспроможність без Сполучених Штатів гарантувати власну оборону і безпеку.
Водночас поки Європа політично не дозріла до ухвалення рішень без узгодження зі США, Україна так само грає за цими правилами. Єдине, що з професійно-аналітичної точки зору мене в цій ситуації заспокоює, – в Україні добре усвідомлюють, що Україна – це абсолютно іншій ліга в міжнародних відносинах, і я зазначив Трамп у Давосі, він бачить на світовій арені лише три великі сили: Сполучені Штати, Китай і Росію. Тому, з точки зору України, особливо не варто переживати через неможливість змінити позицію Дональда Трампа. Наше завдання інше – вийти з цього переговорного процесу з найменшими втратами. І наразі Україні вдається тут маневрувати.
– Андрій Сибіга заявив, що членство України в ЄС буде зафіксовано в мирній угоді. Водночас ідеться про формат, за якого документи підписуватимуться між Києвом і Вашингтоном та окремо між Вашингтоном і Москвою – без участі Брюсселя як сторони. Наскільки ризикованим для України є закріплення євроінтеграційної теми без прямого підпису ЄС і наскільки реальною є дата 2027 року, зважаючи , що відкриття переговорних кластерів досі заблоковано?
– Я вважаю, що якщо відповідний документ не буде спочатку погоджений хоча б політично на рівні Європейської ради – тобто лідерів країн Європейського Союзу – а згодом підписаний від їхнього імені керівництвом ЄС, то він не матиме прямого впливу на швидке приєднання України до Євросоюзу ні у 2027 році, ні в будь-якому іншому.
Для пришвидшеної процедури приєднання, так само як і для надання Україні статусу кандидата у 2022 році, необхідний політичний консенсус усіх держав – членів ЄС. І щоб ця історія не перетворилася на історію сорому для самого Європейського Союзу, вони мають заздалегідь політично це засвідчити. І це можливо, якщо, скажімо, Дональд Трамп використає свій політичний авторитет, зокрема стосовно Віктора Орбана. Але ключове тут – уникнути будь-яких сюрпризів.
Інакше такий документ не матиме ані юридичної, ані політичної сили. Ба більше, він може бути використаний як контраргумент проти членства України в ЄС з боку сил, які й без того налаштовані скептично або критично щодо приєднання України до Євросоюзу, навіть у партнерських для нас країнах. Це сприйматиметься як нав’язування волі Вашингтона через голову Європейського Союзу його державам-членам. У такому разі Україна ризикує отримати противників швидкісного вступу до ЄС навіть серед своїх найближчих партнерів у Східній Європі.
– Президент Володимир Зеленський говорить про вступ до ЄС як про певну гарантію безпеки для України. Водночас Євросоюз не є військово-політичним союзом, як НАТО. На чому ґрунтується така логіка і наскільки коректно говорити про гарантію безпеки для України в разі вступу до ЄС?
– По-перше, спільна безпекова й оборонна політика Європейського Союзу фактично ожила саме після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Після 2022 року було ухвалено й спільну оборонну стратегію ЄС – як спробу підготувати держави-члени до нових загроз коштом спільного бюджету. Тобто цей напрям справді оживає.
По-друге, я не стала б критикувати саме сподівання на те, що членство в ЄС може бути джерелом безпеки. Адже безпека – це не лише суто військова компонента. Ми побачили це за останні роки на прикладі готовності Євросоюзу фінансувати закупівлю й виробництво озброєнь для України і тих союзницьких сил, які з часом можуть брати участь у різних форматах присутності – чи то в межах мультинаціонального контингенту на території України, над чим працює «Коаліція охочих», чи в інших місіях.
Крім того, для військової кооперації не обов’язково бути членом саме військового союзу. НАТО нині через позицію Дональда Трампа поступово трансформується з американо-європейської структури на більш європейську. Це, своєю чергою, відроджує інші регіональні ініціативи. Наприклад, спільні експедиційні сили, якими вже понад десять років керує Велика Британія – країна, що не є членом ЄС, але активно співпрацює з європейськими партнерами й має практичний досвід обмежених, проте реальних місій за межами Євросоюзу.
Тому для мене членство в Європейському Союзі – це, звичайно, не гарантія колективної оборони для України в тому сенсі, як це передбачає НАТО. Але це приєднання до клубу, яке полегшує використання коштів з бюджету Європейського Союзу й спільних програм.
Нині Україна вже долучена до програм спільної безпеково-оборонної політики Євросоюзу, але це винятковий випадок. Для жодної іншої країни, що не є членом ЄС, такого доступу не відкривали. Для України – відкрили.
І з цієї точки зору це пересторога. Більше того, я переконана, що якщо Україна не буде приєднана до ЄС за прискореним треком, Росія за кілька років почне так само вимагати відмови і від європейської інтеграції – за тією ж логікою, за якою сьогодні наполягає на відмові від членства в НАТО. Мовляв, у ЄС є спільна безпекова політика, а отже – це теж елемент військової загрози.
Тому Україні потрібно діяти так само, як у 2022 році зі статусом кандидата: налагоджувати діалог із тими столицями, які нині з внутрішньополітичних причин виступають проти нашого членства в ЄС у найближчій перспективі, домовлятися з ними і домагатися того, щоб Європейська рада на одному з найближчих самітів спробувала обговорити це питання і винести якийсь консенсус на політичні рішення.
– Європейський Союз – це також питання енергетичної безпеки, що особливо актуально для України сьогодні. В ЄС декларують повну відмову від російського газу, хоча Словаччина та Угорщина цьому опираються. Водночас залишається проблема російської нафти, зокрема тієї, що надходить у Європу через треті країни. Наскільки реально для Європи повністю відмовитися від російських енергоресурсів?
– На мою думку, Європа вже пройшла критичну точку відмови від російських енергоресурсів у тих обсягах, у яких вони споживалися до 2022 року. Енергетичного колапсу не сталося. І навіть ті обсяги нафти, які Росія нині продає європейським країнам в обхід санкцій – фактично під виглядом нафти, видобутої іншими виробниками, – уже не є співставними з довоєнними.
З цієї точки зору, Європа має альтернативні маршрути постачання, які здатна замінити ті рештки російської нафти, які вона ще використовує, поставками з інших джерел. На цьому тлі я бачу радше можливість, ніж проблему. Зокрема, готовність країн, які сьогодні фігурують у переговорах між Україною, Росією та Сполученими Штатами, заходити на європейський ринок з енергоресурсами. Йдеться, наприклад, про держави Перської затоки, передусім Катар.
Для Європи це шанс пережити найближчі роки за рахунок енергоресурсів з інших регіонів світу, де походження нафти є прозорим і точно не російським. Так, теоретично це може бути дорожче – оскільки логістика ще не налагоджена для всіх поставок після 2022 року. Але вихід із цієї ситуації є.
Крім того, реальна готовність до остаточної відмови від російської нафти могла б бути продемонстрована через активну боротьбу з так званим «тіньовим флотом», який курсує територіальними водами вздовж берегів країн – членів ЄС. Якщо ці танкери почнуть зупиняти й перевіряти, адже всі розуміють, що вони перевозять російську нафту, просто не під російськими прапорами, це стане сигналом початку остаточної стадії відмови Європи від російських енергоресурсів.
