Петро Бурковський
Аналітика
Перегляди: 31
9 травня 2018

Кожен владний гравець розмовляв зі «своїм» Донбасом

Моніторинг державної комунікаційної політики щодо Донбасу. Звіт за березень 2017 — лютий 2018 років.
 
Кожен владний гравець розмовляв зі «своїм» Донбасом

ГО «Детектор медіа» здійснює моніторинг державної комунікаційної політики щодо Донбасу. Аналітичні звіти публікуються щодва місяці. Методологію моніторингу можна почитати за посиланням тут. Проект здійснюється за підтримки американського Національного фонду за демократію (NED). Моніторинговий звіт за березень — квітень 2017 року можна прочитати тут, за травень — червень — тут, за липень — серпень — тут, за вересень — жовтень — тут, за листопад — грудень — тут, за січень — лютий — тут.

Мета даного звіту — показати динаміку якісних змін, які відбувалися із державною комунікаційною політикою щодо Донбасу протягом дванадцяти місяців, із березня 2017-го — по лютий 2018 року.

При цьому закликаємо читачів пам’ятати про суспільний контекст, у якому влада намагалася донести свою думку до громадян, почути їх, у чомусь переконати чи застерегти. Загальне тло подано в аналітичному звіті «Протидія російській пропаганді та медіаграмотність», місцеві особливості сприйняття інформації на звільнених територіях Донбасу — у звіті «Медіаспоживання та оцінка суспільно-політичних процесів в Україні мешканцями східних областей».

Здійснений нами моніторинг дозволяє поглянути на комунікацію влади із жителями Донбасу з таких точок зору:

  • внеску кожного із владних гравців у комунікацію (цілі, які ставилися, та засоби, що використовувалися);
  • тем, у рамках яких здійснювалася комунікація;
  • уявлень про адресатів комунікації.

Отже, з позицій провідних владних гравців комунікація з мешканцями Донбасу виглядала таким чином.

1. Для Президента тема Донбасу існувала переважно у площині демонстрації власних досягнень на міжнародних переговорах та зміцнення боєздатності Збройних сил. Ситуація на Донбасі постійно використовувалася для ілюстрації російської загрози. Починаючи з листопада 2017-го, відсилки до подій на Донбасі слугують для засудження «підривних» дій політичних опонентів. Проте, на відміну від більшості гравців, Президент не міняв своїх пріоритетів та інколи намагався звертатися до мешканців окупованих територій. Усі меседжі Президента послідовно підтримували спікери парламентської фракції «Солідарності». Проте найчастіше це було повторення й копіювання президентських слів.

2. Після провальної інформаційної кампанії проти громадянської блокади шляхів сполучення з окупованими територіями прем'єр-міністр Володимир Гройсман показово ігнорував тему Донбасу у своїх зв'язках із громадськістю. Окрім того, уряд (прем’єр та профільні міністерства — МВС, МінТОТ, МІП) мали великі проблеми з донесенням до громадян своїх намірів, поясненням своїх дій та реагуванням на запити громадян. Наприклад, навіть під час робочої поїздки в Маріуполь Володимир Гройсман намагався уникати відповіді на запитання про виплати пенсій переміщеним особам та людям, які проживають на окупованих територіях.

3. До найбільш активних комунікаторів від влади із власне громадянами, які проживають на Донбасі, можна віднести Павла Жебрівського, голову Донецької ВЦА, та Ірину Геращенко — першу заступницю Голови Верховної Ради України. Проте кожен із них переслідував різні цілі. Жебрівський намагався продемонструвати, як вирішуються питання місцевого значення. Геращенко докладала зусиль, щоби переконати громадян у тому, що відповідальність за всі проблеми краю лежить на Росії.

4. Політичною силою, чия комунікація із жителями Донбасу у 2017 році була найбільш послідовною, виглядає «Опозиційний блок». Проте «розмовляти» з Донбасом зрозумілою для нього мовою цій силі заважала надмірна орієнтація на політику РФ, а не на конкретні проблеми регіону. Зокрема, «Опоблок» послідовно обстоював російський варіант врегулювання конфлікту: безумовне виконання політичної частини Мінських угод (хоча опитування «Демократичних ініціатив» у серпні 2017 року власне на Донбасі показало, що будь-які компроміси готові підтримати 41 %, проте майже 37 % не готові на безумовні поступки; до того ж особливий статус для окупованих територій готові підтримати взагалі не більше 14 %). У змаганні за увагу мешканців Луганської та Донецької областей «Опоблок» зіткнувся із серйозними суперниками — мажоритарниками «Солідарності» та лідером Радикальної партії Олегом Ляшком.

5. Сили, які постійно й послідовно («Батьківщина», «Самопоміч») або час від часу («Народний фронт») критикували політику Президента та уряду стосовно Донбасу з «патріотичних позицій», практично не намагалися формулювати власні альтернативні політичні рішення. «Самопоміч» використовувала проблеми Донбасу для ілюстрації неефективності уряду та «змов» із олігархами й Росією. «Батьківщина», завдяки активності Григорія Немирі, намагалася позиціюватися ще одним захисником прав ВПО (на додачу до «Опозиційного блоку»). Хоча і для Юлії Тимошенко головно метою було переконати громадян у нездатності Президента забезпечити мир і розвиток на Донбасі. А для «Народного фронту» події на Донбасі були насамперед інформаційним приводом заявити свою принципову «патріотичну позицію» за допомогою звинувачень на адресу Росії, Путіна та сепаратистів.

Якщо поглянути на комунікацію між владою і громадянами, які проживають на Донбасі, у площині основних тем, то за підсумками березня 2017 — лютого 2018 років можна виділити такі тенденції (динаміку згадувань див. на графіку):

1. Теми виконання Мінських домовленостей та відносин із окупованими територіями (блокада, торгівля, реінтеграція, запровадження миротворчої місії) є водночас панівними і антагоністичними у комунікації еліт з громадянами. Фактично мов йде про те, що всередині еліт, у першу чергу між групами у владі та опозиції, відсутнє єдине бачення шляху виходу з конфлікту і навіть управління самим конфліктом. Судячи з динаміки обговорення, Мінські домовленості не розглядаються усіма гравцями як рамки вирішення конфлікту. З іншого боку, сталої альтернативи (блокада, реінтеграція, миротворча місія) влада так і не запропонувала громадянам. Звідси й такі коливання частоти повідомлень обох тем.

2. Низка тем має «сезонний характер». Зокрема, пік обговорення інфраструктурного та економічного відновлення регіону припадає на кінець другого — четвертий квартали року, коли здійснюється освоєння коштів держбюджету на відповідні роботи. Іншу «сезонність» демонструє тема військових дій на Донбасі: про війну говорять тоді, коли спостерігається найбільші сутички, й забувають при першому-ліпшому перемир’ї. А от обговорення проблем ВПО збігається із парламентською сесійною активністю (березень — квітень, червень). Проте на осінній сесії 2017-2018 років ця тема проблем ВПО повністю відійшла на другий план у зв’язку з активним обговоренням президентського законопроекту про деокупацію.

3. Увага до ситуації на непідконтрольних територіях зростала і спадала синхронно із загостренням військових дій. Складається враження, ніби окуповані території цікавлять політиків лише в контексті зростання військової загрози. Інше можливе пояснення: загострення військового протистояння розглядається політиками як хороший привід висловити думку з приводу якогось із аспектів буття окупованих територій, оскільки такі повідомлення привертають більшу увагу аудиторії.

На жаль, зібрані протягом звітного періоду повідомлення не дозволяють дати достатньо обґрунтовану відповідь на запитання, як політичні еліти та влада уявляли свого слухача / глядача на Донбасі. Очевидно, що всі повідомлення так чи інакше були розраховані на якнайширшу авдиторію. З іншого боку, прямих звертань до мешканців звільнених територій ми нарахували близько п'ятдесяти, а до мешканців окупованих — у п’ять разів менше. Та вражає саме мізерна кількість таких прямих звернень.

З одного боку, громадяни України, які проживають на Донбасі, з точки зору повсякденних інтересів та вимог до влади не надто відрізняють від мешканців інших регіонів. З іншого —  постійна загроза збройного конфлікту мала би підштовхнути владу до активніших дій чи принаймні до налагодження постійного зворотного зв’язку. Бо без нього дедалі міцнішає уявлення про громадян на Донбасі як про жертв обставин чи Росії. Поширення таких уявлень через ЗМІ негативно позначатиметься як на ставленні до донеччан і луганчан із боку інших співвітчизників, а також лише посилюватиме стереотипи про особливість регіону та очікування його особливого статусу. На нашу думку, це навряд чи відповідає довгостроковим державним інтересам. Утім, поки що ситуація виглядає так, що влада дає право кожному робити власні висновки про майбутнє регіону й мати свою картину свого Донбасу.

Top