І Зеленський веде не туди, або Як соціальне невдоволення перетворюється на сепаратизм

Аналітика
Перегляди: 848
20 травня 2020
Сергій Шаповалов
політичний аналітик Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва

Оригінал статті - на ЛІГА.net

Невдоволення українською владою веде до зниження лояльності до країни загалом. Як цьому сприяють українські ЗМІ. Дослідження

Українці завжди не задоволені владою та ситуацією в країні - це вже майже аксіома. Позитивні оцінки розвитку подій переважали лише двічі – у 2005 році після обрання перзидентом України Віктора Ющенка та у 2019 році після перемоги напрезидентських виборах Володимира Зеленського (див. графік 1)

Такі опитування часто викликають інтерес лише, як привід обговорити популярність влади в ефірах ЗМІ.

Парадоксально, але незадоволення владою та результатами її діяльності може мати і позитивні наслідки. Певною мірою, це стимулює громадську активність і працює, як засіб тиску на владу для прийняття чи скасування окремих рішень.

Однак сьогодні бракує глибшої дискусії про можливі довгострокові наслідки такого соціального песимізму. Адже стійке незадоволення діями влади та ситуацією в країні може бути чинником зниження лояльності громадян до держави в цілому. 

Наслідки зневіри у державі

Як видно з наведеного вище графіку 1, динаміка задоволення ситуацією в країні співпадає з виборчими циклами. Громадяни покладають сподівання на чергового нового лідера та поступово розчаровуються результатами його діяльності.

Через декілька циклів розчарувань у кожній наступній владі для частини громадян помилки та невдачі влади (звісно, суб’єктивно сприйняті) перестають бути помилками конкретної влади. Натомість, це стає "доказом" нездатності держави задовольнити потреби громадян у достойному рівні життя, безпеці, законності тощо.

Зневірившись у державі, люди шукають альтернативи та стають більш схильними до радикальних змін у житті: або шляхом еміграції, або через підтримку тих рухів та груп, що ставлять за мету змінити державний лад.

Підтримка подібних рухів не завжди означає особисту активну участь. Не менш небезпечна й пасивна підтримка – відмова протидіяти таким групам у кризових ситуаціях, коли вони починають активну антидержавну діяльність.

Пригадаємо, що проросійські виступи у містах південної та східної України навесні 2014 року не досягли своїх цілей через мобілізацію проукраїнських громадян (захист Миколаївської ОДА від штурму сепаратистів місцевою самообороною, "яєчна неділя" у Запоріжжі, захист Херсонської ОДА від сепаратистів активістами спільно з міліцією тощо).

Соціальне розчарування вочевидь не сприяє мобілізації громадян на захист держави, а актуалізує перед ними запитання: "А що захищати?". Однак небезпека не обмежується такими екстремальними випадками. У відносно стабільніші періоди розчаровані у державі громадяни можуть електорально підтримувати тих політиків, які підтримують близьку до антидержавних сил ідеологію.

Чи справді це працює?

Одне з питань дослідження "Демократичних ініціатив" та КМІС у серпні 2019 року у широкому сенсі стосувалося відданості громадян державі: "Якби референдум щодо проголошення державної незалежності України відбувався сьогодні, то як би Ви на ньому проголосували?".

Кількість прихильників незалежності України майже на 20% менша серед тих, хто негативно оцінює розвиток подій у державі (див. графік 2).

 

Схожим чином поступово спадає підтримка незалежності по мірі того, наскільки громадяни вірять в успіх реформ в Україні (див. графік 3).

 

Подібна ситуація спостерігається і з питанням про очікування покращення рівня життя: люди з песимістичними оцінками перспектив власного розвитку в Україні менш схильні бути лояльними до держави (див. графік 4).

 

Отже, спостерігаємо стійку тенденцію, що серед людей з негативними оцінками ситуації в країні десь на 20% менше тих, хто підтримує незалежність України.  

Однак виявлена закономірність актуальна не для всіх громадян. Серед "песимістів" з прозахідними зовнішньополітичними орієнтаціями майже ніхто не ставить під сумнів державність України (див. графік 5).

 

 

У то же час прихильники "позаблокового статусу", яких всього в Україні близько третини, є групою ризику, адже для них виявлена залежність проявляється найяскравіше. У випадку нав’язування негативних меседжів про ситуацію в країні, ці люди можуть розчаруватися в державі як такій (див. графік 6).

 

Як відбувається це нав’язування?

Незадоволення ситуацією в країні часто не зумовлене самостійним аналізом успіхів та прорахунків конкретних державних політик за визначеними критеріями. Для наших громадян зовсім не обов’язково бути обізнаними про зміст та перебіг реформ, аби виносити судження, що "реформа провалилася". Ці негативні оцінки (часто недостатньо аргументовані, але багаторазово повторювані) сприймаються у готовому вигляді зі ЗМІ.

Яскравим прикладом є медійна кампанія з дискредитації уряду О. Гончарука. Предметність та аргументованість претензій часто не мають значення – уряд можна критикувати за те, що "за останні три роки Гончарук не пропустив жодного гей-параду у Європі"; за те, що Гончарук – "прихильник Порошенка, який називає президента на "ти" та довів економіку до краху"; за те, що Гончарук – протеже Абромавічуса, який є агентом Сороса тощо.

Найголовніше – якомога частіше повторення негативних меседжів з якомога більшої кількості джерел (класичний пропагандистський прийом ad nauseam чи дуже схожий прийом – "пожежний шланг брехні"). В таких умовах нескладно переконати громадян у "розвалі медицини" та "провалі освітньої реформи" без жодних пояснень, у чому конкретно полягає розвал та які саме із заходів медреформи не виконані.

Не набагато більш аргументованими сьогодні є меседжі окремих медіа про "розвал України" та "економічних крах" через епідемію коронавірусу. У цьому контексті цікава подальша доля "закону про дезінформацію" після зміни керівництва Мінкульту: його доопрацюють, запропонують повністю новий підхід до боротьби з дезінформацією чи інформаційна безпека виявиться неважливою для урядовців.

Якщо "все погано", то яка альтернатива?

Найбільшу загрозу очевидно становлять ті медіа, які, критикуючи нинішній стан справ в Україні, пропонують проросійські альтернативи та транслюють меседжі російської пропаганди –  пов’язують існуючі проблеми із західним вектором розвитку, пропонують вигідні РФ шляхи розв’язання наявних проблем в Україні, стверджують про нездатність української держави впоратися з цими проблемами, зображають РФ як країну, у якій таких проблем немає тощо.

Такі медіа перетворюють розчарованих громадян іноді й на активних прихильників антидержавних сил.

Сьогодні 74% громадян отримують інформацію про події в Україні та світі з телебачення. Щодо конкретних телеканалів, у лютому 2019 року Детектор медіа спільно з КМІС з’ясували, що глядачі NewsOne, Інтер (у окремих випадках і ТРК "Україна" та "112 Україна"), а також читачі видань "Сегодня" та "Страна.ua" найменше підтримують українські інтерпретації окремих подій останніх років (хто почав війну на Донбасі, ставлення до отримання Томосу, ставлення до нападу на українські кораблі у Керченській протоці).

У разі збереження статусу-кво існує загроза подальшої поглиблення кризи громадянської лояльності у південному та східному регіонах (див. графік 7).

 

Що зробити

Запобігти руйнівним наслідкам соціального песимізму можливо завдяки зростанню обізнаності суспільства про зміст та досягнення державних політик у різних галузях. Галузевим органам виконавчої влади необхідно спрямувати свої комунікаційні зусилля на інформування громадян про зміст та обґрунтування заходів державної політики у конкретних сферах; критерії оцінки та поточний прогрес заходів; чинники, що сприяють чи перешкоджають досягненню цілей державної політики.

Це зменшуватиме вразливість громадян до нав’язування з боку будь-яких ЗМІ неаргументованих негативних меседжів про ситуацію в країні. Однак лишається актуальною більш глобальна проблема медійносї грамотності та навичок критичного мислення для адекватної оцінки меседжів і провладних медіа.

Щодо ЗМІ, які пропонують слухачам проросійські альтернативи, проблемою є те, що наразі невідомо як виконується Стратегія національної безпеки України у частині інформаційної безпеки, зокрема:

- протидія інформаційним операціям проти України, маніпуляціям суспільною свідомістю і поширенню спотвореної інформації, захист національних цінностей та зміцнення єдності українського суспільства;
- виявлення суб'єктів українського інформаційного простору, що створені та/або використовуються Росією для ведення інформаційної війни проти України, та унеможливлення їхньої підривної діяльності.

Як зазначається у прикінцевих положеннях Стратегії, "за результатами аналізу виконання цієї Стратегії Рада національної безпеки і оборони України заслуховує щорічні доповіді та приймає рішення щодо стану її реалізації". Втім, на сьогодні жодного рішення РНБО з цього приводу не опубліковано.

Не опубліковані також і звіти окремих органів влади (МІП, а нині – Мінкультури; МЗС, СБУ, НРУТР тощо), які, згідно з Доктриною інформаційної безпеки України, уповноважені втілювати заходи задля досягнення цілей стратегії. Тому не зовсім зрозуміло, на які дані про зміни із станом інформаційної безпеки спиралася РНБОУ, коли  розглядала проект нової Стратегії національної безпеки.

Проблемою, яка потребує вирішення, є також і недостатні санкції за порушення норм Статті 6 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", яка стверджує, що використання телерадіоорганізацій не допускається зокрема для:

1. закликів до насильницької зміни конституційного ладу України;

2. закликів до розв’язування агресивної війни або її пропаганди та/або розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті;

3. трансляції телепередач, що містять популяризацію або пропаганду органів держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України.

Санкцією за порушення перших двох типів є стягнення штрафу у розмірі 25% розміру ліцензійного збору (що у випадку зі штрафом телеканалу NewsOne склало очевидно незначну для його власників суму в 96 530 грн). Порушення ж третього типу карається штрафом у розмірі 10% ліцензійного збору.

Згідно зі статтею 72 закону, Національна рада звертається до суду з позовом про анулювання ліцензії телерадіоорганізації, якщо порушення не були усунені після стягнення штрафу.

Проте застосування санкцій до ЗМІ вимагає системної і постійної роботи із дослідження інформаційного простору та обґрунтуванням деструктивного впливу певного контенту.

На сьогодні Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення (НРУТР) розвиває співпрацю з Оперативною робочою групою зі стратегічних комунікацій Європейської служби зовнішніх зв’язків (EEAS) та публікує на офіційному сайті звіти EEAS про зміст прокремлівської пропаганди і тактики її поширення у європейських країнах.

Для того, щоб зменшити зовнішній деструктивний вплив, НРУТР доречно розвивати співпрацю також з українськими громадськими організаціями, які досліджують діяльність проросійських медіа в Україні, та, використовуючи в тому числі й результати їх досліджень, вдаватися до проактивних заходів щодо ЗМІ, які порушують норми законів "Про телебачення і радіомовлення", "Про інформацію" та інших.

Надзвичайно важлива й оперативна консолідована реакція на публікацію деструктивного контенту з боку організацій громадянського суспільства та журналістської спільноти у формі звернень до НРУТР, публікації заяв Комісії з журналістської етики, інші форми громадського тиску.

_______________________________

Цей матеріал представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва  в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.