Зовнішня політика-2021: просування в Європі, загрози – в поступках Кремлю

Аналітика
Перегляди: 2635
25 грудня 2020
Олексій Гарань

доктор історичних наук, професор кафедри політології НаУКМА, науковий директор Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва

Оригінал статті  - на Новом времени

Найбільшою загрозою є, безумовно, переговори з Росією навколо Донбасу, європейський та євроатлантичний напрями інтеграцї України вдалося зберегти

Якщо ми підсумовуємо зовнішню політику України в 2020 році, наші успіхи та невдачі, мені здається, що тут є два чітких напрямки, на яких наші досягнення та загрози різні.

Найбільшою загрозою є, безумовно, переговори з Росією навколо Донбасу. Щодо таких принципових напрямків, як європейська та євроатлантична інтеграція, то, попри певні коливання, вдалося зберегти те, що було, а іноді навіть і додати.

Для того, щоб не виходити з логіки «всьо пропало», спочатку – про позитивне, а потім перейдемо до аналізу загроз.

Якщо взяти питання НАТО і ЄС, варто наголосити ще раз, що Зеленський не був обраний президентом на проросійських гаслах і гаслах антимайдану. І більшість його електорату якраз виступає за інтеграцію і до ЄС, і до НАТО. Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва провів у грудні  загальнонаціональне опитування разом із КМІС, і воно показало, що напрямок ЄС і НАТО продовжує підтримуватися більшістю українців. Причому навіть серед «Слуг народу» за інтеграцію до НАТО як засобу безпеки України виступає 51%, щоправда 32% обстоюють позаблоковий напрямок. До речі, в електораті Батьківщини 30% — теж за позаблоковий статус. Про ОПЗЖ можна й не казати, тут все зрозуміло. Але все одно в електоратах і «Європейської солідарності», і «Батьківщини», і «Слуг народу» переважають прихильники НАТО і ЄС. Це, очевидно, є одним із запобіжників для того, щоб країна не розверталася у протилежному напрямку.

На напрямку НАТО для нас найоптимальнішим було б отримати План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Зараз ми отримали участь у програмі Партнерство з розширеними можливостями – Enhanced Opportunities Partnership (ЕОР). Це непогано, але, звичайно, це не ПДЧ, і деякі країни в НАТО можуть сказати — ви отримали ЕОР, навіщо вам ще й ПДЧ. Для Києва ЕОР не може бути замінником ПДЧ, але це теж можливості поглиблення стосунків з НАТО, тож маємо їх використати.

Видається, що у 2021 році Грузія має більше шансів отримати ПДЧ, ніж Україна. Та якщо це відбудеться, не треба посипати голову попелом. Бо якщо грузини отримають ПДЧ, маючи територіальні проблеми (адже Росія визнала так звану незалежність Абхазії та Південної Осетії), це стане прецедентом, що проблеми сепаратизму, підтриманого Москвою, не завадять просуванню України до НАТО.

Якщо ми говоримо про Євросоюз, то тут позитиви продемонстрував саміт ЄС – Україна, що відбувся у жовтні цього року у Брюсселі. Київ вирішив два важливі завдання, які сформулювало українське експертне середовище і які, до речі, до останнього не було зрозуміло, чи вдасться досягнути. Сторони домовилися про те, що можна починати оновлення Угоди про асоціацію. Чому це важливо? Бо угода ця готувалася ще до 2014 року – вона була парафована, тобто узгоджена, 2012 р. І очевидно, що за цей час деякі речі там уже застаріли. Їх треба оновлювати. Другий момент – на саміті було зафіксовано домовленість про те, що треба починати переговори по так званому промисловому безвізу. У цьому випадку українська продукція не потребуватиме додаткової сертифікації в країнах ЄС. Це полегшить життя українським експортерам і буде важливим кроком уперед.

Тому на європейському напрямку далеко не «всьо пропало». Ми можемо говорити, що йшли змішані сигнали від команди президента. Один говорить — треба, інший — не треба, періодично про те, що ми не відповідаємо критеріям, які висувають ЄС і НАТО. Але зрештою всі ключові актори спрацювали злагоджено: і міністерство закордонних справ (на чолі з Дмитром Кулебою), і віце-прем’єр з європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанишин, і заступник з міжнародних питань глави Офісу Президента Ігор Жовква. Як наслідок, якщо говорити про реальні кроки, то цей напрямок нам навіть дещо вдалося посилити.

Американський напрямок. Рік 2020-й він почався зі спроби імпічмента Трампа. І Україна тут лунала у негативному контексті, але попри ті помилки, які зробили Зеленський і Єрмак у 2019 році, Києву все-таки вдалося відійти від втягування країни у внутрішньополітичні перегони в США. Перемога Байдена створює можливості для подальшого розвитку стосунків Україна-США і більшої їхньої стабільності, бо Трамп був більш непередбачуваним. При цьому Байден звертатиме більшу увагу, ніж Трамп, на реформи, що робляться в Україні.

Фонд «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва провів експертне опитування Політичний квартал: підсумки 2020 року, у якому було виділено три події 2021 року, ймовірність яких, на думку експертів, понад 50%. Це, зокрема, мітинги і протести у зв’язку із локдауном, медичний колапс унаслідок пандемії. У той же час 56% експертів назвали ймовірним відновлення співпраці України й МВФ. І це є позитивом для країни, всупереч нав’язуванню тези про зовнішнє управління Україною. А цю тезу використовують і проросійські, і популістські сили, і зліва, і справа. В контексті відновлення співпраці з МВФ вже запрошено агреман у США на призначення Оксани Маркарової послом України у Вашингтоні. Вона не є кадровим дипломатом, але серед дипломатів є і політичні призначенці. Маркарова знає, як співпрацювати у фінансовій та економічній сферах, тепер їй треба здобути і дипломатичний досвід.

Безумовний позитив — підписання Угоди про політичне співробітництво, вільну торгівлю і стратегічне партнерство з Великою Британією, яка є одним із надійніших партнерів Києва. От вам і парадокс: з Європейським Союзом Велика Британія не може домовитися, а з нами домовилася.

Серед здобутків — започаткування Люблінського трикутника з Польщею та Литвою, розвиток стосунків із Туреччиною (в тому числі і у військовій сфері). Залишається напруженою ситуація з Угорщиною, але це не вина команди Зеленського. З цього питання Дмитро Кулеба постійно веде переговори. Партнери Угорщини по НАТО не підтримують позицію Будапешта й заохочують його до діалогу з Києвом.

Щодо Білорусі – у грудневому опитуванні «Демініціатив» серед найважливіші події у світі на першому місці опинився коронавірус (30% опитаних), а 16% сказали про громадянські протести у Білорусі. На початку офіційний Київ дещо запізнився із реакцією. Це була стримано-очікувальна позиція. Але досить швидко Україна приєдналася до позиції ЄС. Радикальної риторики не використовували, але з дипломатичної точки зору все сказано — Київ Лукашенка президентом не визнає.

Ще з позитиву: активне обговорення ідеї Кримської платформи. Щоправда перспективи залежать не тільки від України, але і від наших міжнародних партнерів. Та робота ведеться, і одна з можливих дат запуску Кримської платформи – у травні, якраз до роковин депортації кримських татар.

Найбільш проблемна частина — наші стосунки з Росією і невиправдані поступки, які Київ може зробити. На початку року йшлося навіть про відновлення водопостачання до Криму, але завдяки жорсткій реакції суспільства та опозиції Україна зберегла цей потужний інструмент тиску на Росію. В грудні минулого року відбувся нормандський саміт, що накреслив можливості розблокування діалогу по Донбасу, а далі все упиралося в переговори з Москвою. Ці переговори показали, що Кремль повністю лишається на старих позиціях. Навіть перемир’я (хоча добре, що воно є) є крихким. Тривають обстріли, є втрати. І Путін може його перервати в будь-який момент, щойно відчує, що йому треба збільшити тиск на українську сторону. Після приходу Зеленського до влади ідея з миротворцями ООН була відсунута на другий план. Для України ж введення миротворців ООН на окуповану територію було б оптимальним сценарієм. Втілити його важко, бо Росія має право вето в Раді Безпеки ООН, але Київ принаймні не мусив його відсувати як козирну карту на переговорах. Зараз знову про це починають говорити, але коли йдеться про план «Б»,  то незрозуміло, що саме українська влада має на увазі.

За цей рік відбулося кілька спроб легітимізувати прямі переговори з бойовиками. 11 березня — парафування документа Єрмаком і Кучмою разом із «полномочными представителями» ОРДЛО про створення так званої консультативної ради з ОРДЛО. В серпні була спроба інспекції українських позицій в Шумах, де мав брати участь представник так званої ДНР. Добре, що і цю спробу також вдалося зламати. Але це два дуже тривожних сигнали, бо для Росії головне легітимізувати бойовиків. І тут незрозуміла позиція Офісу президента та його глави Андрія Єрмака, які перетягли на себе питання Росії і Донбасу. Незрозуміла така нова форма як «заяви ОПУ», що розтлумачують основні питання внутрішньої і зовнішньої політики. Незрозуміло, чому роз’яснення робить радник Єрмака політтехнолог Подоляк. Насправді, якщо йдеться про зовнішню політику, це має робити МЗС. Тому тут є великі небезпеки.

Загалом по Донбасу ситуація видається такою: Президент Зеленський кілька разів наблизився до червоної лінії, вже наче її перетнув, але потім був спротив громадськості, і офіційний Київ дає задній хід. Та чому ми наближаємося до цієї лінії? І чи можна зупинити Зеленського від драматичних кроків? У команді Зеленського все-таки усвідомлюють ризики перетину червоних ліній, і вони зрештою змушені повертатися до традиційної позиції української дипломатії, яка полягає в тому, що спочатку безпека, а вже потім — політичні поступки.  Це та лінія, яку проводили Петро Порошенко, Павло Клімкін. Ясно, що коли ми читаємо виступи Зеленського, колонки Єрмака, там все валиться на тих, хто підписав Мінські домовленості. Але в реальності виходить так, що спершу ілюзії нової влади, а потім повернення до лінії традиційної дипломатії.

Тож коли говоримо про Донбас, то головне — бути реалістами. Путін не піде ні на які поступки, якщо Київ не буде сильним і якщо не буде підтримки з боку наших міжнародних партнерів. У нас має бути чітка позиція, мають продовжуватися санкції, і важливо враховувати громадську думку, не спекулювати на ній. Тому що навіть у так званому опитуванні Зеленського, коли йшлося про вільну економічну зону на Донбасі, це питання розкололо суспільство, а за мир за будь-яку ціну не виступає навіть електорат «Слуги народу». І це має бути стримувальним фактором.

____________________________
Цей матеріал представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва  в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.