Марія ЗОЛКІНА,
політична аналітикиня
Фонду "Демократичні ініціативи" імені Ілька Кучеріва
Спеціально для "Ураїнської правди"
Перша зустріч Мінської Тристоронньої контактної групи, що відбулася 5 червня в оновленому складі, одразу породила сенсації. Поряд з бурхливим обговоренням режиму тиші за небаченими до цього правилами "не стріляти у відповідь", в суспільстві з новою силою вибухнула тема зняття так званої економічної блокади з окупованого Донбасу.
Чому "так званої"? Бо блокувати можна те, доступ до чого контролює ініціатор такої блокади. Зрозуміло, що жодної блокади ОРДЛО ("окремі райони Донецької та Луганської областей" в термінології Мінська-2) в умовах, коли ці території мають непідконтрольне Україні сполучення з Росією, не відбувається.
Натомість має місце тимчасове припинення торгівельно-економічних зв'язків з окупованими територіями.
Рішення – контраверсійне і багато в чому помилкове, адже було ухвалено під значним тиском акції "цивільної" блокади, очолюваної депутатами "Самопомочі" та тими, хто приєднався до них. Суспільство розділилося на прихильників і противників "блокади".
Росія ж, скориставшись вигідним їй приводом, по-перше, руками "ЛДНР" "націоналізувала" всі українські підприємства, які мали тоді українську реєстрацію і платили податки до українського бюджету, а по-друге, змогла розвинути чергову хвилю пропаганди про те, що Україна "відмовляється" від населення самопроголошених республік.
Після цього президент Порошенко фактично був вимушений відреагувати. РНБО від 15 березня 2017 року прийняло рішення "тимчасово, до реалізації пунктів 1 і 2 Мінського "Комплексу заходів" від 12 лютого 2015 року, а також до повернення захоплених підприємств до функціонування, згідно із законодавством України, припинити переміщення вантажів через лінію зіткнення у межах Донецької та Луганської областей".
Але це рішення не стало однозначно виграшним для України. І відмова від переміщення вантажів через лінію розмежування, як показує час, не тільки принесла фінансові збитки, але і створила соціальну напругу вздовж лінії розмежування та збільшила дистанцію між пересічними мешканцями окупованої території та рештою населення.
Саме тому говорити про зняття умовної "блокади" не тільки можна, але і доцільно. І Україна від цього як стратегічно (для майбутньої реінтеграції, коли б вона не стала реальною), так і прагматично (тут і зараз) виграє.
Нижче розберемося, чому і як саме.
Різні "блокади": яку скасовувати?
Перша і принципова позиція: відсутність торгівельно-економічних зв'язків з окупованими районами варто розділяти на два різні і незалежні один від одного рівня.
Один рівень – це зв'язки масштабного промислового характеру. Саме тут йдеться про ті промислові гіганти (шахти, коксохімічна галузь, металургія, трубне виробництво та інші).
З часу переведення цих підприємств під контроль товариства "Внешторгсервис", яке пов'язували з Сергієм Курченком, нічого не змінилося. І не зміниться найближчим часом. Росія не віддасть ці компанії їхнім реальним власникам, а відтак – жодних торговельних зв'язків з цими підприємствами Україна мати не може. Крапка.
Втім, це аж ніяк не означає, що тільки цими гігантами можлива торговельна кооперація з окупованими територіями і обмежується. Ні, є і рівень потенційно реальних зв'язків. І тут зміни в підході України не тільки можливі, але навіть доцільні та виправдані.
Це стосується відновлення руху товарів на рівні малого і середнього підприємництва.
Власне, йдеться про відновлення руху вантажів через лінію розмежування, а не закупівлю продукції, виробленої на окупованій території, чи надання їй "експортного" коридору. Відтак, жодної зради чи катастрофи тут немає. Навпаки, є цілком чіткі аргументи на користь відновлення таких зв'язків. Про них – нижче.
Стратегічний вклад в реінтеграцію
Чим більше горизонтальних соціальних зв'язків з мешканцями непідконтрольної території ми будемо мати сьогодні, тим менше проблем з реальною (а не гіпотетичною) реінтеграцією ми будемо мати завтра. Коли б політичне рішення про повернення контролю над цими територіями не було ухвалено.
Якщо, уявімо, компроміс з Росією досягається в найближчому майбутньому (це нереалістично, хіба в результаті невигідних Україні поступок), то відновлення зв'язків буде одним з перших практичних завдань.
Якщо реінтеграція відкладається ще мінімум на 3-6 років (в кращому разі) чи на довше, то ми тим паче маємо бути зацікавлені у збереженні каналів комунікації між людьми і інших, прийнятних для України форм зв'язків з наразі непідконтрольними районами.
Чим менше зв'язків, тим більша прірва формується, і тим складніше це буде "зшити".
Розумію, що стратегічні аргументи небагатьох цікавлять, тому перейду до тактичних і прагматичних.
Доходи українських підприємств
Чому б підприємцям та підприємствам (малого та середнього рівня), що зареєстровані на території України, сплачують податки до українського бюджету, і потужності яких фізично знаходяться на території Полтави чи Харкова, не дозволити ще один ринок збуту їхніх товарів?
Моя відповідь: проблем немає. Контраргументи – більше ірраціональні та надумані. І до "торгівлі на крові" це не матиме жодного відношення.
По-перше, така торгівля може відбуватися через логістичні центри "посередині" між двома КПВВ (українським і самопроголошених республік), врахувавши, звичайно, при цьому позитивний і негативний досвід роботи таких центрів до березня 2017 року.
По-друге, кошти, зароблені від продажу товарів на цьому ринку, там не залишатимуться. Очевидно, що підприємець з Полтави гроші виводитиме у своє рідне місто, де він, власне, працює і де і знаходиться його підприємство. В "ЛДНР" за всього бажання бізнесмену просто немає, на що витрачати свої доходи.
Тобто наші товари постачаються в самопроголошені республіки, але не навпаки.
Сьогодні товари українського виробництва і так легко знайти на прилавках магазинів окупованих районів. Як вони туди потрапляють? Справа не тільки в контрабанді.
Цікаво було б, якби журналісти-розслідувачі взялися за тему легального вивезення українського товару "на експорт" через Росію в треті країни і визначили, чи весь такий "експорт" насправді доходить до зазначеного в документах пункту призначення. Чи не "осідає" він часом в "ЛДНР" через неконтрольований кордон? І чому б не відмовитися від такої схеми, яка породжує корупцію на всіх залучених рівнях. Ще й повернення НДС таким "підприємцям" забезпечуємо/
Зняти напругу в прифронтових районах, підконтрольних Україні
Економіка охопленого регіону – практично зруйнована, але найгірша ситуація панує у прифронтових населених пунктах (у тому числі з українського боку). В селах елементарно немає, де працювати. Єдиний шанс вижити – це власний город, домашня худоба і птахи. Але куди це збувати?
Зі Станиці Луганської, скажімо, до Сєвєродонецька – 150 кілометрів, дороги немає, але якби і була, то ціна товару на виході зажене тебе у відвертий мінус, враховуючи витрати на його доставку до центра області.
Відтак, єдине джерело доходу – перевезти огірки чи домашній сир через українське КПВВ і спробувати їх продати комусь із мешканців ЛНР. Так, є й ті, хто везуть в межах дозволених 75 кг. Не домашнє молоко, а вироблені промислово товари. Але більшість місцевих везуть продукцію зі своїх домогосподарств.
Якщо прикордонники зумисне створюють черги, оглядають (точніше – обшукують) людину з одним ящиком огірків по 20-30 хвилин і приправляють все це звинуваченнями місцевих у сепаратизмі, то нескладно здогадатися, яка атмосфера панує у прифронтових громадах. Це – атмосфера соціального бунту. В складному, постраждалому від війни регіоні, де всі зусилля мають бути спрямовані на відновлення спокійного соціального клімату.
Відтак, якщо люди можуть забезпечити себе робочим місцем самі, чому б державі не спробувати їм хоча би не заважати? Це питання знову ж таки не про "торгівлю на крові", а про виживання і соціальну реінтеграцію підконтрольних Україні територій.
Необхідність перегляду процедури перетину КПВВ
Потреба в цьому "розриває" прифронтові населені пункти вже не перший рік. І поки що – жодних серйозних зрушень. Мова йде про зміну сумнозвісного наказу №39 від 24 березня 2017 року, ухваленого Міністерством з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб.
Вся проблема в тому, що цей наказ визначає не тільки обмеження по вазі і вартості того товару, який можна везти з собою через українське КПВВ, але і (увага) – перелік (доста короткий) дозволених до перевезення товарів. Так, наприклад, овочі та фрукти везти можна, а от полуницю, яка є ягодою, вже не провезеш.
Тепер уявімо собі, що зараз відбувається в Станиці Луганській, яка на всю область відома своїми полуницями. Найлогічнішим і правильнішим було б замінити перелік того, що можна везти з собою, на список того, що не можна, і цим одразу зняти всі проблеми, з якими кожного дня стикаються місцеві мешканці.
Куди йдуть українські пенсії та соціальні виплати?
Ну, і найцікавіше. Для чого мешканці окупованої території в своїй більшості приїжджають на територію, підконтрольну Україні? Для оформлення документів і/або зняття пенсій і соціальних коштів зі своїх рахунків. Гроші знімаються, але витратити їх на території України ці громадяни не можуть – саме через вищезгаданий наказ №39, адже провезти через лінію розмежування абсолютну більшість товарів не можна.
Відтак, люди в буквальному сенсі везуть в "ЛНР" гроші замість того, щоб везти товар, вироблений чи поставлений до лінії розмежування згідно з українським законодавством. І вже на території так званої "ЛДНР" вони купують те, що незаконно, в обхід українських законів, поставлено було туди з української території чи з Росії.
І саме в такий спосіб і відбувається підживлення бюджетів самопроголошених республік "знизу". Автозапчастини, наприклад, які провезти через українські КПВВ неможливо, коштують в "ЛНР" втричі дорожче. І так майже по всіх групах товарів.
Щоб продемонструвати масштаби проблеми, давайте зробимо гіпотетичні розрахунки. У квітні 2019 року лінію розмежування у Донецькій та Луганській областях сукупно перетнули в обох напрямках 1 млн 200 тис. осіб. В окремо взятому пункті пропуску, в тій же Станиці Луганській – майже 250 тис. людей.
Уявімо собі, що тільки половина з них (по факту, переконана, це більше) – це були мешканці окупованої території, які по щось прийшли в Станицю і повернулися назад.
Знову ж гіпотетично: кожен з цих людей "зняв", скажімо, 3000 грн, хоча по факту суми більші, адже людина приїжджає по гроші раз на декілька місяців або знімає не тільки зі своєї картки. Але, добре, рахуватимемо скромно: 125 000 громадян забирають з собою по 3000 грн кожен. Сумарно це – 375 млн гривень в одному тільки місяці.
Насправді, думаю, ця сума впевнено наближатиметься до половини мільярда гривень.
Де тут далекоглядність? Чому ми не прагнемо знайти механізм "лишати" ці гроші в бюджеті України, а не живити ними бюджет "ЛНР"? Нічого особливого вигадувати тут не потрібно. І тут знову повертаємося до порядку перетину лінії розмежування і зняття "блокади" на найнижчому рівні.
Що робити?
Отже, сьогодні перед нами стоїть вибір: лишати все, як є (що, як на мене, буде завуальованим підтвердженням байдужості до проблем Донбасу і можливості реінтеграції окупованих територій), або обрати механізм зміни статусу-кво і спробувати вирішити бодай частину з окреслених вище проблем.
Які ж варіанти на порядку денному?
Перший є кардинальним, а тому маловірогідним сьогодні: зняти будь-які обмеження на рух товарів до тимчасово окупованих територій.
Це передбачає можливість українським підприємствам доставляти свій товар безпосередньо на територію квазі-республік. Облік завезеного товару і його вартість рахуватиметься при фіксації перетину лінії розмежування цим вантажем.
Однак, оскільки це означає необхідність налагодження формальних відносин з суб'єктами господарювання з території "ЛДНР" і контролювати це буде нереально, сьогодні цей варіант не виглядає прийнятним.
Другий механізм вже є більш реалістичним і однозначно вигідним Україні. Він може передбачати торгівлю через посередництво логістичних центрів, які будуть (як це і розгорталося до рішення РНБО у 2017 році) торговельними майданчиками між двома пунктами пропуску.
Тобто, все, що потрібно, це дозволити через українське КПВВ українським підприємцям везти товар на такі майданчики і продавати цю продукцію там охочим з окупованої території.
Обмеження на обсяги товару можливі, але зовсім не обов'язкові. Якісь "квоти" навпаки за нашою "доброю" традицією, радше, породять чергову корупційну схему. Готівкові гроші, отримані від продажу на таких майданчиках, "повертаються" разом з продавцем на територію "великої" України.
Третій механізм означає дозвіл на перевезення вантажів через лінію розмежування фізичними особами без відкриття торгівельно-логістичних центрів.
Фактично, це дозволить мешканцям прифронтової території везти невеликі (якщо ліміт у 75 кг лишати чинним) обсяги товару на окуповану територію, а мешканцям "ЛДНР" – купувати товари на підконтрольній Україні території.
Цей механізм запустити найпростіше – потрібно змінити вже згадуваний наказ №39. І це наша задача – мінімум.
Вірогідним та реальним, при цьому найменш ризикованим, виглядає одночасне застосування другого та третього механізмів.
Так, якщо ми в принципі в Мінську беремося за розгляд цього питання, то очевидно, що політики відкритих дверей не буде і безперешкодної торгівлі "напряму" – теж. Але от проміжний варіант з частковим відновленням руху товарів виглядає цілком для нас прийнятним і, як пояснювалося вище, доцільним та навіть вигідним. Відтак, його реалістичність – більш, ніж висока, якщо принципово приймати рішення про зняття "блокади".
Завдяки цьому ми одразу зменшимо напругу в прифронтових територіях, дамо людям можливість виживати, підприємцям з інших локацій – працювати на ще одному ринку збуту офіційно, а українські пенсії і соціальні виплати підуть на вироблені чи привезені українським бізнесом товари.
_____________________________________
Цю статтю представлено Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва в рамках Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
