Олександра Ревнюк,
магістр 2 курсу політології ОНУ ім І.І. Мечникова,
стажер Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва
У певний момент ми звикли жити з сиренами й новинами про ракети. Але є тема, до якої звикнути майже неможливо, – розмови про «ядерну відповідь», «тактичну зброю», «червоні лінії». Кремль регулярно нагадує світу, що має арсенал, здатний знищити міста й континенти, й намагається перетворити це на щоденне тло. Для України й Європи це не абстракція стратегів, а питання того, як планувати майбутнє, коли поруч живе ядерний шантажист.
Щоб розібратися, де в цій історії реальні ризики, а де – гра на страхах, варто повернутися трохи назад. У часи Холодної війни ядерна зброя була символом «балансу жаху»: обидва блоки знали, що повномасштабний конфлікт означатиме взаємне знищення. Після розпаду СРСР світ на мить повірив, що ця логіка лишилася в минулому. Україна, успадкувавши третій у світі ядерний арсенал, відмовилася від нього в обмін на гарантії безпеки – Будапештський меморандум мав стати доказом того, що безпеку можна будувати договорами, а не боєголовками.
2014 рік, анексія Криму й війна на Донбасі показали, що меморандум – не щит. Уже тоді росія почала м’яко «піднімати тему ядерки»: лунали натяки, що вона готова «захищати» захоплені території будь-якими засобами, а в російських ток-шоу з’являлися перші фантазії про удари по європейських столицях. Але навіть тоді це сприймалося радше як маргінальне «вибряскування зброєю», ніж як реальний план. Кремль тестував ґрунт: наскільки далеко він може зайти в риториці, перш ніж Захід злякається по-справжньому.
Після 24 лютого 2022 року тональність різко змінилася. Росія не просто розв’язала повномасштабну війну – вона зробила ядерний шантаж частиною своєї офіційної лінії. Згадки про можливе застосування тактичної зброї, розміщення її елементів у Білорусі, маніпуляції довкола Запорізької АЕС, постійні розповіді про «непрораховані наслідки» для НАТО – все це стало повторюватися настільки часто, що перетворилося на окремий жанр. І що довше це триває, то більше це схоже не на підготовку до реального удару, а на ту саму демонстрацію м’язів – гру на камеру, покликану залякати глядача.
ІПСО чи реальна загроза?
Коментарі різноманітних кремлівських спікерів – від офіційних осіб до телевізійних «яструбів» – усе більше видаються як інформаційно-психологічна операція. Це конвеєр страху: одні погрожують Лондону, інші – Варшаві, треті малюють анімацію ядерного удару по Нью-Йорку. Мета проста – змусити західну аудиторію, а разом з нею і політиків, поставити собі запитання: «Чи не зайшли ми надто далеко в підтримці України?» Для росії ядерна риторика – це не тільки військова тема, а й інструмент впливу на суспільну думку, такий самий, як пропаганда, тролі в соцмережах чи конспірологічні наративи про «біолаби».
Щоб зрозуміти, як це працює в головах людей, які професійно займаються безпекою, Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва провів опитування 25 українських експертів – аналітиків, дослідників, журналістів, чиновників. Їх просили не тільки оцінити ймовірність різних сценаріїв, а й пояснити, як, на їхню думку, постає ядерний шантаж росії з точки зору реальної політики. Паралельно можна подивитися на панєвропейське опитування Global Risks to the EU: майже 400 експертів у країнах ЄС визначали головні ризики для Союзу у 2025 році – від війни в Україні до можливого відходу США й гібридних атак. Разом ці два зрізи дозволяють побачити, наскільки реальні ядерні страхи, а наскільки – продукт навмисної «розкрутки» з боку кремля.
Картина, яка вимальовується, руйнує обидві крайнощі – і «завтра все вибухне», і «це чиста показуха, можна не зважати». Більшість українських експертів оцінюють ризик ядерного удару по Україні як малоймовірний. Йдеться не про наївний оптимізм, а про тверезий розрахунок: прямий удар по Україні або, тим більше, по країнах НАТО означав би для росії стрибок у зону повної непередбачуваності, де відповідь Заходу могла б поставити під питання саме існування російської держави. Саме тому частина респондентів стверджує: те, що ми чуємо з кремлівських рупорів, – це радше намагання «грати м’язами» і вибити політичні поступки, ніж готовність реально перетнути червону лінію.
Мислити треба тверезо та зважати на реальність
Водночас там, де в очах експертів справді зростає небезпека, – це не повномасштабний ядерний апокаліпсис, а «сіра зона» – демонстративні, гібридні та техногенні сценарії. Коли йдеться про можливий удар по нейтральній території чи об’єктах поза прямою конфронтацією з НАТО, частка тих, хто вважає це принаймні реалістичним, помітно більша. Ще промовистіший приклад – Запорізька АЕС: переважна більшість опитаних розглядає те, що відбувається довкола станції, як усвідомлену стратегію ядерного шантажу. Фактично росія відпрацьовує сценарій, коли можна «підвісити» над регіоном загрозу ядерної катастрофи, не натискаючи формально на ядерну кнопку.
Цю оцінку підтверджує і Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова. Спираючись на дані щорічника SIPRI, він наголошує, що ядерну загрозу необхідно сприймати серйозно: навіть якщо значна частина російського арсеналу перебуває в неналежному стані, то навіть один відсоток справних боєзарядів становить реальну та колосальну небезпеку. За словами Мельника, від росії можна очікувати будь-чого, оскільки її рішення часто є нелогічними, особливо щодо питань безпеки. Саме тому сценарій локальної провокації на Запорізькій АЕС він вважає цілком реалістичним: росія не боїться повторення нового Чорнобиля, і це лише підсилює ризики для України та Європи.
Мельник також нагадує, що у 2024 році росія внесла зміни до власної ядерної доктрини: формально вони не радикальні, однак це демонструє намір кремля і надалі використовувати ядерний чинник як постійний інструмент шантажу і тиску.
Які настрої серед європейських партнерів?
Європейський зріз підтверджує: у дослідженні Global Risks to the EU експерти визнають, що прямий ядерний удар по НАТО – сценарій малоймовірний, але ядерна риторика росії суттєво впливає на поведінку європейських урядів. Вони бояться не тільки війни «тут і зараз», а й «поганого миру» – ситуації, коли Україну змушують до перемир’я на умовах, які влаштовують москву, аби тільки не «дратувати» ядерну державу. Для ЄС це один із головних ризиків: поразка України або нав’язаний їй компроміс означатиме не стабільність, а відкладену, але більшу кризу безпеки. Не випадково і там, і тут все частіше звучить думка: підтримка України – це не благодійність, а елемент самозахисту Європи.
Про складність європейського сприйняття ядерної загрози дуже точно говорить Марія Золкіна, голова напряму «Регіональна безпека та дослідження конфліктів» Фонду Демократичні ініціативи та дослідниця Лондонської школи економіки. За її словами, з 2022 року у Європі тривають інтенсивні дискусії і своєрідна переоцінка російського ядерного шантажу. Довгий час цей чинник вважався найгіршим можливим сценарієм — настільки критичним, що частина європейських політичних еліт була переконана: потрібно зробити майже будь-що, аби не допустити застосування ядерної зброї в Україні.
Золкіна пояснює, що ця логіка довго тримала Європу в стані «надобережності». Адже у разі застосування росією ядерної зброї – бодай тактичної, на полі бою чи в українському тилу – Європа неминуче мала б відповісти. Але саме готовність до такої відповідальності і лякає багато європейських столиць. Водночас, наголошує Золкіна, ця гіперзосередженість на ядерній темі контрастує з недооцінкою конвенційних та гібридних загроз, які росія вже активно застосовує. Москва кілька разів змінювала тактику війни, і з 2024 року все більше покладається на нові типи озброєнь і комбінованих методів. Європейські союзники не завжди усвідомлюють, що ці інструменти можуть бути спрямовані і проти них: порушення повітряного простору, дрони над об’єктами ВПК, диверсії, саботаж – усе це потенційно ефективніші для росії механізми дестабілізації, ніж ядерний удар, і вони вже працюють у режимі реального часу.
При цьому ядерний фактор тисне не тільки на ЄС, а й на Сполучені Штати. І в опитуванні «Демініціатив», і в європейських дискусіях відчувається нервовість: що буде, якщо США втомляться від ролі головного гаранта безпеки? У risk-матрицях Global Risks to the EU сценарій, коли Америка «відходить убік», стоїть поруч за масштабом наслідків із великою війною. Для росії це додаткове поле для ІПСО: показати Європі, що Вашингтон ненадійний, а Москва – непередбачувана й небезпечна.
Ядерна Україна знову: міф чи реальність?
Ще одна важлива лінія – внутрішньоукраїнська. Популярний у побуті аргумент «якби ми не віддали ядерний арсенал, війни б не було» в експертному середовищі звучить зовсім не так однозначно. Частина опитаних визнає: так, наявність власної «бомби» могла б змінити розрахунок кремля у 2014-му чи 2022 році. Але не менша частка стверджує, що конфлікт все одно був би, просто в іншому форматі – з більшим акцентом на внутрішню дестабілізацію, проксі-структури, гібридні сценарії. Для ревізіоністського режиму питання України – не тільки про ракети, а й про контроль над простором. У такому контексті ядерна зброя не розв’язує проблему автоматично, а радше піднімає ставки для всієї регіональної безпеки.
Тут важливо те, на чому акцентує Олег Шамшур, Надзвичайний і Повноважний Посол у США (2005–2010) та у Франції (2015–2020). Він наголошує, що саме російська агресія стала каталізатором подвійної ерозії: з одного боку – режиму нерозповсюдження ядерної зброї, а з іншого – самої концепції гарантованого взаємного знищення, яка десятиліттями була фундаментом стримування агресивних дій у світовій політиці. На його думку, відповідь України має лежати не у напрямку ядерної зброї, а в розвитку потужних звичайних озброєнь та сучасних технологічних спроможностей, які створюють інший – більш реалістичний і стійкий – рівень стримування.
Ця логіка добре поєднується з результатами нашого опитування: більшість експертів скептично ставиться до ідеї «повернути ядерку» зараз. Це і ризик втратити підтримку ключових союзників, і загроза ще агресивнішої реакції росії, і удар по міжнародному режиму нерозповсюдження.
Чи існує рецепт для звичайних українців?
На тлі всього цього постає практичне питання: як нам жити з постійною ядерною риторикою, не впадаючи в паніку і не відмахуючись легковажно? Тут експерти теж розділилися майже порівну. Одні кажуть: загрозу треба сприймати серйозно, держава має готувати громадян до екстремальних сценаріїв, чесно говорити про цивільний захист, протоколи дій, можливі наслідки. Інші попереджають, що надмірне нагнітання, нескінченні заголовки про «ядерну зиму» і кожен новий «апокаліптичний» коментар від чергового російського телеведучого лише підсилюють ІПСО, на яку розрахована вся ця риторика. Вони наголошують: важливо не ретранслювати страх, який нам нав’язують.
У цьому контексті важливо те, на що звертає увагу Валерій Чалий, голова правління Українського кризового медіацентру та колишній Надзвичайний і Повноважний Посол України у США (2015–2019). Він вважає, що вертикальна ядерна ескалація з боку росії не просто не зникне — вона триватиме й надалі. Москва тестує нові типи озброєнь, від «Бурєвєсніка» до інших експериментальних систем, і це лише підсилює стратегічну нестабільність. Тому, на його думку, Україні слід говорити не про власну ядерну зброю, а про ядерну деескалацію та нову архітектуру контролю над озброєннями: від модернізованих договорів до нових комісій і механізмів перевірки.
Чалий наголошує, що одним із напрямів може бути створення спільного оборонного щита з Європою, включно з тими ідеями, які озвучував президент Еммануель Макрон. Ідеться навіть не про українську «бомбу», а про можливість розміщення на території України елементів стримування – подібно до моделей, які існують у Білорусі, Казахстані, Румунії чи Польщі. Це може бути результатом окремих двосторонніх угод із ключовими союзниками, якщо колективні формати поки що не просуваються достатньо швидко.
Звідси й відповідь на запитання «що робити». По-перше, усвідомити, що ядерний шантаж росії – це не унікальний «диявольський план», а інструмент політики, який можна розбирати на частини: де реальні ризики, де – ви брязкування зброєю, де – чиста ІПСО. По-друге, будувати стійкість – від системи цивільного захисту до медіаграмотності та відповідальної комунікації з боку влади. По-третє, наполягати, щоб ядерний фактор не мав монополії на ухвалення рішень: підтримка України, посилення оборони ЄС, роль США мають обговорюватися не тільки «під прицілом» кремлівських погроз, а в логіці довгострокової безпеки.
Прогноз тут, мабуть, найменш приємний, але чесний: ядерна тема нікуди не зникне найближчим часом. Росія й далі шантажуватиме, вибрязкуватиме зброєю й запускатиме нові «страшилки» через лояльні медіа. Але хороша новина в тому, що суспільство теж вчиться. І українські, і європейські експерти вже дивляться на цю проблему тверезіше, ніж кремлівські телеведучі хотіли б. Чим швидше політика підлаштується під цю тверезість – перестане боятися кожного ядерного натяку й водночас серйозно займеться реальними ризиками, – тим менше шансів у російського ядерного шантажу залишатися головним сценаристом європейської безпеки.
