Деякі спогади 30-річної історії Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» – Віталій Довгич

Віталій Довгич,
журналіст
 

З ініціатором і реальним засновником Фонду «Демократичні ініціативи» (ФДІ) Ільком Кучерівим мені пощастило тісно здружитися в 1998 році. До того часу ми були просто добрими знайомими, колегами в царинах міжнародно-політичної аналітики, популяризації соціологічних досліджень щодо європейської та євроатлантичної інтеграції України, публіцистики.

Саме тоді ми стали зустрічатися ледь не щодня в Києво-Могилянської академії. Там Фонд орендував приміщення, а її президент В’ячеслав Брюховецький довірив мені організацію департаменту журналістики. Якось Ілько зайшов у мої пенати й сказав:

–  Доведеться виселятися з Могилянки. В нас немає коштів на оплату оренди…

–  Зачекай. Поки явиться urbi et orbi Школа журналістики, ось тут велика кімната порожнякує. Йдемо до Брюха, домовимося про переїзд сюди.

В’ячеслав, спасибі йому, погодився, й кілька років (здається, два) Фонд перебував у Могилянці безкоштовно. Так, на моїх очах, тривав процес утвердження ФДІ як однієї з провідних недержавних організацій України.

Незаперечним авторитетом у політичному, політологічному, вченому середовищах та й у всьому громадянському суспільстві, стала науковий директор Фонду - Ірина Бекешкіна. Її глибокі узагальнення даних опитувань громадської думки, які ФДІ системно проводив спільно з Київським міжнародним інститутом соціології, Центром Разумкова, деякими іншими партнерами, набували всеукраїнського й міжнародного резонансу.

Прес-конференції Фонду, за участю Ілька Кучеріва та Ірини Ериківни, незмінно ставали першорядними новинами національних і зарубіжних ЗМІ, особливо напередодні президентських і парламентських виборів.

Що надзвичайно важливе хочу засвідчити?

Фонд на чолі з Кучерівим та Бекешкіною роками, десятиліттями давав точні, неупереджені, незаангажовані прогнози соціально-політичних подій в Україні, які часто набували геополітичного масштабу.

Наприкінці минулого  століття (1998 р.) Ілько став «батьком» екзит-полу як цілком нового явища в українській соціології, а відповідно – в усьому багатогранному процесі розвитку демократії в пострадянській державі. Ідея перенесення західного досвіду на наш ґрунт, народилася в нього під час однієї з поїздок до США.

–  Бачиш, – ділився зі мною черговим грандіозним задумом Кучерів, – в Америці екзит-пол – це елемент телевізійних шоу. А в нас треба його зробити інструментом контролю за чесністю і прозорістю виборчих перегонів. Наші прогнози мають запобігати фальсифікаціям підрахунків голосів.

Вперше як такий дієвий інструмент, який виявив брутальну фальсифікацію виборів, екзит-пол показав себе  18 квітня 2004 року, на виборах мера міста Мукачеве Закарпатської області, де домінував медведчуківський клан. Експеримент пройшов успішно. Тоді Ількова новаторська ідея захопила інші аналітичні центри, професійні соціологічні фірми, регіональні інституції.

Наближалися президентські вибори 2004 року. Ілько вирішив утворити консорціум, до складу якого увійшли колективи ФДІ, КМІСу, Центру Разумкова, «Соціального моніторингу», «Соціс». Організаційне засідання відбулося наприкінці серпня. Керівники підписали угоду. Тут Ілько й каже:

–   Кремлівський політтехнолог Гліб Павловський також проводитиме екзит-пол, який нахабно назвав Українським. А ми що, безіменні будемо?..

Я запропонував пойменувати Ільків екзит-пол Національним. Заперечень не було: досягли консенсусу, як у ЄС і НАТО!

І раптом у вересні останні два учасники консорціуму підступно дезавуювали п’ятисторонню угоду. Кучерів не розгубився й наполіг на проведенні Національного екзит-полу’2004 силами трьох організацій.

Під час першого туру виборів виник скандал. Дані розкольників стрибали, як зайці в капусті. Ось що писала Тетяна Силіна в «Дзеркалі тижня»: «Після оголошення о 20:00 31 жовтня даних чотирьох компаній [Національного екзит-полу’2004. – В. Д.], що свідчать про явну перевагу Віктора Ющенка, буквально через дві з половиною години «Соціс» [М. Чурилова] і «Соціальний моніторинг» [О. Балакірєвої] оголосили зовсім інші результати. Згідно з ними, за Ющенка проголосувало 38,28%, а за Януковича – 42,67%».

І далі: «Згодом Микола Миколайович спробував пояснити колегам і журналістам зміну своїх даних тим, що від самого початку він не врахував факту великої міграції з західних областей України». Ні авторка, ні соціологи так і не домоглися докторських пояснень, чому «це відкриття осінило Чурилова тільки в ніч виборів…»

Тоді ж науковий керівник фонду "Демократичні ініціативи" Ірина Бекешкіна опублікувала в «Українській правді» статтю «Кінець останнього романтика», в якій, зокрема, писала: 4 листопада «з фірми «Тейлор Нельсон Софрез» [тобто той же «Соціс». – В. Д.], директором якої є Чурилов, надійшов лист до аудитора (не до колег із консорціуму!), що перевіряв правомірність та підстави «зважування» даних, внаслідок якого вони так різко змінилися. У цьому листі визнавалося, що під час злиття цифр центрів «Соціс» та «Соціальний моніторинг» сталася помилка як технічного характеру, так і методологічного, бо була застосована «міграційна гіпотеза», внаслідок якої була різко зменшена вага західних областей».

Натомість за даними Національного екзит-полу’2004 переміг Ющенко. Кучерів, оголосивши результати в УНІАНі, запитав мене:

– Чи реально до ранку випустити листівку на основі прес-релізу Бекешкіної?

Я подзвонив дизайнеру Тарасу Довгичу і президентові поліграфбази «Такі справи» Сергію Данилову. Обоє погодилися зробити вночі все можливе для реалізації ідеї Ілька. Вранці ми привезли на Майдан Незалежності перші 50.000 листівок. А загалом упродовж трьох днів – 500.000. Спочатку кияни, а потім і приїжджі громадяни з усіх регіонів України передавали їх із рук в руки: всі мали вагомі аргументи для революційного протесту проти масових фальсифікацій волевиявлення народу. Згодом Ірина Бекешкіна зробила висновок, що ця листівка виявилася прецедентом в історії європейської і світової соціології.