Британія на декілька кроків попереду інших наших партнерів – Тарас Жовтенко
Тарас Жовтенко, безпековий аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, розповів в інтерв'ю Radio NV, звідки Росія, попри санкційні обмеження, знаходить гроші на війну, що чекає на український ВПК та як уряд Британії стратегічно випереджає інших союзників Києва.
— Росіяни збільшують бюджет війни. Зараз на Росії масово бюджетники скаржаться на затримки грошей учасникам так званої СВО, окупантам. Якщо є можливість нічого не платити — не платять. До того ж курс рубля до долара знову стрибає, як ми бачимо за останніми новинами. Але звідки все ж таки вони такі гроші на війну знаходять і ще й збільшують? Що це будуть за витрати? Як це позначиться на бойових діях?
— Щодо джерел фінансування, ми не повинні забувати, що попри санкційні обмеження Росія все одно торгує з іншими країнами. Росія продовжує продавати скраплений газ до окремих країн ЄС. Росія активно продовжує продавати нафту і газ і Китаю, і Індії, і країнам Латинської Америки, і Єгипту, і так далі. Тобто фактично ми повинні розуміти, що по певних статтях прибутки російської держави нікуди не ділися. Вони зменшилися, тобто Росія тепер отримує набагато менше за той самий товар, який вона продавала.
Але ці прибутки є і ці прибутки досить серйозні, принаймні на те, щоб вести війну. Звісно, з досить серйозними проблемами, потенційними для російської економіки і для внутрішнього становища. Однак їм плюс-мінус вистачає, тому що їхній ВПК не настільки ресурсоємкий, не настільки технологічний, щоб на нього треба було витрачати занадто багато коштів. Виробництво високоточної зброї вони скоротили. Це була одна із серйозних статей їхніх військових бюджетів через те, що вони мусили закуповувати західні технології теж за валюту у західних країн.
Тепер, принаймні напряму, вони такої можливості позбавлені. Але, поза тим, вони теж пробують знаходити обхідні шляхи того, як до цих технологій можна отримати доступ через треті країни. І такі покупки через «сірі» і «чорні» ринки, вони насправді, по-перше, здорожчують їх, тому що завжди дешевше купувати легально ліцензійну технологію у безпосереднього виробника, аніж робити це на «сірих» або «чорних» ринках. Це здорожчує, відповідно, цю покупку і по часу розтягує всю логістику, поки все це дійде до безпосередньо російського виробника. Проте російська держава продовжує це робити.
Вона просто скорочує випуск ось цих високотехнологічних видів озброєнь. Так чи інакше, але певні кошти російська держава здатна акумулювати. І, на жаль, значну частину цих коштів за рахунок внутрішніх так би мовити інших програм — в них охорона здоров’я під ніж майже вся пішла, всі програми по охороні здоров’я, сільське господарство дуже скаржиться. Вони фактично за рахунок перерозподілу поки що того ресурсу, який в них накопичується всередині країни, вони можуть ще справді кілька років перенаправляти ці кошти на оборонку, відповідно на фінансування війни. І, зрештою, більш-менш в такому ритмі, який в них зараз є на фронті, продовжувати ось всі ці моменти.
І насправді саме про це говорив російський «міністр нападу» Шойгу, коли його минулого тижня цитували українські інформагентства. Там трошки інший контекст цитати в нього, щоправда, був, коли він говорив про 2025 рік, про виповнені цілі. Насправді його доповідь тоді на колегії Міністерства оборони Російської Федерації була про так зване переозброєння російської армії. Там малося на увазі, що зараз на фронті у цих російських цих «вітязей» ми вибиваємо всю техніку, яка вже колись раніше була зроблена, яку росіяни знімали з консервації і так далі. І ця техніка поступово заміщується новою продукцією, яку випускає російське ВПК.
Зрозуміло, що ця продукція вже позбавлена в дуже багатьох випадках тих технологій західних, які дозволяли робити цю техніку хоча б якоюсь плюс-мінус аналогічною сучасним зразкам, принаймні західним, на які можна рівнятися. Але тим не менше ми не повинні мати ілюзії. У росіян, наприклад, Уралвагонзавод продовжує збирати танки. Зрозуміло, там немає французької оптики вже в такій кількості, в якій хотілося б самим російським командирам. Там немає сучасних систем зв’язку, сучасних систем наведення і так далі. Але там є двигун, там є гармата, механізми заряджання. В принципі, це коробка з двигуном і з гарматою, яка якусь певну мінімальну функцію на полі бою може виконати. І для того, щоб збирати такі речі, росіянам насправді не так вже і потрібен доступ до цих західних технологій. Зрозуміло, що втрати російської армії на фронті і потреби по кількості, скільки треба російській армії для того, щоб замістити ці втрати техніки — це інше питання.
Тут російський ВПК в багатьох моментах не справляється насправді. В першу чергу, якщо говорити про ту частину російського ВПК, яка виробляє не стільки техніку навіть, скільки боєприпаси. Саме тому ці російські «дєятелі» бігають з простягнутою рукою між Північною Кореєю, Іраном, до кого вони ще можуть добігти.
— Дивіться, Путін до Сі Цзіньпіна планує [візит]. Мабуть, теж буде щось просити?
— Абсолютно. Фактично в них є розрахунок, що до 2025 року більша половина тої техніки, яка в них зараз є на фронті і яку вони планують відправити, вони розуміють, що ця техніка буде знищена. І от до 2025 року у них задача стоїть перед ВПК, яку озвучував той самий Шойгу — виробити нову техніку. Нову не значить технологічну і сучасну, а просто нову, яка зійде з конвеєра. І цією технікою вони планують замістити ці втрати.
Очевидно, вони десь хочуть, можливо, підзбирати якогось м’яса. До певної міри вони готуються до такого продовження протистояння з акумулюванням ресурсу і людського, і технологічного. Власне, про це говорить і збільшення витрат російського бюджету на оборону поступове, і те, що ми чуємо і бачимо від представників російського військово-політичного керівництва.
— Тож стоїть питання, як відповідати Україні. Днями президент Зеленський оголосив про створення альянсу оборонних індустрій. Наскільки ось ця історія може покращити ту історію з технікою, яка у нас є нині? Що відбувається в цьому плані?
— Насправді це дуже хороші новини і для нас, і для наших західних партнерів — те, що ми так стратегічно плануємо для себе кооперацію між українським ВПК і військово-промисловими комплексами країн, як мінімум членів НАТО. Тут, як кажуть, це рух не зустріч один одному. Тому що, з одного боку, ми розуміємо, що є об'єктивні потреби ЗС України, які наразі закриваються ресурсами наших західних союзників і країн-членів НАТО, і ширшої коаліції Рамштайну, до якої ті самі країни-члени НАТО входять. І ми чудово розуміємо по тому, що ми чуємо від наших західних партнерів, по нашій спільній комунікації – це те, що насправді у західних країн починаються певні проблеми з тим, що в них залишається на складах, так би мовити.
Враховуючи те, що, зрештою, ця ситуація з баченням Росії як агресора, як генератора загроз для європейської безпеки, вона для наших західних партнерів стала очевидною тільки після ось цього повномасштабного вторгнення російських військ на територію України. До цього Росію бачили зовсім в іншій оптиці. І зрозуміло, що ВПК західноєвропейських країн абсолютно був не готовий до тої ситуації, яка є зараз. Зрозуміло, що зараз вже з такої політичної і безпекової точки зору все стало на свої місця.
І тепер в урядів, які зараз знаходяться при владі у наших західних партнерів, стоїть така стратегічна задача — їм тепер треба поступово переводити їхню економіку на, умовно назвемо це, військові рейки. І це треба робити досить обережно, враховуючи внутрішню специфіку країн, в тому числі ЄС, країн-членів НАТО і так далі. Бо різкі переходи – такі контрольовані і до певної міри в ручному режимі – для ринкових економік не дуже хороша історія. Але тим не менше об'єктивно ми бачимо, що це починає відбуватися.
Починає розкручуватись цей маховик військово-промислового комплексу і в США, які вже говорить про те, що вони в рази мають можливість нарощувати виробництво певних видів озброєнь і боєприпасів. Те саме відбувається в країнах Західної Європи. І ми в цьому контексті можемо дуже сильно допомогти ВПК наших західних партнерів, враховуючи те, що в переважній більшості йдеться про нарощення на Заході виробництва тої зброї і боєприпасів до неї, яку ми зараз активно використовуємо на полі бою — ту зброю, яку нам передають наші західні союзники. І враховуючи те, що ми маємо унікальний досвід використання цієї зброї саме в бойових умовах, де зброя фактично розкривається максимально повно.
Жоден полігон, жодні випробування не розкриють повністю систему озброєння так, як це можна зробити під час війни. І, зрештою, виробники цієї західної зброї, вони одразу бачать всі переваги і всі недоліки тих систем, які вони виробляли до цього. Тому це додатковий стимул для західних підприємств ВПК – більше звертати уваги на те, що в них відбувається: десь змінювати технологію можливого виробництва, десь коригувати якісь інженерні рішення. І, власне, це відбувається на стикові нашого досвіду і в тому числі потенціалу українського ВПК. Тому що ми теж маємо досить серйозні ресурси для того, щоб пропонувати нашим західним партнерам такі цікаві технологічні рішення. Бо і українські ударні системи разом з західними себе дуже гарно зарекомендували і продовжують показувати на полі бою зараз. Тому цей рух в напрямку один до одного — західні партнери зацікавлені в тому, щоб наш досвід, так би мовити, для себе конвертувати в якісний прорив тої продукції, яку вони випускають – покращити її і, відповідно, наростити виробництво. Ми теж зацікавлені в отриманні доступу до нових технологій, доступу до нових способів виробництва і так далі. І я думаю, що це дуже перспективний напрямок. На якусь середньострокову перспективу ми можемо говорити про вдосконалення тих засобів озброєння, які вже використовуються активно на полі бою в Україні.
Тут і про західну зброю можна говорити, і про зброю українського виробництва з використанням західних технологій. Але на стратегічну перспективу можна абсолютно сміливо говорити про те, що співпраця українського ВПК і ВПК наших західних партнерів, а також результатом такої співпраці можуть стати абсолютно новітні зразки озброєнь, яких зараз немає. Але вони будуть враховувати і потенціал, і досвід українського ВПК, і російсько-української війни. І також вони будуть акумулювати в собі максимально сучасні західні технології – і технології озброєнь, і технології виробництва.
Плюс для нас це спосіб осучаснити, зрештою, нашу виробничо-промислову базу. І те, що ці моменти є актуальними насправді, і на них вже, в принципі, зараз і на трошки дальню перспективу є запит. Про це свідчить дуже цікава заява міністра закордонних справ Кулеби про те, що вже на даному етапі (хоч ми тільки зараз говоримо про започаткування співпраці між нашим ВПК і підприємством оборонно-промислового комплексу наших західних партнерів. Наприклад, країни Африки деякі вже, як кажуть, пробують наперед домовитися про, по-перше, покупку української зброї, яка буде виготовлятися в такій співпраці. І, по-друге, представники деяких африканських країн вже пробують домовитися про те, щоб розмістити на території своїх країн українські виробництва цієї зброї.
Ми вже бачимо, що на даному етапі всі насправді побачили, що таке російська зброя. Крім того, що вона несе смерть в руках російських варварів, вона, крім того всього, ще максимально недосконала на полі бою. І ринок буде дуже сильно переформатований в тому числі за рахунок нашого стратегічного партнерства з нашими західними союзниками і з їхніми оборонними підприємствами.
— Цікава заява ще з Британії надійшла, що, мовляв, британські інструктори, вперше будуть розгорнуті в Україні відповідно до планів, які будуть обговорюватися з військовими начальниками. Таку заяву ми почули від міністра оборони Великої БританіїГранта Шеппса в інтерв'ю для The Telegraph. Російська пропаганда вже істерить з приводу цього, і врешті Ріші Сунак сказав, що це буде не зараз, а трошки пізніше. В чому суть цієї заяви і в чому суть перенесення британського навчання Збройних сил України на територію України?
— Справді, тут треба почати з того, щоб розставити правильно акценти, тому що пан Шеппс говорив саме про інструкторів. Він не говорив про відправку військ Британії на територію України для того, щоб ці війська проводили бойові операції на полі бою, на лінії фронту. Тобто це абсолютно не історія про відправку британських військ в Україну для того, щоб вони брали участь у війні. Але питання ширшого залучення британських інструкторів на території України для підготовки українських військових — це насправді питання досить хороше і досить позитивне.
Тому що ми чудово розуміємо, що як мінімум логістично складно організувати відправку – зокрема сформувати ці групи з українських військовослужбовців солдатів і відправити їх. Потрібно знайти людей, які вже мають певний бойовий досвід, щоб нашаровувати на нього, як кажуть, практичний досвід британців. З іншого боку, їх треба міксувати з групами людей, які цього досвіду не мають. Є певні питання по тому, як формувати ці групи в умовах, коли фронт потребує в тому числі особового складу додаткового — як мінімум для ротацій.
Ми розуміємо, що ці групи треба відправляти в Британію і потім чекати кілька місяців, поки вони будуть повертатися, і на ротаційній основі це все організовувати. Набагато швидше процес пішов би, якби справді ця підготовка відбувалася на території України. Чому це неможливо просто зараз? Я думаю, що тут навіть не в питаннях безпеки. Головний нюанс тут — в питаннях безпеки тої інфраструктурі, яка тут на місці потрібна британським інструкторам для того, щоб проводити таке тренування і навчання.
Я думаю, що там немає чогось унікального в цій інфраструктурі, але її просто немає. Для роботи британських інструкторів тут ця інфраструктура, в принципі, потрібна. Тому я думаю, що саме в цьому логіка коментаря пана Сунака, який сказав, що історія не про тут і зараз, а це історія на перспективу. Тобто в цілому це досить позитивний момент з точки зору пришвидшення підготовки особового складу для ЗС України, в першу чергу для піхотних підрозділів.
Загалом стратегічно ми бачимо, що британці продовжують йти мінімум на крок вперед перед своїми іншими колегами з Заходу та іншими західними країнами. Бо насправді ми побачили, що від самого початку російського повномасштабного вторгнення в Україну саме Лондон робив ті кроки і ті дії, про які інші західні союзники або тільки починали думати, або вже подумали, але ще вагалися і так далі. Просто два найяскравіших приклади. Саме британці першими передали Україні свої танки Challenger 2. Саме від Британії ми отримали сучасні крилаті ракети Storm Shadow, поки всі інші думали про ці всі речі.
Це загалом вкладається в стратегію, яку для Британії написав ще пан Борис Джонсон, наш великий друг. Під оцю історію ще з Brexit, трошки в давні часи порівняно з нинішнім моментом, але тим не менше він прописав таку цікаву геополітичну стратегію взагалі для Британії, яка полягала в тому, що Британія, позбавившись тих певних економічних, політичних і торговельних обмежень, які накладало членство в ЄС, має всі шанси стати, скажімо так, лідером в європейському регіоні – лідером в політичній і безпековій сфері, а також має відігравати набагато активнішу роль на такому стратегічному, геополітичному рівні, вийти з тіні США як супердержави. Тобто не замістити американців, звичайно, але відігравати набагато більш активну роль. І ця стратегія пана Джонсона дуже сподобалася і британському істеблішменту, і, зрештою, британським громадянам. І тому ми бачимо, що зараз наступник Джонсона пан Ріші Сунак також фактично ні на крок не відходить ні вправо, ні вліво від цієї стратегії.
І, зрештою, ще такий цікавий контекст. Ця заява пана Шеппса про британських інструкторів в Україні, вона з’явилася майже одразу після заяви з боку офіційного Берліна про те, що нібито ми хочемо передати Україні наші німецькі ракети Таurus, але в нас є проблема, тому що без німецьких інструкторів на території України, які би допомагали українським фахівцям програмувати ці ракети, використання цих ракет в найближчій перспективі неможливе. Тобто треба брати українських фахівців і їх вчити. І тільки потім ці ракети німецькі можна було відправити в Україну. А відправляти своїх інструкторів в Україну Німеччина не хоче, тому що є дуже великі ризики.
І тут з’являється буквально через кілька днів заява міністра оборони Великої Британії, що от Британія готова відправити інструкторів хоч зараз. Тому ми бачимо, що і на рівні політичних заяв, і на рівні, зрештою, готовності до практичних кроків, британці просто знову показали, що вони і далі знаходяться на крок попереду від усіх інших західних союзників у тому, що вони готові зробити і що вони реально роблять для того, щоб допомогти Україні.
