Марія Золкіна
Політичний аналітик Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва
Коментарі
Перегляди: 993
12 червня 2017

НАТО знову в пріоритеті, або як Київ змінює свою євроатлантичну стратегію

8 червня в українському парламенті відбулася, без применшення,    надзвичайно важлива подія. Так, набуття Україною членства в НАТО  було визначено  метою  та одним з ключових пріоритетів зовнішньої політики  та національної безпеки.  Фактично,  відбулася логічна гармонізація між  тим, що проголошувалося від 2014 р.  у формі політичних заяв, з одного боку, і що реально  було  закріплено на законодавчому рівні.   Два ключові закони  України, які визначають засади внутрішньої, зовнішньої та безпекової політики  були доповнені  простим, але  стратегічно важливим посилом:  метою України є  приєднання до Північноатлантичного Альянсу.

Чому це   стратегічно  важливо? Відповідь на поверхні. Так, у 2014 р.,    після зміни  влади,   політичний винахід  режиму Януковича у формі    статусу позаблоковості  було скасовано і вилучено з українського  законодавства. Однак  за цим кроком  не було зроблено  логічного наступного: визначення нового пріоритету.  І  це не було б так принципово, якби  не декілька «але». По-перше,  цей новий пріоритет – членство в НАТО – постійно лунав  у  вигляді  заяв та  декларацій,  тобто був де-факто присутній на порядку  денному, але де-юре нічим не підкріплювався. По-друге,  відчувалася  різниця у тому, що  українська влада  говорила  внутрішній аудиторії, і що – зовнішній. Українська аудиторія частіше і гучніше  чула про поступ до членства  в НАТО. Натомість заяви назовні завжди були обережні  і  трималися в юридичних рамках. А ці формальні рамки визначали метою «досягнення критеріїв, необхідних  для набуття членства»  в НАТО, але аж ніяк членство як таке. Різниця очевидна. І хоча її мотивували  тим, що допоки приєднання не є реалістичним, краще  поглиблювати співпрацю і власне  прагнути  досягнення критеріїв,   ця колізія мала місце і  давала  простір і для маневрування, і для маніпуляцій.

Чому для   таких змін на законодавчому рівні було обрано саме цей момент  – складно сказати

Захід  цілком аргументовано   згортав  дискусії навколо приєднання України до НАТО: мовляв, у вас самих   чітко не визначено, чи ви збираєтесь просуватись  до членства, чи ні.  Українські політики  могли  балансувати між   настроями різних груп електорату всередині країни, і між  позиціями різних  держав-членів НАТО та ЄС  на зовнішній арені.  Загалом, до певної міри  така  ситуація  могла тривати і далі – вона багато в чому  була своєрідним компромісом:  між  досяжним і бажаним, між  політичними інтересами та боротьбою  та реальним  формуванням державної політики безпеки і зовнішніх  відносин.  Чому для   таких змін на законодавчому рівні було обрано саме цей момент  – складно сказати. Скоріше за все – всього потроху. Тут відіграли роль як  дуже конкретні речі, зокрема, очікуваний  приїзд делегації Північноатлантичної ради, так і контекстні,  зміна загальної  ситуації. Сюди  можна віднести  і  впевненість у тому, що у парламенті буде достатньо голосів за це рішення, і  певне зменшення напруги на фронті (а отже – і  більша ймовірність, що члени НАТО не сприйматимуть це рішення як закид Москві у «незручний» момент), і  поступова  зміна лінії поведінки  керівництва країни щодо  Росії загалом.  Останнє – не менш важливо, адже  у внутрішній політиці можна  простежити  підсилення  акценту на  політиці «жорсткої руки»  щодо Росії з боку президентської  політичної сили. Ззовні  ці зміни можуть бути не помітні, але у внутрішньому полі знову активно лунають  ідеї про візовий режим з Росією, наприклад. Без «санкції» від керівництва держави така ідея  на порядку денному не з’явиться, а в комплексі з іншими кроками це означає – реакція Москви наразі Київ хвилює менше, аніж раніше. 

Ці зміни розставляють  важливі крапки над «і»: як для українського суспільства, так і для офіційних відносин України з НАТО

До всього вище зазначеного варто додати ще один важливий аргумент, чому це рішення  було ухвалено зараз, і чому воно –  логічне за нинішнії ситуації.  Цей аргумент –  безпрецедентно високий рівень підтримки  руху до НАТО в українському суспільстві. Так, згідно з дослідженням Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, якби у грудні  2016 р. проходив референдум щодо членства в НАТО, то  71,5%  його учасників проголосували б «за», тоді як «проти» – 23% (за явки 62% від загальної кількості виборців). НАТО від 2014 р. продовжує лишатися найбільш популярним варіантом гарантування національної безпеки України – так вважають 44% українців, а позаблоковий статус (26%) та військово-політичний союз на пострадянському просторі (6,5%) втратили левову частку своїх прихильників. Не відреагувати  на нові реалії суспільних настроїв було б недалекоглядно. Тим більше, що  ці  цифри, скоріше за все,  часом таки «просядуть». Саме тому, якщо їх і використовувати як аргумент, то  очевидно, що кращого моменту вже не буде. 

Загалом варто сказати, що  звичайно, сам факт ухвалення таких змін до українського законодавства не змінить автоматично і принципово   порядку денного двосторонніх відносин Україна-НАТО. Але важливо, що ці зміни розставляють  важливі крапки над «і»: як для українського суспільства, так і для офіційних відносин України з НАТО.  Ці зміни формують амбітні цілі,  а те, що  членство не є   можливим «тут і зараз», не становить перешкоди для того, аби із цими цілями визначитися – так, як це відбулося вже у випадку з Європейським Союзом.     Насправді,  так само, як і до 8 червня, ключовим змістом двосторонніх відносин з Альянсом буде  досягнення  критеріїв для набуття членства, але нарешті   правильно розставлено  акценти: досягнення критеріїв – це  тільки  інструмент, а не  мета.  Чи буде Київ послідовним у  реалізації  нового підходу до відносин з НАТО – стане зрозуміло дуже швидко: за темпами внутрішніх безпекових та оборонних реформ, за  іншими напрямками демократизації,  за  тим, як Київ  використає  вже надані можливості  допомоги від НАТО.

Top