Зустріч Трампа, Сі та Путіна: Китай хоче посилити залежність США і Росії, а Україні потрібно синхронізуватися з Європою – Тарас Жовтенко
19 листопада в китайському Шеньчжені на полях саміту АТЕС має відбутися тристороння зустріч Дональда Трампа, Сі Цзіньпіна та Володимира Путіна. Попри те, що кожен із лідерів має власні цілі й очікування від переговорів, спільного порядку денного досі не оголошено. Чи може ця зустріч стати спробою домовитися про нові правила світового порядку і які вигоди від неї сподівається отримати кожна зі сторін? Чому Європа залишається важливим учасником майбутніх домовленостей і як Україні вибудовувати позицію в наступних переговорних треках? Про це в інтерв’ю 24 каналу розповів Тарас Жовтенко, безпековий аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва.
– Чого очікувати від тристоронньої зустрічі Трампа, Сі та Путіна?
– Це точно не буде те, що наперед намагалися охрестити «Ялтою-2.0». Принаймні тому, що геополітичні обставини, які супроводжували Ялтинську конференцію 1945 року, і нинішня ситуація принципово різні. У Ялті зустрічалися держави, які вважалися і досі вважаються переможницями у Другій світовій війні. Натомість нинішні учасники зустрічі – це точне не держави, які когось перемогли або настільки змінили світовий порядок і систему міжнародної безпеки, щоб претендувати на його переділ.
Кожен із трьох лідерів має власні геополітичні резони, але вони настільки різні, що заздалегідь узгодженого порядку денного зустрічі ми досі не бачимо. І це насправді виходить за межі більш традиційної китайської дипломатії. Адже в офіційному Пекіні всі події – особливо ті, що передбачають заплановану зустріч Сі Цзіньпіна з іншими світовими лідерами – заздалегідь обговорюються та узгоджуються аж до найдрібніших деталей. І, власне, Сі, як правило, не бере участі в таких зустрічах, які не дають жодних конкретних результатів, оскільки, з одного боку, це є частиною політичного іміджу китайського лідера, а з іншого – це одна з основ геополітичного статусу Китайської Народної Республіки.
Для Дональда Трампа ця зустріч – це насамперед спроба пролонгувати так зване економічне перемир’я з Китаєм та згладити гострі кути на тлі скандалу, що розгортається навколо колишнього генерального директора компанії NVIDIA, пана Хуанга, а також, по суті, того, що США з його подачі, залишили, так би мовити, «чорні ходи» для того, щоб американські чипи потраплять до рук китайських компаній, тим самим стимулюючи розвиток китайських систем штучного інтелекту.
Трампу потрібно показати, що він здатний зустрічатися з керівником головного геополітичного конкурента США – КНР, і вирішувати складні питання. Це особливо важливо з огляду на внутрішньополітичну ситуацію в Сполучених Штатах. Із 3 січня 2027 року до роботи приступить новий склад Сенату і Палати представників Конгресу. Хоча вони не мають прямого впливу на американську зовнішню та безпекову політику, через фінансування і бюджетні рішення можуть обмежувати окремі ініціативи президента.
Тому Трамп намагатиметься показати, що його зовнішньополітичні ініціативи мають залишатися недоторканними. І ця зустріч, а згодом і грудневий саміт Великої двадцятки в Маямі, для нього є можливістю продемонструвати, що він здатний самостійно визначати зовнішньополітичний курс США.
Для російського диктатора ця зустріч цінна передусім символізмом. Російська пропаганда намагається представити її як нову Ялтинську конференцію, адже Путіну дуже хотілося б отримати хоча б попереднє схвалення тих ультиматумів, які Кремль уже передав американським переговірникам Віткоффу і Кушнеру.
Йдеться про фактичне повторення ультиматумів грудня 2021 року щодо відсунення НАТО до кордонів 1997 року. Але насправді Путіну потрібна не лише вся Україна і не лише весь колишній пострадянський простір. Йому потрібен розподіл сфер впливу в Європі – повернення до моделі, коли континент був поділений між двома блоками: НАТО та Організацією Варшавського договору, створеною Радянським Союзом у 1955 році.
Логіка Путіна полягає в тому, щоб відновити російську сферу впливу в Європі. І про це він хотів би домовитися з Дональдом Трампом, заручившись додатково підтримкою Сі Цзіньпіна.
Однак ані Сі, ані Трамп до такої розмови не готові. Вони чудово розуміють, що перспектив у подібних домовленостей немає. І тут ми підходимо до ще однієї принципової відмінності між нинішньою зустріччю та Ялтинською конференцією 1945 року.
Тоді питання розподілу Європи справді можна було вирішувати без самої Європи. Після Другої світової війни континент лежав у руїнах, а його безпека фактично залежала від американських військ і ядерного арсеналу США. Європа була радше об’єктом домовленостей великих держав, ніж самостійним учасником міжнародної політики.
Сьогоднішня Європа може бути неоднорідною, суперечливою, не завжди мати єдину позицію, але вона точно не слабка і не позбавлена суб’єктності. Ми вже бачимо реакцію не лише балтійських держав, а й Фінляндії та Швеції на російські ультиматуми щодо повернення НАТО до кордонів 1997 року. Країни східного флангу Альянсу та Північної Європи не будуть покірно приймати можливий новий поділ континенту, який потенційно може бути здійснений Америкою і Сполученими Штатами і підкріплений благословенням Китаю. Більше того, подібний сценарій може призвести до серйозної гарячої війни в Європі, яка дуже швидко вийде за межі гібридного протистояння.
Саме тому Сі Цзіньпіну нецікаво обговорювати російські ультиматуми та допомагати Путіну просувати їх перед американським президентом. Китайський лідер чудово розуміє, що поки Пекін не домовиться з Європою про прийнятні умови торгівлі та економічної співпраці, яка передусім вигідна самому Китаю, не можна допускати подальшої ескалації з боку путінського режиму. Сі намагається зберігати контроль над тим, що Путін робить на східному фланзі НАТО і яку діяльність ведуть російські спецслужби в європейських країнах Альянсу. Він не зацікавлений підштовхувати ситуацію до ескалації, до якої сам Китай поки не готовий, адже ще не підготував відповідних позицій у відносинах із європейськими партнерами.
Можливо, Сі сподівається, що на грудневому саміті Великої двадцятки в Маямі зможе краще зрозуміти настрої європейських лідерів. Нинішня ж зустріч у Шеньчжені, найімовірніше, буде короткою і переважно символічною. А заява за її результатами матиме максимально нейтральний характер: усі будуть за все хороше і проти всього поганого.
Але для Китаю важливий і сам ефект від цієї зустрічі. Сі Цзіньпін зможе оцінити реакцію європейських союзників і зрозуміти, чи може сам факт тристоронніх переговорів стати інструментом тиску на Європу. Якщо так, Китай намагатиметься цим скористатися. Якщо ні – коригуватиме свою позицію залежно від результатів грудневих переговорів у Маямі.
Отже, і Трамп, і Путін мають власні очікування від Китаю, але кожен керується своєю логікою. Від самого початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Пекін намагається використовувати Росію як інструмент тиску на Європу, а через неї – і на Сполучені Штати.
Є в Китаю й інший козир – проксі-диктатура в Тегерані, яку він використовує для тиску не лише на країни Близького Сходу та американських союзників, а й безпосередньо на адміністрацію Трампа. Іранська війна вже стала одним із серйозних чинників внутрішньополітичної боротьби у США, що продемонстрували нещодавні проміжні вибори.
Тож у цій ситуації козирі перед Трампом перебувають у руках Сі Цзіньпіна. Він не має особливих причин давати американському президенту те, чого той хоче, так само як і задовольняти очікування Путіна.
Головна мета Китаю, найімовірніше, полягає в тому, щоб самим фактом тристоронньої зустрічі ще більше посилити залежність і Трампа, і Путіна від китайської позиції. А далі, у найкращих традиціях китайської дипломатії, Сі намагатиметься перетворити цю залежність на конкретні практичні результати.
– Якою має бути позиція України у наступних переговорних треках з огляду на російські вимоги щодо НАТО та майбутньої архітектури європейської безпеки?
– Позиція балтійських країн, Фінляндії та Швеції, про яку я вже згадував у контексті російських ультиматумів, дуже добре характеризує реакцію наших європейських союзників на те, що відбувалося на переговорах в Абу-Дабі. Ця зустріч підтвердила і нам, і європейцям, що путінський режим не збирається найближчим часом, навіть у середньостроковій перспективі, відмовлятися від курсу на ескалацію – як у війні проти України, так і в протистоянні з НАТО.
Нагадаю, що обидва ці напрями ескалації Володимир Путін погодив із Сі Цзіньпіном ще минулого року. На початку вересня, повернувшись із саміту ШОС у Танзанії, де відбулися відповідні домовленості за участю Сі Цзіньпіна та Кім Чен Ина, Путін розпочав реалізацію цього курсу. Відтоді й почала розгортатися гібридна ескалація, насамперед на східному фланзі НАТО. Очевидно, Китай надав стратегічну підтримку курсу Кремля, спрямованому на посилення тиску на Європу, аби змусити її погодитися на китайські вимоги у відновленні торговельних відносин із ЄС. Північна Корея, своєю чергою, погодилася стати матеріально-технічною базою для реалізації ескалаційних планів Путіна. Єдине, що Путіну та Сітрошки трошки сплутало таймінг, – це операція Трампа у Венесуелі та початок бойових дій проти Ірану. Але сам курс Кремля від цього не змінився.
Тому сам факт переговорів або відновлення роботи двосторонніх контактних груп зовсім не означає, що Росія готова відмовитися від ескалації, обговорювати конкретні формати припинення вогню чи йти на поступки. Позиція Кремля полягає в тому, щоб продовжувати війну проти України та ескалацію проти НАТО, але без посилення американських санкцій. Росія хоче, щоб переговори відбувалися окремо, війна та ескалація – окремо, а паралельно з усім цим розпочиналися спільні економічні й бізнесові проєкти зі Сполученими Штатами. Саме ці пріоритети Путін намагається донести до Кушнера та Віткоффа.
При цьому склад американської переговорної групи від самого початку не змінюється. Ані Кушнер, ані Віткофф не є кадровими дипломатами чи фахівцями з міжнародних відносин і міжнародної безпеки. Це люди, які займаються нерухомістю та бізнес-проєктами. І такий склад делегації багато говорить про пріоритети адміністрації Трампа.
Американцям не настільки важливо, щоб ситуація була остаточно врегульована з погляду ризиків для європейської, євроатлантичної та глобальної безпеки. Трамп хоче створити політичні умови, які дозволили б йому без репутаційних втрат розпочати реалізацію спільних бізнес-проєктів із путінським режимом. Тому особливо плекати надії на американську підтримку в питаннях принципового врегулювання війни не варто.
Це стосується і пропозицій, які нібито лунали з американського боку щодо можливого відведення українських військ із Донбасу в обмін на членство України в НАТО. По-перше, не Кушнеру і Віткоффу обіцяти нам членство в Альянсі. Це не ті люди, які можуть ухвалювати такі рішення, навіть з огляду на їхнє місце в адміністрації президента США.
Тому, повертаючись до питання про нашу стратегічну позицію, вона має бути максимально синхронізованою з європейською. Усередині країни ми можемо обговорювати різні варіанти, стратегії та підходи до переговорного процесу. Але всі ці дискусії мають враховувати два очевидні факти.
По-перше, Росія щонайменше до весни 2027 року точно не планує змінювати свій ескалаційний курс, а Сполучені Штати не налаштовані на те, щоб змінювати російську позицію в цьому плані. А по-друге, стратегія американської делегації полягає не в повноцінному системному розв'язанні російсько-української війни, а в тому, щоб створити хоча б мінімально прийнятні політичні умови для початку спільних бізнес-проєктів Трампа з Росією.
Єдиними союзниками, на яких ми можемо спиратися в цій ситуації, залишаються європейські партнери. Вони розуміють, що без Європи за столом переговорів не можна вирішувати питання, пов'язані з НАТО та архітектурою європейської безпеки.
Ми бачимо, що Кремль чинить опір долученню європейців як четвертої сторони до переговорів. Путін розуміє, що домовлятися з Європою про переділ континенту йому не вдасться, адже європейці будуть проти. Але водночас без їхньої згоди або хоча б номінальної присутності за столом переговорів поділити Європу зі Сполученими Штатами навряд чи вийде. Потрібно, щоб хтось від Європи був присутній і в певний спосіб легітимізував майбутні домовленості.
Тому наше головне завдання – максимально синхронізувати позиції з європейцями не лише щодо завершення російсько-української війни, а й щодо майбутньої архітектури європейської безпеки.
Європейські лідери вже подають відповідні сигнали. Президент Фінляндії Александр Стубб звертав увагу на те, що Україна має найбільший і найсильніший реальний бойовий потенціал серед європейських армій. З погляду європейської безпеки Україна повинна стати одним із її гарантів, наріжним каменем майбутньої системи безпеки на континенті.
Нам потрібно спільно з європейцями виробити відповідну формулу. Якщо Путін хоче говорити про нову архітектуру безпеки в Європі, то європейці мають чітко представити йому власне бачення: Україна є важливою складовою цієї системи, а повернення НАТО до кордонів 1997 року не може бути предметом домовленостей.
Водночас нам потрібно бути готовими не лише в політичному, а й практичному сенсі. Треба проводити більше спільних навчань багатонаціональних сил Коаліції рішучих, причому не тільки в Польщі. І відпрацьовувати потрібно не лише сценарій, за якого Росія погоджується на припинення вогню, а міжнародні стабілізаційні сили розгортаються в Україні в умовах відносного спокою. Необхідно якомога швидше переходити до реалістичніших сценаріїв, за яких міжнародним силам, найімовірніше, доведеться розгортатися в Україні без припинення бойових дій – під ударами російських ракет і шахедів, коли гаряча фаза протистояння на лінії фронту триватиме.
Для Кремля це дуже чутливе питання. Російське МЗС уже заявляє, що військові контингенти Коаліції рішучих на території України будуть законними воєнними цілями. Такі погрози звучать не перший рік, але зараз є важливий нюанс. До своїх ультиматумів, які фактично повторюють вимоги грудня 2021 року та логіку виступу Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року, Кремль додає ще одну вимогу – Франція та Велика Британія як дві європейські ядерні держави мають відмовитися від ідеї, що їхній спільний ядерний потенціал може стати гарантією безпеки для європейських країн.
Очевидно, що саме Великої Британії та Франції, з огляду на їхні ядерні арсенали, путінський режим побоюється найбільше. Якщо основу міжнародних стабілізаційних сил в Україні становитимуть французькі та британські військові, для Путіна це створить дуже серйозну стратегічну дилему. І навряд чи він зможе переконати навіть Сі Цзіньпіна підтримати такий сценарій. Якщо китайський лідер побачить, що ескалаційна стратегія Путіна може призвести до прямого збройного зіткнення з двома провідними ядерними державами Європи, це буде для нього вкрай неприємною перспективою.
Тому наша дипломатична і переговорна позиція має виходити саме з тих геополітичних реалій, які ми маємо сьогодні.








