«Кишенькової ООН», яку запланував собі Трамп, у вигляді Ради миру не буде – Марія Золкіна

Дональд Трамп під час заснування Ради миру в Давосі. Фото: Denis Balibouse/REUTERS

Ініціатива Дональда Трампа зі створення Ради миру, яку він просуває як новий майданчик для врегулювання глобальних конфліктів, уже на старті викликає скепсис у експертному середовищі. Загальна оцінка цієї ідеї зводиться до того, що йдеться  не про повноцінну міжнародну інституцію, а про персоналізований політичний проєкт, позбавлений чітких інституційних механізмів. Голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва,  дослідниця Лондонської школи економіки  Марія Золкіна прямо називає цю ініціативу спробою створити «кишенькову ООН» – без ключових гравців і без реальних перспектив.

Що стоїть за ідеєю Ради миру, для чого вона створена, кому може бути вигідною і чи має шанс перерости у щось більше, ніж політична декорація, – ці питання аналітикиня розкладає «по поличках» в інтерв’ю «Донбас Реалії» (з 20:16 хв.).

Персональна ініціатива, а не міжнародна інституція

Раду миру Дональд Трамп рекламує та просуває як альтернативний майданчик для врегулювання глобальних конфліктів у всьому світі, починаючи з демілітаризації та відбудови Сектора Гази. Формально до участі в ній запрошено 49 держав і Європейську комісію, а очолювати структуру президент США планує довічно. Втім, за словами Марії Золкіної, сама логіка цього проєкту від початку суперечить принципам, на яких будуються життєздатні міжнародні інституції.

«Мені здається, що такої  “кишенькової ООН”, як Трамп собі планує, у вигляді  Ради миру не вийде, тому що країни Європейського Союзу і Європейський Союз як цілісне об’єднання держав-членів не приєднуватимуться до цієї Ради миру», – зазначає політична аналітикиня.

За її словами, Рада миру не є спробою реформувати наявну систему глобальної безпеки. Це радше персональний політичний інструмент, покликаний підсилити роль самого Трампа як «миротворця», який діє поза звичними правилами багатосторонньої дипломатії.

Хто приєднується і чому

Склад перших країн, які погодилися взяти участь у Раді миру, виявився показовим. До ініціативи долучилися Аргентина, Вірменія, Білорусь, Угорщина, Казахстан, Марокко, Об’єднані Арабські Емірати, В’єтнам, Ізраїль та Азербайджан.

На думку Марії Золкіної, мотиви держав, що приєдналися до Ради миру, різні, але загальна логіка їхніх рішень доволі прозора. У випадку з Ізраїлем причина участі виглядає очевидною: для нього ця ініціатива пов’язана насамперед із можливими мирними процесами в Секторі Гази. Частина ж інших країн сприймає Раду миру радше як дипломатичну данину Дональду Трампу.

«Наприклад, домовленості між Вірменією та Азербайджаном стали першим символічним “успіхом” Трампа: хоча угоди було досягнуто фактично без активної посередницької ролі США, саме у Білому домі її подали як остаточне врегулювання конфлікту. Таким чином, участь цих країн у Раді миру виглядає радше дипломатичною даниною Дональду Трампу», – пояснює Марія Золкіна.

Окрему групу становлять політичні союзники Трампа, зокрема Угорщина, де позиція Віктора Орбана щодо Росії та України давно дисонує з лінією Європейського Союзу.

«Угорщина є очевидним союзником Трампа, з яким її пов’язують політична лояльність і взаємна симпатія. Підходи Трампа до війни Росії проти України – зокрема готовність до поступок з боку України без реального руху з боку Росії – відповідають позиції Віктора Орбана, яку він відкрито відстоює вже кілька років, залишаючись у відособленій позиції серед країн Європейського Союзу», – зазначає дослідниця.

Ще одна частина країн, за її словами, сприймає своє членство в трампівській інституції як можливість працювати в комфортному для себе форматі, де не порушують питань демократії та прав людини.

«Арабські країни, зокрема держави Перської затоки, дуже тісно співпрацюють з Трампом. Їм близький його транзакційний підхід – політичні й економічні угоди. До того ж він не вимагає від них жодних зобов’язань щодо внутрішньої політики», – пояснює Марія Золкіна.

Особливе місце в цьому списку посідає Білорусь. Для режиму Олександра Лукашенка участь у Раді миру – це фактичний прорив міжнародної ізоляції без жодних умов.

«Для Лукашенка – це взагалі подарунок. Якщо Європейський Союз планомірно тримає його в міжнародній ізоляції, то зараз це виведення на абсолютно новий рівень без зняття санкцій і без будь-яких внутрішніх кроків, які дозволили б європейським лідерам подавати руку Лукашенку», – зазначає Марія Золкіна, акцентуючи, що в цьому сенсі Рада миру працює не як інструмент врегулювання конфліктів, а як механізм легітимації авторитарних режимів.

Хто не приєднається

Водночас принципова відмова країн Європейського Союзу долучатися до Ради миру фактично ставить хрест на її міжнародних амбіціях. Франція та Велика Британія, на яких сьогодні значною мірою тримається європейська безпека, не сприймають цю ініціативу як прийнятну.

«Зараз ми спостерігаємо фактичний розкол між Європою з питань безпеки і співпраці на міжнародній арені, з одного боку, і Сполученими Штатами – з іншого», – констатує аналітикиня.

Чому участь України була б помилкою

Для України питання участі в Раді миру  особливо чутливе. З одного боку, Київ зацікавлений у збереженні каналів комунікації з американською адміністрацією. З іншого – участь у проєкті, який ігнорують ключові європейські союзники, створює серйозні стратегічні ризики.

«Для України буде дивно і навіть помилково зараз приєднуватися до подібної ініціативи, враховуючи те, що її головні союзники в Європі вже чітко заявили: для них це неприйнятно», – наголошує Марія Золкіна.

На її думку, навіть якщо Європа сьогодні здається слабкою, стратегічно Україні вигідніше триматися саме цього вектора.

Кремль  приєднуватися не поспішає:  йому це невигідно

Попри отримане запрошення, Росія також не поспішає приєднуватися до Ради миру. Для Кремля участь у цій структурі не виглядає таким однозначним виграшем, як, наприклад, для Білорусі. На відміну від Лукашенка, Москва прагне не просто формальної присутності в новій ініціативі Трампа, а збереження особливого, ексклюзивного формату спілкування зі Сполученими Штатами.

«Для Путіна було важливо, наприклад, зустрітися особисто з Трампом на Алясці. Для нього це означало виведення Росії на інший рівень і фактичне завершення ери міжнародної ізоляції серед західних демократичних держав. Я не впевнена, що для Росії вигідно однозначно приєднуватися до Ради миру, тому що зараз вона претендує на окремий, російсько-американський трек. З одного боку, вони говорять про війну в Україні, з іншого – Дмитрієв займається бізнес-проєктами, пропонує спільно розробляти Арктику, мінеральні ресурси, рідкісні землі. Тобто вони намагаються вибороти для себе унікальний формат спілкування з Білим домом і сприймають його як єдину інституцію, з якою Росія нібито може говорити про питання безпеки», – пояснює аналітикиня.

Вона наголошує, що для Росії підвищення статусу – це не приєднання до Ради миру, навіть якщо це особиста ініціатива Трампа. У цій Раді Росія виглядатиме лише одним із учасників, і жодної унікальності особисто для Путіна в цьому не буде.

«Це, навпаки, розмиття тієї ваги і статусу, за які вони зараз борються в рамках ілюзії переговорів з Білим домом. Тому Росії вигідніше або ввічливо відмовитися, або триматися осторонь – заявити про готовність співпрацювати з Радою миру, але утриматися від повноцінного приєднання, зберігаючи двосторонній трек зі Сполученими Штатами, а не ставати однією з десятків країн-учасниць», – акцентує Марія Золкіна.

Проєкт без майбутнього

На думку політичної аналітикині, Рада миру від початку не має передумов для перетворення на повноцінну міжнародну організацію і залишиться радше “придворною ініціативою”  Дональда Трампа без реального інституційного впливу.

«Я не бачу жодних перспектив, що це переросте в повноцінну організацію. Це може бути “придворною ініціативою”   Дональда Трампа, але організація не може мати міжнародної ваги, якщо вона ґрунтується лише на його особистих амбіціях. На лідерство Трампа багато хто покладав надії – що він зможе вплинути на Росію, вдарити по Ірану або врегулювати конкуренцію з Китаєм і очолити цей процес з боку західних держав. Але без Європи, без Японії, без Канади, без Австралії, без Китаю, який не приєднуватиметься до особистої ініціативи Трампа, ця структура не має шансів стати чимось серйозним», – переконана Марія Золкіна.

Вона зазначає, що альтернативою ООН, за всіх її мінусів і недієздатності, Рада миру може виглядати лише в уяві самого Трампа та його найближчих лояльних соратників. Водночас ця ініціатива може використовуватися як інструмент тиску: Трамп накладатиме санкції й тарифи не від імені Білого дому і навіть не від власного імені, а від імені Ради миру – так, як він уже робить у відносинах з Європою.

«Я нагадаю, що з 1 лютого вперше за багато десятиліть набирає чинності рішення американського президента запровадити тарифи проти своїх ще вчорашніх союзників – десяти країн Європейського Союзу, які жорстко виступили проти анексії Гренландії Сполученими Штатами. У цій ситуації жодної альтернативи ООН з цієї Ради миру не буде», – наголошує Марія Золкіна.