Битва за пам’ять: які висновки варто зробити з подій навколо монумента «Батьківщина-мати» та Національного музею Голодомору-геноциду
З початком російсько-української війни у свідомості частини українців відбулися зміни у сприйнятті подій минулого. Наприклад, у 2010 році 46% українців жалкували про розпад Радянського Союзу. У 2014 році частка населення, що ностальгує за СРСР, знизилася до 33% і залишалася приблизно на тому самому рівні до 2022 року, коли внаслідок повномасштабного вторгнення РФ впала до рекордних 11%.
Частково цьому сприяла сама Російська Федерація, інструменталізуючи події минулого, особливо історію СРСР та події Другої світової війни, задля виправдання збройної агресії проти України.
Зокрема, напередодні повномасштабного вторгнення РФ до України президент Росії Владімір Путін виголосив промову, під час якої стверджував, що Україна була створена «комуністичною Росією» і складається з «історично російських територій», що були примусово приєднані до України керівництвом СРСР. Таке вільне трактування історичних подій мало на меті легітимізувати збройну агресію, маркуючи її як визвольну війну.
Одна з інших заявлених керівництвом РФ цілей війни – звільнення України від нацистів. Сучасна риторика президента Росії вже певний час зображує Радянський Союз і Росію, яка оголосила себе його правонаступницею, як єдиного переможця у Другій світовій війні та головним борцем із нацизмом. Навішуючи ярлик нацизму на політичне керівництво України, українці у свідомості росіян стають частиною абсолютного зла, проти якого боролися їхні предки і яке має бути знищено.
Здебільшого історичні наративи, які використовувала Росія, не були сконструйовані заново для потреб російсько-української війни. Вона поширювала вже наявні судження, які століттями використовувалися Російською імперією та Радянським Союзом для зміцнення своїх імперіалістичних позицій і які вже були успішно «випробувані» серед українського населення. Тож не дивно, що до початку російсько-української війни значна частина українців поділяла спільне бачення минулого з росіянами.
Ще в 2012 році 58% населення України негативно ставилися до постаті Степана Бандери, не в останню чергу тому, що підозрювали його у співпраці з нацистським режимом, як це описувала радянська пропаганда. У 2021 році діяльність Степана Бандери негативно оцінювало 32% українців, а після повномасштабного вторгнення – лише 11%.
Чи змінилося життя Степана Бандери у далекому 20 столітті за ці 10 років? Чи можливо, що майже половина українців повернулися у минуле й особисто переконалися, що образ Степана Бандери у їхній свідомості не відповідав дійсності? Малоймовірно. Минуле не змінюється, але може трансформуватися пам’ять про нього, тому коректніше було б сказати, що війна змінила те, як українці тлумачать минуле.
Росія використовувала певне бачення минулого, щоб легітимізувати військову агресію, тоді як Україна вимушена була вдатися до переосмислення, аби захистити свою національну ідентичність, актуалізуючи історичні підвалини своєї окремішності від росіян.
Вагомий вплив на форму пригадування минулого мають так звані місця пам’яті: простір чи об’єкти, які зберігають у собі колективну пам’ять про певні події минулого.
Вже під час повномасштабної війни збереження та розвиток окремих місць пам’яті опинилося під загрозою через поступ сьогодення. Мова не тільки про фізичне знищення внаслідок воєнних дій, але і про протистояння всередині суспільства щодо стратегій та своєчасності розвитку місць пам’яті.
Кейс перший: монумент «Батьківщина-мати»
У липні 2022 року на онлайн-платформі державних послуг «Дія» запустили опитування, в якому громадянам пропонували обрати подальшу долю герба СРСР на щиті монумента «Батьківщина-мати». На вибір було запропоновано три опції: залишити герб СРСР, зняти герб СРСР і замінити герб СРСР на державний герб України.
В опитуванні взяло участь 778 тисяч громадян. Із них 85% проголосували за заміну герба СРСР на тризуб, 9% – за те, щоб прибрати герб СРСР без встановлення на його місці нової конструкції, а 6% – проти будь-яких змін на щиті монумента.
Попри, здавалося б, високу підтримку заміни герба СРСР на тризуб, у суспільстві виникла жвава дискусія, яка проходила на двох різних рівнях. Одна частина стосувалася доцільності грошових витрат на монумент під час війни. Незважаючи на те, що кошти на проєкт мали надійти від приватних інвесторів, 69% населення продовжували наполягати на необхідності спрямувати фінанси на потреби армії.
Інша частина дискусії зосередилася навколо бачення ролі, яку має чи може відігравати монумент у колективній пам’яті українців.
Одна з група стояла на позиціях, що не можна переозначувати символи, які були закладені під час його будівництва. На їхній погляд, заміна герба СРСР на тризуб не змінить того, що монумент залишиться символом возвеличення Радянського Союзу та колоніального ярма, яке нависло над Україною. Відповідно, монумент має бути декомунізований шляхом повного знищення.
На противагу цьому, для іншої групи монумент уособлює Україну-захисницю і може бути збережений, якщо позбутися елементів, які пов’язували його з Радянським Союзом. Вагому роль у переозначенні монумента, особливо в останні роки, відіграв міф про проєктування скульптури в такий спосіб, щоб щит та меч були спрямовані на схід, де розташована Російська Федерація.
Серед претендентів на право визначати символічне наповнення монумента можна згадати й киян, для яких ця споруда нерозривно пов’язана з їхнім містом, та людей, які ностальгують за Радянським Союзом і воліли б зберегти ті сенси, які влада вкладала в монумент під час його будівництва. Однак у цій мнемоничній битві вони програли.
Зрештою, обидві дискусії не мали впливу на рішення замінити герб СРСР на тризуб, і вже до Дня Незалежності монумент був оновлений. 70% населення України сприйняли українізацію монумента як важливий крок у боротьбі України за свободу та розрив із радянським минулим. У майбутньому монумент «Батьківщина-мати» з тризубом лише зміцнюватиме імідж України як захисниці.
Водночас переосмислення важливого місця пам’яті не видається достатнім аргументом для фінансових витрат на нього під час війни. 67% українців, які погоджуються з тим, що заміна герба СРСР на тризуб на монументі символізує розрив України з радянським минулим, згодні з тим, що доцільніше було б спрямувати ці кошти на допомогу армії, а герб замінити колись у майбутньому.
Кейс другий: Національний музей Голодомору-геноциду
Паралельно з заміною герба СРСР на монументі «Батьківщина-мати» в українському суспільстві виникла дискусія щодо ще одного важливого місця пам’яті – Національного музею Голодомору-геноциду в Києві. У липні Верховна Рада ухвалила рішення про виділення коштів на добудову музею. Як і у випадку з монументом «Батьківщина-мати», частина громадськості виступила проти фінансування реконструкції, оскільки вважала за краще, щоб ці гроші були спрямовані на допомогу армії. Передбачалося, що фінансування мало надійти з державного бюджету, проте, за словами депутатки з правлячої партії, до бюджету ці кошти надійшли від міжнародних донорів і тому не можуть бути використані на військові потреби.
Між кейсами монумента та музею були дві вагомі відмінності. В той час як навколо монумента відбувалося протистояння між різними акторами, які по-різному оцінювали роль, яку він має (чи не має) відігравати в колективній пам’яті українців, щодо Голодомору як акту геноциду Радянського Союзу проти українського народу існує консенсус.
Ще до російсько-української війни, у 2013 році, коли 41% населення жалкував про розпад Радянського Союзу, 64% погоджувалися, що Голодомор 1932–1933 років був спричинений діями влади на чолі зі Сталіним. Майже половина українців (45%) були згодні з тим, що метою Голодомору 1932–1933 років було цілеспрямоване знищення української нації. Не погоджувалася з цим твердженням чверть (26%) опитаних.
Однак колективна пам’ять українців про Голодомор як акт геноциду та пов’язана з ним травма не трансформувалися у підтримку добудови музею під час війни. На відміну від заміни герба на монументі, проєкт добудови музею було зупинено. Президент України наклав на нього вето, тим самим заблокувавши завершення реконструкції комплексу. Своє рішення Президент обґрунтував недоцільністю виділення коштів на музей під час війни.
Реакція влади характеризує другу відмінність між обома випадками. У випадку з монументом, застосувавши опитування в «Дії», влада чітко визначила межі, в яких має точитися дискусія, зайнявши позицію переосмислення монумента як символу України-захисниці. Громадяни не мали змоги обрати, чи зносити монумент, чи надати йому іншої символіки, оскільки герб СРСР пропонувалося замінити винятково на державний герб України. Результати опитування, у свою чергу, додатково легітимізували саме те ціннісне наповнення, яке вирішила підтримати влада.
Натомість у випадку з музеєм Голодомору влада не мала одностайної позиції та не вживала дій для зміни суспільної думки. Тодішній міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко підтримував добудову музею, однак Президент був проти. Президент також публічно не запропонував альтернативних джерел фінансування на довершення музею.
Місця пам’яті не лише уособлюють колективну пам’ять про події минулого, а й кристалізують її, тим самим сприяючи формуванню колективної ідентичності. Саме тому вкрай важливо зберігати та примножувати національні місця пам’яті. Порівняння кейсів монумента «Батьківщина-мати» та музею Голодомору чітко демонструє, що реакція влади має вагомий вплив на цей процес.
Під тиском сьогодення збереження місць пам’яті може не видаватися населенню пріоритетним завданням, однак Росія активно інструменталізує пам’ять про минуле для виправдання своїх злочинів. Якщо альтернативне тлумачення подій не буде сформоване й закріплене, це становитиме загрозу українській ідентичності.
До сьогодні саме дії Росії проти України більшою мірою впливали на колективну пам’ять українців, ніж безпосередні дії влади у межах політики пам’яті. Важливо, щоб держава публічно маркувала збереження місць пам’яті як суспільно значущий та нагальний процес, адже політична воля та легітимність, яку вона забезпечить, зможуть вберегти пам’ять про минуле і вибудувати спільне бачення майбутнього.
