Уміння аналізувати інформацію, ставити її під сумнів, мислити критично, аби помічати пропаганду, цензуру, однобокість подання матеріалу, фейки, дезінформацію, цікавитися власниками ЗМІ, щоб розуміти вплив на інформацію та її подачу, — усі ці навички притаманні медіаграмотній людині. А наскільки такі ми?

Трохи пролило світло на це соціологічне дослідження про зміни у споживанні інформації населенням України після виборів 2019 року й під час пандемії коронавірусної хвороби та карантину. Його проведено у серпні цього року в усіх регіонах за винятком окупованих територій. Опитано 2022 респонденти віком понад 18 років. У фонді «Демократичнi iнiцiативи ім. Ілька Кучеріва» переконані, що вибірка репрезентативна для всього дорослого населення за основними соціально-демографічними показниками.

Небезпечна піддатливість

Аналітик фонду Петро Бурковський зазначив, що нині українці, коли сумніваються в певній інформації у ЗМІ чи соцмережах, шукають інформацію в інших джерелах. Так відповів 41% опитаних. Майже третина у такому разі розмірковує, кому вигідно саме так трактувати події.

«22% сприймають інформацію як одну з можливих версій подій. Тобто майже п’ята частина населення країни піддається альтернативній правді, а фактично перекручуванню інформації. Лише 8%, маючи сумніви, намагаються з’ясувати більше інформації про власника ЗМІ чи автора допису в соцмережі, менш як 3% звертаються до організацій, які перевіряють факти», — зазначив він.

А на питання, хто має протидіяти фейкам і дезінформації, найбільше опитаних — 46% відповіли, що держава та власники ЗМІ (частка зросла порівняно з дослідженнями 2018—2019 років), але до 21% поменшало тих, хто вважає, що до цього мають долучатися і пересічні українці.

Як зауважує директорка ГО «Детектор Медіа» Галина Петренко, саме користувачі мереж поширюють інформацію, і нерозуміння своєї відповідальності — ще одна прогалина в медіаграмотності. Петро Бурковський додає, що слід проводити роз’яснювальну роботу, бо від рівня освіченості та обізнаності великою мірою залежить, чи поширюватимуться фейки.

«Щодо критеріїв вибору джерела інформації, то відповіді респондентів засвідчили: у нас як у доволі розвиненому інформаційному суспільстві людей цікавить контент, зручність і зрозумілість подачі, швидка реакція ЗМІ на події, нейтральність і незаангажованість. Тобто пріоритети — швидка, якісна й бажано безпристрасна інформація.

Але є особливості в регіональному розрізі. Для жителів південних і східних областей більший пріоритет порівняно із західними та центральними областями нейтральність і незаангажованість ЗМІ. Хоч самі переважно дивляться канали з прокремлівською пропагандою. Тобто є загроза, що певний стиль подачі інформації громадяни сприйматимуть як стандарт незаангажованості й безпристрасності.

Тож і для національного регулятора, і для громадських організацій, які стежать за інформпростором, є над чим працювати. Треба пояснювати, що таке насправді незаангажованість і репутація ЗМІ. Адже Росія не перестане цим користуватися в майбутньому», — акцентує Петро Бурковський.

Росія — агресор

В інтерпретуванні подій українцями з лютого 2019 року, тобто з часу виборів, відбувся істотний, хоч і не критичний злам. Більшість опитаних зауважила, що Росія почала війну на Донбасі. Якщо у лютому 2018-го таких було 52%, у лютому 2019-го — 49%, то у серпні 2020-го — понад 60%. П’ята частина — 21% вважає, що війну почали український уряд та олігархи. У 2018-му таких було 15%, а 2019-го — майже 17. Не могли визначитися позаторік 33%, торік — 35, нині — 18. Дві третини вважають те, що відбувається на Донбасі, російською агресією за підтримки місцевих бойовиків. Лише п’ята частина називає це громадянською війною.

Щодо Майдану, то більшість — 54% громадян вважає, що останній Майдан був Революцією гідності, а третина називає його державним переворотом і захопленням влади.

«Російський дискурс про те, що Майдан — це переворот, що війна на Донбасі громадянська і винні в ній українські політики, за останні півтора року програє. Це крок уперед, люди критичніше ставляться до російської пропаганди, стають свідомішими, пристають на позицію, яка відображає реальність», — констатує Петро Бурковський.

Та останнім часом набуває популярності інша теза, впроваджувана роспропагандою і проросійськими силами в Україні: мовляв, співпраця з МВФ — елемент зовнішнього управління. Із такою тезою згодні 45% опитаних, необхідною економічною допомогою це називають 38%.

«У питаннях Майдану, війни на Донбасі, МВФ є вікова залежність: молодші респонденти відкидають російську версію, старші підтримують (це більшість респондентів, які відповіли, що віддають перевагу телеканалам у сприйнятті інформації). Тобто можна припустити зв’язок між підривною роботою проросійських телеканалів в Україні й тим, що тези російської пропаганди здобувають підтримку наших співгромадян. І цей вплив найбільший у південних і східних регіонах. Це загроза нацбезпеці, і з цим впливом треба боротися. Ідеться про співпрацю громадянського суспільства і держави в обмеженні й боротьбі з цим інформвпливом. Російська пропаганда просуває те, що Україна рухається до кризи, занепадає, розпадеться. Пропаганда не працює, коли слова розходяться з реальністю, але коли реальність залишається кризовою, депресивною, пропаганда починає працювати», — каже Петро Бурковський.

Україна нині стоїть перед черговими місцевими виборами. І українці також цікавляться цією темою. Політичні партії, політики почали дуже сильно вкладатися у просування себе не в класичних медіа з редакційним контролем, а в соцмережах. І не через рекламні ролики, а через проплачених лідерів громадської думки і блогерів, яких ніхто не контролює. Тому різні ГО й аналітичні центри мусять серйозно брати до уваги те, що відбувається в соцмережах, а не лише у класичних ЗМІ.

Оксана Малолеткова

Джерело: Урядовий кур'єр