«І тут заходить Ердоган!»: яку роль у мирному процесі відіграють країни Близького Сходу – Тарас Жовтенко
Черговий раунд переговорів щодо російсько-української війни, який відбувся 19 грудня у Маямі, привернув увагу незвичною конфігурацією учасників. Окрім України, США та європейських представників на рівні радників із безпеки, до процесу були залучені Туреччина і Катар, а з російського боку – Кирило Дімітрієв. Такий склад учасників викликає запитання: яку роль відіграють країни Близького Сходу у мирному процесі? Ці питання в інтерв'ю 5 канлу прокоментував безпековий аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Тарас Жовтенко.
На його думку, нинішній переговорний трек напряму пов’язаний із ключовою вимогою Росії – змусити Україну відвести підрозділи Збройних сил з укріплених позицій на Донеччині, які протягом багатьох років стримують російський наступ.
«Найсерйозніша дискусія на цих переговорах – це питання відведення підрозділів Збройних сил України, в першу чергу з території Донецької області. Росіяни намагаються змусити нас покинути оборонний пояс, який вони не можуть проломити вже вісім років. Саме цей пояс не дає їм вийти в центральні регіони України. Тобто з цієї точки зору росіяни не зможуть продовжувати наступ, не розв’язавши для себе питання українських укріплень у п’яти населених пунктах Донецької області, які ми наразі контролюємо», – наголошує Тарас Жовтенко.
За його словами, тиск із цього питання сьогодні здійснюється передусім з боку США, однак навіть у разі відведення українських військ критичним залишається питання контролю над цією територією.
«Якщо навіть ми відійдемо, але не дамо росіянам зайняти ці позиції, це має бути або “сіра зона”, або зона, контрольована третьою стороною. І от тут, як кажуть, заходить Ердоган», – зазначає аналітик.
Саме цим, на думку Тараса Жовтенка, і пояснюється активна роль Туреччини в переговорах. Варіант розміщення турецьких військових як стабілізаційних сил на цій ділянці фронту видається для всіх сторін значно прийнятнішим, ніж альтернативи, які могла б запропонувати Москва.
«Третя сторона для Росії – чутливе питання. Вони постійно через пропаганду верещать, що європейські миротворці на території України є для них «легітимними цілями». Але якщо запропонувати Росії Туреччину і уявити, що на цих оборонних лініях стоятимуть турецькі військові, Москві буде вкрай складно цьому опонувати, адже постає логічне запитання: що, їм уже не подобається Ердоган? Виходить, Владімір Владімірович раптом передумав і не хоче бачити Туреччину учасником мирного процесу?», – іронізує Тарас Жовтенко.
За його словами, для європейців це також прийнятний варіант, адже Туреччина – член НАТО. Для України – тим більше, бо легко уявити, кого Росія могла б запропонувати натомість: Північну Корею, Китай чи навіть Білорусь. Жоден із цих варіантів українську сторону, зрозуміло, не влаштовує.
«Тому ідеальним варіантом для України є турецький контингент. Уявити, що російські військові воюватимуть “по головах” турецьких солдатів, – практично неможливо. Тим більше, що йдеться про війська країни НАТО», – зазначив аналітик і зауважив, що Туреччина водночас намагається закріпити за собою нову роль регіонального лідера.
Паралельно з Туреччиною у переговорному процесі з’являється Катар. Як вважає Тарас Жовтенко, його присутність не є випадковою і логічно вписується у близькосхідну модель врегулювання.
«Такі країни, як Катар, Саудівська Аравія, Емірати, традиційно відігравали ключову роль у переговорах з гуманітарних питань із Росією – обмінах полоненими, поверненні цивільних. Крім того, це однодумці Туреччини, які, скоріше за все, підтримуватимуть турецькі ініціативи, зокрема щодо миротворчої ролі Анкари на території України», – зазначає експерт.
За словами Тараса Жовтенка, з огляду на оприлюднені телефонні розмови – між Ушаковим і Дмитрієвим, а також між Дмитрієвим і Віткоффом – Росія вирішила зіграти за близькосхідною моделлю мирного врегулювання. Йдеться про формат, який Дональд Трамп разом із Джаредом Кушнером і за участі Віткоффа просували під час домовленостей щодо Гази.
Якщо Кремль орієнтується саме на цю модель, логічно залучати до переговорів країни Близького Сходу. Водночас ідеться не про будь-яких регіональних гравців, а про тих, хто підтримуватиме позицію Туреччини, а через неї – і європейський підхід. У такій конфігурації Реджеп Таїп Ердоган суттєво підвищує власну цінність як для Європи, так і для США.
Говорячи про європейський вимір, Тарас Жовтенко звертає увагу, що нинішній переговорний процес не означає готовності Росії до миру. Навпаки – Кремль використовує його як інструмент для послаблення санкцій і підготовки до ширшої ескалації.
«У Європейському Союзі усвідомлюють і масштаб загрози, і власну відповідальність. Водночас це маркер того, що в ЄС адекватно читають економічну ситуацію в Росії. Нервова реакція Кремля на санкції проти «Роснефті» та «Лукойлу» лише підтверджує, що головною метою Москви було відтермінувати економічні наслідки. Бо це справді боляче, і з часом російська економіка сипатиметься дедалі швидше», – пояснив аналітик.
На цьому тлі Європа зробила максимум із того, що могла, каже Тарас Жовтенко. Пакет у 90 мільярдів євро – фактично фінансовий план підтримки України на 2026 рік. Очевидно, що цих коштів не вистачить надовго, але на цьому етапі це межа можливостей ЄС. Водночас ситуація може змінюватися, прогнозує він. За його словами, змінитися може і підхід Дональда Трампа, який наразі повірив у пропозицію росіян щодо 100 мільярдів із заморожених активів у Euroclear – мовляв, «поділити навпіл», бо європейці не здатні домовитися.
«Насправді європейці вже показали, що можуть домовлятися. До того ж ЄС може прямо сказати Трампу: “Дивися, ми про 90 мільярдів домовилися. Хочеш 100 з Євроклієра? Забирай. Але не віддавай їх росіянам”»? – прокоментував Тарас Жовтенко.
На його думку, розрахунок європейців очевидний. Поспішні й крайні кроки Кремля, обхід санкцій через Білорусь і паралельна підготовка до війни свідчать про спробу компенсувати економічне падіння силовими методами. Саме це підказує Європі, що 2026 року Росія може не витримати, а з 2027-го її економіка почне реально сипатися. Головне – зберегти економічний тиск на Росію, попри її спроби шантажувати Європу загрозою великої війни як інструментом зняття санкцій і полегшення тиску на власну економіку.
«Якщо Європа витримає 2026 рік і надасть Україні необхідний ресурс, насамперед для того, щоб ми самі змогли пройти цей період, ситуація може переламатися. Тоді просто зламається хребет російської економіки, і або всередині Росії запустяться внутрішні процеси, або вона – навіть за підтримки Китаю та Індії – просто не зможе продовжувати ні війну тут, ні активну підготовку до розгортання повномасштабних бойових операцій проти Європи», – підсумував Тарас Жовтенко.
